Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Отже, своїми таємними переговорами гетьман Мазепа в цей період намагався, не зв'язуючи себе якимись конкретними обіцянками, досягти хоча б можливості політичного вибору, продовжуючи грати роль «найвірнішого слуги царя».
Але якими ж були плани гетьмана Мазепи на випадок поразки Петра Великого? За припущеннями, висловленими українським істориком Д. Дорошенком, «гетьман Мазепа, завівши переговори зі Станіславом Лещинським, справді мав на меті утворення федерації з Польщею (або принаймні принаджував Станіслава можливістю такої федерації), але коли з'ясувалась слабкість Станіслава і замість нього на Україну прийшов сам Карл, Мазепа вирішив укладати угоду з ним». Отже, на думку Дорошенка, первісний задум українського гетьмана можна визначити як вихід з-під влади Петра І і входження (зі статусом Великого князівства Руського, добре знаного з часів Виговського) до складу Речі Посполитої з метою подальшого співіснування в рамках однієї держави. Цю гіпотезу ніби-то підтверджують і слова з доносу Кочубея про те, що Мазепа «хвалил Выговского и Брюховецкого» і читав разом зі старшиною знаменитий Гадяцький договір 1658 року, узятий з бібліотеки Києво-Печерської лаври. Щоправда, краще обізнаний в тих самих справах Пилип Орлик зазначає, що «пакта Гадяцкіе» читали самі полковники та генеральна старшина без гетьмана, «а того [Мазепи] в деле никогда не было, понеже он, Мазепа, внутрених своих мыслей и намерений никому не являл».
Одначе ми маемо докази, хай і непрямі, того, що гетьман Мазепа з самого початку не вважав за потрібне реально співіснувати з Польщею в рамках однієї держави і що не на ослаблену Польщу слід було покладатися.
Недаремно ж ще в 1704 році український гетьман говорив французькому послу Балюзу про скорий занепад Речі Посполитої в майбутньому. Він виявився правим – відкрита боротьба шляхетських угруповань, відсутність сильної центральної влади та іноземні втручання зрештою привели шляхетську республіку до загибелі вже наприкінці того самого XVIII століття.
Окрім того, Іван Мазепа, який завжди прагнув встановити політичний режим, що спирався б на міцну автократичну владу гетьмана, не міг не розуміти, що в рамках політичного устрою Речі Посполитої гетьманські прерогативи були б навіть вужчими у порівнянні з правами старшинської еліти, ніж за умов підвладного Москві гетьманату. Знав він і про непопулярність ідеї союзу з Польщею серед значної частини звичайних мешканців Гетьманщини. Враховуючи все це, більш обґрунтованою здається думка О. Оглобліна, Т. Мацькова та деяких інших українських вчених, які вважають будь-які політичні комбінації гетьмана Мазепи щодо Польщі майстерними тактичними ходами, спрямованими передусім на встановлення контактів (спочатку за посередництвом Станіслава Лещи нського) зі Швецією, могутньою у військовому відношенні державою, що в силу свого географічного розташування не мала територіальних претензій до України і об'єктивно могла посприяти Україні стати «неутральною», «виделною» (тобто незалежною, окремою) державою.
Досвід укладення угод саме зі Швецією українські дипломати початку XVIII століття мали. Недаремно емі-гранти-автори «Пактів і конституцій законів та вольностей Війська Запорозького» (1710 рік) писали: «Ось так він [Мазепа] пішов по слідах свого попередника, найвідваж-нішого святої пам'яті Гетьмана Богдана Хмельницького, який… вступив в союз з найяснішим королем Швеції, дідом його священної королівської величності Карлом X». І Богдан Хмельницький, і Іван Мазепа були добре обізнані з середньовічною політичною думкою, враховуючи відомий принцип, сформульований Ніколо Макіавеллі: найкращим союзником (на певний час) є володар сильної, але віддаленої держави. Флорентійський мислитель ілюстрував свій постулат за допомогою прикладів: союзу Чезаре Борджіа з Людовіком XII Французьким тощо. До речі, політичні умови діяльності Борджіа були дещо схожими з українськими реаліями кінця XVII – початку XVIII століття: роздробленість країни, постійні іноземні втручання, напружена боротьба за владу політичних лідерів та груп.
Але якими б не були політичні плани Мазепи, на різних етапах його діяльності вони, вочевидь, мали коригуватися з урахуванням конкретних подій, змін в міжнародній ситуації. У січні 1706 року Карл XII зумів блокувати в районі Гродно 40-тисячну російську армію, на допомогу обложеним Петро І направив козаків Мазепи, а Август II – саксонську армію генерала Шуленбурга, яка була 2 лютого розгромлена під Фрауштадтом шведським корпусом Рен-шильда. Козаки Мазепи ще не дійшли до Гродно, коли російська армія вирвалася з міста і відступила в Україну, якій, здавалося, загрожувало шведське вторгнення. Тим часом армія Карл а XII винищувала ворожі гарнізони в Литві і Білорусії (значних втрат зазнали тут козаки Миргородського, Переяславського і Стародубського полків, що обороняли міста Несвіж та Ляховичі). При обороні першого загинув стародубський полковник М. Миклашев-ський, при обороні другого переяславський полковник І. Мирович потрапив у полон. Але шведи пішли не в Україну, а в Саксонію: Карл вирішив остаточно покінчити з союзником Петра, що йому частково вдалося – 13 жовтня 1706 року Август II уклав зі шведами сепаратний Альтранштадтський мир і зрікся польської корони, залишивши свого союзника – Росію – в критичному стані. Карл XII використав багату Саксонію як оперативну базу для підготовки останнього рішучого удару по Росії.
Тим часом Мазепа, листування якого з.Анною Дольською на певний час перервалося, намагався виявити, як козацька старшина поставиться до можливого союзу з Польщею та Швецією у випадку поразки Росії, одночасно намагаючись повністю не розкривати своїх планів нікому (навіть вірному генеральному писареві Пилипу Орлику). Загалом така поведінка була зрозумілою і правильною – надто частими були доноси представників різних верств населення на свого гетьмана, і їхня нейтралізація коштувала Мазепі великих зусиль і коштів. Виявилося, що старшина зовсім не проти спробувати визволитися з-під влади Москви, але все одно гетьман продовжував тримати свої наміри в глибокій таємниці (хоча частина старшини вже в 1706 – 1707 роках наполягала на рішучих діях, посилаючись на народне невдоволення поведінкою російських військ в Україні).
Серед дослідників доби Мазепи не існує єдиної думки щодо того, хто саме, гетьман чи старшина, зіграв провідну роль у здійсненні рішучого повороту в зовнішній політиці Української держави. На думку Михайла Грушевського, «гетьман Мазепа з своїм союзом з шведським королем… був тільки вірним репрезентантом традиційної політики української старшини», «старшина була настроєна дуже активно і грала ролю чи не головну», а союз зі шведами – «діло цілої старшинської верстви… Міра особистого впливу Мазепи на сей поворот і його особиста роль – річ другорядна». Згідно з теорією Ореста Субтельного, про яку йшлося вище, Мазепа «був одним із провідників місцевих національних еліт, які намагалися оборонити традиційні права та привілеї їх країн перед абсолютистськими та імперіалістичними планами їх чужоземних монархів». Важко не погодитися з твердженням Грушевського про українсько-шведський союз як справу всієї старшинської верстви, але щодо «чи не головної ролі старшини» виникають сумніви, і ближчим до істини здається твердження про те, що гетьман «провокував старшину, щоб та сама вимагала від нього шукати порозуміння зі шведами. Це давало Мазепі змогу діяти так, начебто він лише виконує колективну волю старшини» (О. Субтельний).
Враховуючи притаманну Івану Степановичу Мазепі жорсткість і навіть деяку авторитарність (рису загалом корисну для політичного лідера тих часів), а також неабияку вправність у ремеслі конспіратора, не слід дивуватися тому, що гетьман «майстерно вплутував генеральну старшину й випробовував її рішучість, залишаючи планування й виконання змови за собою» (О. Субтельний).
Тим часом, поки Карл XII в Саксонії готувався до походу на Росію, а гетьман Мазепа відновив контакти зі Станіславом Лещинським (тепер за посередництвом львівського єзуїта Заленського), наприкінці грудня 1706-го – на початку 1707 року в Жовкві відбувалася військова нарада, скликана Петром І із залученням польських прихильників Августа II. На ній обговорювалися питання щодо подальшої боротьби зі Швецією за умов, коли Август офіційно зрікся престолу. Ця нарада увійшла в історію, і не лише тим, що на ній було ухвалено знаменитий Жовковський стратегічний план оборони Росії (що передбачав відступ у глиб країни, тактику «спаленої землі», напади на ворога невеликими загонами тощо). На нараду було запрошено і Мазепу. І одразу ж польські союзники царя, члени Сандомирської конфедерації, зажадали негайного повернення Правобережжя, зайнятого козацькими полками. Старий гетьман, користуючись впливом на царя, відчайдушно намагався переконати Петра і канцлера Головкіна, що Правобережжя полякам віддавати не можна. Цар же вів свою хитру гру і з поляками, і з гетьманом – польським делегатам він обіцяв, що поверне Білу Церкву з околицею, коли буде упевненість у відсутності небезпеки для краю з боку прихильників Лещинського та українських повстанців. Сам же водночас писав до гетьмана секретні листи, в яких застерігав, щоб Мазепа не повертав полякам нічого, посилаючись при цьому на відсутність «іменного монаршого указу». Свої мотиви цар частково пояснює в листі до гетьмана від 20 вересня 1707 року: з огляду на військову ситуацію, ненадійність поляків і плани майбутньої війни з Туреччиною Правобережжя повертати Речі Посполитій не варто. Загалом Петро був не проти прилучити до своєї держави ще одну провінцію, та ще й заселену єдинокровними братами тих «малоросів», які вже відчули на собі всі «втіхи» російської зверхності. Але основним для царя в цьому питанні було якомога тісніше прив'язати до себе польських конфедератів. Коли вони залишилися вірними йому, Петро І віддав Августу Правобережну Україну (1713 рік), тобто зробив те, чому намагався перешкодити за свого життя гетьман Мазепа.
