Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги без сокращений .TXT) 📗
«Листи до братів-хліборобів»), писав: «Ваше діло отстоїться, хоч справа, для якої Ви працювали ціле життя, може, далека від тріумфу — але Ви научили наших земляків правильно думати в політиці, очевидно не всіх, але многих з них, а поволі здорова політична гадка буде розширятися — як той Квас Євангелія, що заквашує три міри Муки. Тому не беріть до серця хам- ства українців деяких, а хоч би многих – Ваша гадка лишиться ясною нашій історії».
Він здобув блискучу освіту — студіював історію та агрономію в університетах Женеви й Кракова. Перші праці свої написав польською мовою, оскільки звертався передовсім до тих спольщених українців, чиї предки разом із Хмельницьким і Виговським боролися за само-
стійну Україну. «Ми повинні, — звертався до них Ли- пинський, — означити своє становище до українського народу, що пробуджується, бо пам’ятаймо, що «роз- куються незабаром заковані люде», що коли не сьогодні, то завтра вони питатимуть нас про наші діла. І спитають нас тоді: ви, що посіли такий великий шмат землі, ви, що жили цілі віки нашою працею і потом, що ви зробили для нас і для сієї нашої матері-землі? Що ж ми їм на се відпо- вімо? Що скажемо їм, коли вони заглянуть до історії своїх культурних інституцій, своїх «Просвіт», своїх видавництв, своїх наукових товариств і коли добачуть, що нема там шляхетських назвищ; коли побачать, що ті, котрі колись не хотіли дати землю селянинові, говорячи, що йому тільки «культура» потрібна, самі потім, задер- жавши землю в своїм посіданню, не дали зломаного шага для піднесення сієї культури!..»
Ці звернення таки мали помірний успіх — вже згадува- ний з’їзд громадян України польської культури (так вони себе називали) прийняв ухвалу: підтримувати українсь- кий національний рух й допомагати просвіті народу. Липинський розраховував на більше, однак мав усі підста- ви для оптимізму: початок є, і початок обнадійливий.
Під час поїздок за кордон Липинський чимало спіл- кується з українською політичною еміграцією й схиляє її до необхідності створити організацію, метою якої стане боротьба за самостійну Україну. Так народився «Союз визволення України», чиїм ідеологом, конструктором та духовним батьком був В’ячеслав Липинський. Це дуже важливий момент, про який ми або забуваємо, або й уза- галі не знаємо: «Липинський був переконаним самостій- ником ще в той час, коли ця ідея була чужа загалові національно свідомого українства, особливо на Наддніп- рянщині. Передбачаючи, що напруження міжнародних стосунків, помітне за тих років, може довести до війни, він уважав, що грядуча воєнна завірюха повинна бути використана для української самостійницької акції» (І. Лисяк-Рудницький).
Перша світова війна одягла його у військовий мундир (така повинність резервового офіцера кінноти). Був на
прусському фронті, де під час розгрому російської армії Гінденбургом у мазурських озерах тяжко застудився й захворів на сухоти, які точили його впродовж усього життя. Опинившися в резервній кавалерійській частині у Полтаві, 1917 року формує з неї українську бойову оди- ницю, але Військовий Генеральний Секретаріат у Києві
«тої частини не затвердив і дозволу на формування ціло- го кінного полку з неї не дав: боявся того, що Липин- ський «з панів», і того, що він «самостійник» (М. Заба- ревський. «В’ячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу». Аугсбург, 1946, с. 12).
Не було в нього порозуміння з урядовцями Централь- ної Ради, оскільки для соціал-демократів він теж лишав- ся «паном» і «поляком». Міг одержати шанс брати участь у політичному житті, записавшися до національ- них меншин (бувають же такі парадокси в історії!), але робити це вважав нижчим за свою гідність.
Навесні 1918 року, коли на чолі Української держави став гетьман Павло Скоропадський, В’ячеслав Липин- ський призначений послом України до Відня, де він, за спогадами сучасників, виявив високий дипломатичний хист. Але недовго судилося йому перебувати на цьому посту. З тяжким серцем спостерігаючи партійні кон- флікти й отаманську міжусобицю в Директорії, зрозу- мів: іде велика руйнівна робота, успіху справі України вона не принесе. Його терпіння скінчилося, коли він, приголомшений, почув про розстріл отамана Болбочана. Він подає влітку 1919-го у відставку.
Через рік разом із однодумцями засновує «Україн- ський Союз Хліборобів-Державників». Його програмова теза: «Лад і порядок в правовій, суверенній, незалежній національній Українській Державі, збудованій на основі міжкласового порозуміння хліборобів і робітників на українській етнічній території». У збірнику «Союзу»
«Хліборобська Україна» публікує свої головні праці й серед них — славнозвісні «Листи до братів-хліборобів», у яких пише про гіркі уроки української історії й можливі шляхи сконсолідування нації для створення власної дер- жави. На його переконання, речниками визвольного
руху мають бути не лише, як це традиційно ведеться, інтелігенти, а передовсім організатори хліборобства, індустрії, військовики.
Автор книги не раз кидає на адресу своїх земляків різкі, а то й нищівні слова, дошкульно говорить про полі- тичну нездалість, про недержавність нашого громадян- ства. Його гнів викликаний любов’ю до України і жалем до українців, які ніяк не хочуть учитися на уроках істо- рії. Липинський сам зізнавався: «...викликані великим болем від сучасного гострого приступу нашої хронічної національної недуги, оці мої «Листи» не єсть матеріалом ані для виборчої агітації, ані потішаючою і заспокою- ючою лектурою для тих, що стратили віру в Україну. Вони призначені для тих, сильних своїм хотінням України, своєю вірою, волею та інтелігентністю, активних українських людей, які в момент сучасної страшної національної руїни мусять пізнати хворобу своєї нації. Пізнати — не на те, щоб безнадійно плакати, а щоб хворо- бу побороти і з збільшеним досвідом та умінням далі вели- ке українське діло робити».
Різко висловлювався він і про тодішній варіант укра- їнської демократії з представників УНР, де домінували соціалісти, і про руїнницькі інстинкти охлократії (вираз- но бачив її панування в російській історії). Дав Липин- ський і чітке визначення інтернаціонального революцій- ного соціалізму й диктатури пролетаріату, позначених неприхованим прагненням забезпечити безмежне пану- вання касти, яка жодною мірою не належить до проду- куючого пролетаріату, зате прагне розпоряджатися соціалізованою продукцією. Це, по суті, лише диктатура інтелігентських вождів політичних партій. І що темніша нація, що лінивіша вона, то більше вірить у чудодійність партійних «соціальних програм», як у здатність ворож- битів закликати на поле великий врожай. Цим пояснює він тодішній великий успіх есерівщини серед російських мас.
Аналізуючи наші біди й непорозуміння, Липинський часто здійснює розлогі екскурси в політичну історію Англії, Франції, Росії, Польщі та інших країн, знаходя-
чи спільне й відмінне в їхніх державних організмах, пояснюючи причини і наслідки історичних перипетій, що випадали на їхню долю. Це блискучі сторінки філосо- фії історії, що збагачують нас розумінням закономірно- стей поступу чи регресу суспільства.
У 1921 році у віденській українській газеті «Воля» з’явилася стаття Євгена Чикаленка «Де вихід?», в якій автор вважав, що єдиним порятунком для позбавлених державної дисципліни й несконсолідованих українців може бути запрошення якогось чужоземного принца,
«варяга» (натяк на «варязьку» легенду державності Русі) з його військовою гвардією і цілим державним апа- ратом (Чикаленко теж був прибічником монархії). У від- повідь на цю статтю Липинський написав цілий трактат під назвою «Покликання «Варягів» чи організація хлібо- робів?», де наголосив, що новітня «варязька» теорія — це вияв розпуки й зневіри, це філософія слабких. Якщо українці самі не схочуть і не зможуть побудувати свою державу, то ніякі варяги їм не допоможуть. Порятунок наш — тільки в наших руках. Ніхто з чужинців ніколи нікому не будував державу. Хіба що — безправний і слухняний васалітет.
