Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (читать книги регистрация .txt) 📗
Розділ 9
Війна на Заставі
Ми поїхали просто у ніч – Непийпиво, Понамка, я з Сашком і один джура з куреня Саловоза, який мусив показати дорогу. Ніч була місячна, степ було видно навкруги, джура впевнено прямував кудись. Показав місце, де вбили кілька десятків підвальних рабів, що таємно продовбали стіну і втекли з куреня.
– До пагорбів гонзнули? – спитав Непийпиво.
– Так, пане. А потім хотіли податися до диких. Дурні, не вєдали, що дикі їх з’їдять! – джура закрутив головою. – А як краще вбивати диких? – спитав з повагою, мабуть, начуваний про подвиги і Непийпива, і Понамки.
– Що перевидаш, брате Набоко? – спитав Непийпиво.
– Тримайся подалі, не підпускай, кидай списи, два-три, не менше, – сказала Понамка. – Вони не вб’ють дикого, бо дикуни дуже живучі, але заважатимуть їм швидко рухатися і завдавати ударів. Вимотуй їх і не давай наблизитися, не сподівайся на щит, бо той не витримає ударів зброї диких. Коли ж уникнути ближнього бою неможливо, то рішуче атакуй. Дикі дуже завзяті, вони захоплюються битвою, ярість б’є їм у голову. Вони вкладають всю свою силу у перший удар. І тут головне ухилитися від нього. Як завгодно: підстрибнути, відскочити, припасти до землі, зробити будь-що, аби тільки не зустрітися зі зброєю диких. Пропустити удар, а потім бити самому. Не січи дикого по голові, в них занадто міцні черепи. І щоб перерубати їм шию, треба володіти дуже потужним ударом. Якщо вдарити у живіт, то шабля може застрягнути там. То я б радила бити по ногах, рубати м’язи. Дикі занадто важкі, навіть якщо пошкодити їм лише одну ногу, вони вже не зможуть атакувати. Будуть стояти на місці і верещати. Тоді можна знову кидати списи і добивати чудовиськ.
Понамка розповідала спокійно, джура з захопленням дивився на неї.
– Я б хотів вабоїти дикого! Та гдись їх іспоткаю тепер, – зітхнув джура. Молодий дурник, здається, сумував, що тепер довго ще диких не зустріне.
– Що трапилося, куди ми поспішаємо? – спитав я у Сашка, коли ми мчали ніччю. – Знову якийсь напад? Війна? – хвилювався я.
– Ні. Якби війна, ми б відбули разом з загоном. Щось інше, що потребує присутності мого пана.
Їхали спочатку степом. Інколи натрапляли на табуни коней. Потім зустріли загін джур, що чергували. Перестріли нас, коли роздивилися, то шанобливо схилилися перед паничами, доповіли, що все спокійно, але з куреня Яреми втекло кілька рабів, то їх шукають. Нас попередили, що відпущено псів, які мусять знайти втікачів. Невдовзі почули гавкіт. Він наближався, я побачив, як затремтів Сашко. Ми намагалися триматися поближче до паничів. Пси були вже поруч, коли Непийпиво гримнув на них так впевнено і переконливо, що собаки зупинилися. Пропустили нас, ще деякий час гавкали услід, а потім побігли собі далі. Ми виїхали на дорогу. Навколо вже був не дикий степ, а пасовиська куреня. Нам зустрічалися скирти сіна обабіч доріг.
– Не укмітнув нічого? – несподівано спитав мене Непийпиво, що трохи стишив хід свого коня і дозволив нашим мулам наблизитися. Панич озирався навколо.
– Нічого, пане, – сказав я. Хоча відчував. Погляд, здається, з однієї зі скирт. Але я не хотів зайвих смертей. Цих втікачів все одно знайдуть. Не пси, то джури. Сам ставати причиною їх смерті не збирався.
Невдовзі ми побачили вогник на башті куреня. Коли приїхали до брами, Непийпиво назвав себе і нам відчинили. У курені Непийпиво одразу побіг до башти, а Понамка попросила шматок в’яленої конини, який нам дали у дорогу зі степового табору.
– Що трапилося? – тихо спитав у неї, коли побачив, що Сашко відійшов і навколо наче нікого.
– Якась звістка з Застави.
– Погана? Війна? – скривився я.
– Ні, щось інше, Непийпиво не казав. Дістань мені горішків, – наказала Понамка. Я побіг до кухні. Коли повернувся, то побачив, що Сашко розсідлує коня Непийпива.
– Ми не їдемо? – спитав я.
– Їдемо, зранку. У нас є кілька годин, щоб відпочити.
– А куди їдемо?
– До Застави.
– Для чого?
– Пан наказав.
Я відніс Понамці горішки, повернувся, допомагав Сашку. Потім ми впали просто у конюшні, на купу сіна. Одразу заснули, бо заморилися. Мені здалося, що я тільки очі закрив, як Сашко вже заходився мене будити.
– Сідлаємо коней, – наказав він.
– Але це не ті коні, – здивувався я, коли побачив, що Сашко сідлає зовсім не того коня, на якому вчора їздив Непийпиво.
– Ті заморилися, нехай відпочивають, а ми візьмемо свіжих.
Сідлати я вже навчився. Хотілося спати. Уявляв, що тепер цілий день трястися верхи. Жах.
– Як ти навчився прокидатися? – спитав у Сашка. Може, в нього будильник який був?
– Коли тебе пару разів відходять батогом, то навчишся прокидатися, коли треба, – тихо пояснив він.
Ось вже коні були готові, мули теж.
– А речі твого пана? – спитав у Сашка.
– Він наказав їх залишити поки тут. Поспішає.
Ми стояли у дворі куреня, ледь починало світати. З сараю витягли віз, у який запрягли двох коней. На віз повантажили клітки, збиті з товстих паль.
– А це що таке? – спитав я.
– Панич наказав. Ходімо за їжею, – сказав Сашко.
Ми розбудили слуг на кухні, узяли у дорогу цілий окіст, двох смажених курчат, дві хлібини для паничів і дві для нас, кілька бурдюків води. До куреня якраз поверталися джури з нічних походів. Один з загонів приніс з собою сім голів вбитих рабів і пораненого товариша. Того подивився панич, покрутив головою, і бідолашного добили. Слуги напнули голови втікачів на палі і встановили біля воріт. Джури спати не пішли, чогось чекали. Ось вийшли Непийпиво з Понамкою. Вже в обладунках, при зброї.
– Імайте їх! – наказав Непийпиво. І тут я помітив, що весь курінь не спить. Відкрилися вікна з верхніх поверхів башти. Побачив жінок.
– Не дивися туди! – зашипів Сашко і боляче штовхнув мене. Я знав, що то були жінки паничів, вони зацікавилися тим, що відбувається у дворі. А туди витягли з підвалів диченят. Їх було п’ятеро, але двоє вже мертвих. Та й ці, що залишилися, ледь живі. Брудні, заслаблі, тільки стогнали.
– Чого вони такі? – гримнув Непийпиво на одного зі слуг. Той аж затремтів з переляку. – Чи потрави їм не давав?
– Не хотіли їсти звіри сі бидляче варево! Тільки м’ясо або хліб! – доповів слуга і низько вклонився.
Непийпиво підійшов до диченят. Ті знесилено заричали.
– Дайте їм смажену курку. Нехай поїдять. І чистої води.
Слуги принесли курку і кинули її диченятам. Ті розідрали смаженину і почали жадібно жерти її. Хрускотіли, розгризаючи кістки. Вони були ще зовсім діти, але в них вже були потужні щелепи і собачий апетит. Слуги дивилися на диченят із сумішшю жаху та огиди. Слуги та джури лише з презирством.
– У клітки їх, – наказав Непийпиво, коли диченята вже дожовували залишки курки.
Диченят підняли, вони намагалися пручатися, але були закуті у кайдани і руками, і ногами, то їх легко закинули у клітки.
– Мертвих теж забираємо, – наказав Непийпиво. – Сашка, сідай на віз. І накрийте їх чимось, бо ж вдень буде спека, жеби не подохли.
У диченят була світла шкіра і руде волосся, на сонці їм, мабуть, дійсно було б непереливки. То клітки прикрили великим рядном. Біля Непийпива зібралися всі паничі, що залишилися у курені. Джури теж стояли поруч.
– Ну що ж, браття, дякую за гостинність. Мнімаю, що за кілька днів ще наворотимся до вас, – сказав Непийпиво.
Курінне товариство подякувало йому та брату Набоці, казали, що чекатимуть у гості. Обійнялися паничі і поїхали. Я побачив Явдошку у натовпі слуг. Вона посміхалася мені. Зовсім не виглядала засмученою. Я думав про дитину. В мене не було дітей, і ось тепер буде. Народиться для страшного життя на цій клятій Січі.
Невідомо, для чого я махнув Явдошці, і ми поїхали. Виїхали за ворота. Сашко сидів на возі, за спиною у нього були клітки з диченятами. Я їхав позаду, до мого сідла були прив’язані мул Сашка і мул з притороченою їжею.
Непийпиво з Понамкою одразу задали швидкий хід. Ось позаду залишилися стіни куреня, потім садки навколо, потім степ, почалися поля. На них вже працювали земляні раби. Коли бачили нас, ставали на коліна, слуги просто низько вклонялися. Паничів та джур тут майже не було.
