Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Але як все-таки бути з моральною та юридично-правовою стороною оцінки вчинку Івана Мазепи, Ракоці або Паткуля? Тут так само не все просто.
Почнемо з юридичних моментів. Справа в тому, що в середньовічному європейському феодальному праві (зафіксованому в багатьох збірниках, серед яких назвемо «Саксонське зерцало», або «Саксон», як його називали в Україні, та «Швабське зерцало») обов'язки сюзерена (сеньйора, суверена) і васала були чітко визначені. З боку васала це була чесна і вірна служба протягом певного визначеного терміну (наприклад, сорок днів на рік), допомога сюзеренові «зброєю і порадою». Саме це протягом довгого часу робив Іван Мазепа щодо Петра. Сюзерен теж мав обов'язки перед своїм васалом – перш за все він мав захищати життя, майно і свободу васала та всіх його володінь (цей пункт, закріплений в Березневих статтях Богдана Хмельницького та статтях його наступників, Росія порушувала неодноразово, домовляючись за спиною свого васала з його ворогами – Польщею, Туреччиною). Також сюзерен не мав права порушувати права і вольності, якими користується васал. У разі таких порушень васал мав право розірвати угоду з сюзереном і піти на службу до іншого, виконавши певні умови. Саме на цей наріжний камінь європейського феодалізму покликався в свій час князь Андрій Курбський в знаменитих листах до Івана Грозного, звинувачуючи російського царя-тирана в необгрунтованих репресіях щодо своїх підданих. Але вже в листах-відповідях Грозного з усією очевидністю постала інша концепція «служби великому государю» – служби без жодних умов чи угод, заснованої на безумовному праві царя карати і милувати своїх підданих так, як йому заманеться (самодержавство). За таких умов будь-яка спроба підданих обмежити царську владу вже розглядалася як жахливий злочин, а перехід васала до іншого сюзерена – як нечувана зрада, гідна хіба що Іуди. Ця традиція (вчені дотепер сперечаються, чи є вона витвором візантійським, чи, можливо, східним) була схожа з європейським абсолютизмом і водночас була в чомусь іще більш всеохоплюючою.
Так, освічений московський дяк Іван Тимофеев на початку XVII століття писав про необхідність ставлення підданих до царя в Московській державі тих часів як до земного Бога, а царя до підданих – як до худоби: «Скот бо не прекословит водящему или вяжущему его, яко и до самого заколения сопротивлятися не совесть… повинуется непрекословно… Так и мы перед царями безответны, яко безгласные рабы, со всяческим тщанием кротко носили иго рабства, повинуясь им с таким страхом, что из-за страха оказывали им честь едва ли не равную с Богом». Додамо, що офіційною назвою всіх підданих московського царя (від селян до князів і бояр) до часів Петра І було слово «холоп», яке «прогресивний» цар-реформатор замінив на «раб». Лише Катерина II, що дбала про міжнародну репутацію імперії, запровадить термін «вірний підданий». Для порівняння наведемо слова волинського шляхтича Лаврентія Деревинського, гордо кинуті ним у вічі польському королю Сигізмунду III на сеймі Речі Посполитої в 1620 році: «Про це, ваша королівська милість, не зволиш знати – божественної природи в собі не маєш, але маєш також людську».
Як не дивно, але саме початок європеїзації Росії Олексієм Михайловичем і Петром І означав пряму загрозу для всіх автономій у її складі. У новій, побудованій за європейським зразком (принаймні так вважав Петро І і його наступники, вибірково запроваджуючи європейські звички, одяг, бюрократичний апарат і відмовляючись від захисту державою прав і свобод підданих, які замінила примхлива воля монарха) Росії не було місця автономіям з їхнім непокірним, зовсім не «холопським» населенням і давніми правами та привілеями. Наступ посилився по всіх фронтах – так, в 1703 році Всевеликому війську Донському було заборонено мати будь-які зовнішні зносини, почало порушуватися давне правило «с Дону выдачи нет», що зрештою викликало грандіозне повстання донських козаків під проводом Кіндрата Булавіна (1707 – 1708 роки).
Царські реформи не могли оминути й Українську козацьку державу. Мазепа добре знав про те, що Петро мав наміри перетворити Київський та Прилуцький козацькі полки на регулярні драгунські (що стало б нечуваним порушенням українських «прав і вольностей»). Страхи козацької старшини мимоволі підтвердив і фаворит царя Олександр Меншиков, який під час царського візиту до Києва 1706 року на бенкеті, будучи далеким від тверезості, голосно порадив «верному гетману Ивану Степановичу за врагов приниматься», недвозначно натякнувши на присутню в залі козацьку старшину. Іван Степанович, користуючись деяким впливом на царя, до певного часу стримував його реформаторський запал щодо козацької України, але це не могло тривати довго.
Загалом же зовнішньополітична кон'юнктура в 1706 році із просто несприятливої для України (країну втягнуто в непотрібну і виснажливу війну, її сюзерен порушує права і свободи громадян) стає відверто загрозливою. У разі перемоги Карпа XII та його союзника Станіслава Лещинського Гетьманщину просто захопили б поляки, зруйнувавши козацький устрій. За умов перемоги Петра І і Августа II фактично зайняте українськими військами Правобережжя повернулося б під польську владу, а російський наступ на права і свободи Гетьманщини пішов би безперешкодно (що, зрештою, і сталося). Насамкінець сюжету про «моральність» чи «неморальність» дій гетьмана і царя скажемо, що Петро І в 1706 році цинічно пропонував відомому англійському полководцеві герцогу Мальборо (предку сера Уїнстона Черчілля) за посередництво на переговорах між Росією та Швецією прибуток від одного з князівств на вибір (фігурували Київське, Володимирське та Сибірське князівства) – з цим фактом згодні сучасні російські історики (див. праці М. Павленка та В. Артамонова). Крім того, амбітний Меншиков просив собі у царя Чернігівщину у довічне володіння, очевидно, прагнучи з часом заволодіти гетьманською булавою (лист Орлика до митрополита Яворського). За таких умов має рацію російський історик кінця XIX століття О. Брікнер, голос якого звучить дисонансом на тлі суцільної офіціозної лайки на адресу українського гетьмана. В своїй «Історії Петра Великого» німець на російській службі Брікнер (якого важко запідозрити в прихованому українофільстві чи русофобстві) писав, що союз Мазепи з Карлом XII «був не більш неморальним, ніж союз, що його два роки пізніше уклав молдавський господар Кантемир з Петром Великим проти султана», а спроба визволити Україну з-під панування Петра І «була героїчним актом».
У такій важкій ситуації гетьман Мазепа – політичний лідер, відповідальний передусім за свій народ і його долю, – мусив зробити все, аби принаймні забезпечити існування Української козацької держави у разі перемоги («цілком імовірної, як тоді здавалося» – Брікнер) Карла XII та Станіслава Лещинського. Фактично мова йшла про те, чи доживати вже літньому гетьманові «вірним підданим» царя і стежити за агонією козацької держави (радикальні реформи мали розпочатись після смерті Мазепи), чи спробувати повернути колесо невблаганної долі в інший бік. Чи була спроба Мазепи заздалегідь приречена на поразку? Відповідь на це дискусійне питання читач може спробувати з'ясувати з попередніх і подальших розділів цієї книги.
Допомогти гетьманові і його державі пройти між Сціллою та Харибдою могла лише активна дипломатична діяльність. Як уже йшлося вище, перші контакти Івана Степановича зі Станіславом Лещинським розпочалися взимку 1706 року за посередництвом куми гетьмана Мазепи княгині Анни Дольської (з нею ясновельможний гетьман хрестив доньку краківського воєводи Я. Вишневецького Франціску-Урсулу, в майбутньому досить відому польську письменницю). Під час перебування Мазепи з військом на Волині гетьман не лише не раз катався з княгинею на ґринджолах, але і мав з нею «денные и нощные конференции» (Орлик). Зрозуміло, що пліткарі одразу ж почали говорити про можливий роман удівця-гетьмана з чарівною вдовою-княгинею (схоже, сам Іван Степанович був зовсім не проти подібних пліток). Навіть відомий український православний ієрарх та інтриган Феофан Прокопович був певен, що гетьман і княгиня скоро одружаться – пані Дольська надіслала гетьманові коштовну білизну і капелу музикантів у подарунок. Хоча не можна виключати і певні обопільні симпатії, але все ж зустрічі гетьмана і княгині, схоже, були зовсім не побаченнями закоханих, а переговорами двох досвідчених політиків із непоганими навичками розвідників-конспіраторів (зрештою, правду знали тільки самі гетьман і княгиня, яка пережила Івана Степановича лише на два роки, померши у Львові 1711 року). Схоже, спочатку Анна Дольська намагалася переконати гетьмана, аби він вплинув на Петра з метою «царскому величеству восприять Станислава в свою протекцию» (!), і лише згодом, коли Мазепа повернувся до Києва, надіслала до нього шифрованого листа (ще на Волині гетьман і княгиня обмінялися шифрувальним ключем) з пропозицією стати на бік Станіслава, обіцяючи «всех желаний своих… неотрицателного исполнения… ассекурацию Станислава и гваранцию короля Шведского».
