Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (читать книги регистрация .txt) 📗
– А що трапилося?
– До Чорних печер женуть нових рабів. Треба забезпечити їх охорону, – Сашко вже доїв. – Ходімо, подивимося.
Ми пішли. Надворі було вогко, але дощ вже припинився. Ми вийшли з воріт куреня і побачили неподалік цілий натовп земляних рабів, кілька сотень. Вони були скуті у п’ятірки за допомогою дерев’яних драбин, що лежали у них на плечах і були прикріплені до ший. Також у рабів були зв’язані і руки. Раби були одягнені у дрантя, всі вимокли і тремтіли від холоду, багато хто чхав та кахикав. Коли надійшов наказ зупинитися, вони попадали п’ятірками на землю і лежали. Слуги з куреня Саловоза змінили слуг, що пригнали рабів, а тепер поїхали відпочивати і сушитися. З воріт чотири підвальні раби винесли великий казан гарячого варива, який поставили поруч і почали роздавати рабам. Як завжди, прямо у руки. Раби підходили п’ятірками, підставляли долоні зв’язаних рук і швидко відходили їсти. В кількох п’ятірках по одному рабу не витримали переходу і тепер просто висіли на драбині. Їх товариші змушені були тягати їхні тіла, пробивалися з ними до казана, щоб отримати пайку. Слуги відчиняли залізні замки, діставали померлих чи знесилених, які вже не могли ходити, відтягували тіла до буд з псами під стінами. Пси жадібно хапали рабів, якщо ті були ще живі і починали пручатися, то перегризали їм горлянки і жерли. Ніхто не звертав на це уваги.
Коли раби поїли, вони вляглися спати. Якомога тісніше, п’ятірка до п’ятірки, щоб хоч трохи зігріти один одного на сирій землі. Біля них залишилося з десяток слуг зі смолоскипами. Починало сутеніти; коли ми поверталися, то пропустили кілька невеличких загонів джур зі списами та шабельками, що пішли у ніч. Напружені та серйозні.
У фортеці мене чекала Явдошка, попросила узяти вечерю і пригостити її. Я узяв, ми поїли, здебільшого вона, бо я, як завжди, їв дуже неохоче. Потім пішли на сінник, але там було дуже людно, мені не сподобалося, то Явдошка повела на конюшню. Там було велике горище і лише дві парочки. Опісля всього я ледь не заснув, але Явдошка сказала, що спати треба у будинках для слуг, інакше можуть покарати, і ми розійшлися.
Вранці рабів погнали далі до Чорних печер, двадцять паничів з нашого куреня виїхали – частина до інших куренів, частина до прикордонних башт чи до Застави. Їх урочисто проводили, а потім стратили двох слуг, які вночі охороняли рабів і насмілилися заснути. Їм знесли голови, приснула кров, а я з жахом подумав, що вже звик і зовсім не боюся. Попив чаю і пішов до Понамки.
Наступні дні були схожі. Ми з Понамкою опрацьовували купу документів, які приносили від Непийпива. Йому привозили звіти з інших куренів, здається, він збирав всю інформацію докупи. Час від часу він прибігав до Понамки і казав, що засиділися, треба розім’ятися. Тоді ми з Сашком сідлали їх коней і своїх мулів та виїздили у степ. Там Непийпиво з Понамкою починали гасати верхи, битися на дерев’яних шаблях або й просто на кулаках. Понамка вчила Непийпива прийомам боксу, потім вони поверталися до куреня, щоб поїсти і працювати далі. Ми з Сашком трусилися за ними. Ліва рука Понамки потроху відновлювалася, вона вже могла тримати щит. Я питав її, що далі, вона посміхалася і казала, що не знає. Сашко казав, що ми поживемо у курені Саловоза ще тиждень-два, поки його панич не підготує якийсь важливий звіт, а потім поїдемо далі. Кудись.
Нас з Сашком не примушували щось робити у курені, то ми тільки прислуговували нашим паничам та відпочивали. Сашко здебільшого спав, а я ходив фортецею, складеною з кам’яних брил. Усі курені були з них складені, їх добували у горах біля Чорних печер. Ще я ходив дивитися за диченятами, які були справжні звірі: рикали на мене, плювалися. Але вже не так енергійно, як раніше. Вони помітно заслабли, мабуть, через погану їжу. Їх же годували, як рабів, вареною картоплею з дертю, зовсім без м’яса. То у диких була бігунка, вони лежали під стіною і стогнали. Роздратувати їх робилося з кожним днем все важче, але слуги все одно цим займалися.
Також я учащав у підземні поверхи башти, де жили і працювали підвальні раби. Більша частина їх обробляла шкіри, які привозили зі степу. Було і кілька ковалів, які виробляли різноманітні інструменти. Два десятки рабів гончарювали, робили посуд з глини, яку везли з родовища десь на півдні від куреня. Найкращий посуд призначався для паничів, трохи гірший для джур, потім для жінок паничів, найгірший – для слуг, а раби зовсім обходилися без посуду.
Кілька десятків рабів займалися забезпеченням куреня водою. Тобто всередині куреня був свій колодязь, але з нього можна було брати строго вказану кількість води, якої не вистачало. То воду возили з кількох джерел. Наливали великі дерев’яні діжки, встановлені на возах, і тягли їх до куреня. Тягли раби, коней на таку працю не ставили. Ще одна бригада рабів займалася вивозом з куреня лайна та відходів. Їх вивозили на лани у якості добрив. Щодня зі степу прибували валки з сиром та маслом. Скільки потрібно, курінь залишав собі, а інше відправляв далі. За це отримував рибу, борошно, залізо та вугілля. Раби працювали дуже багато, слуги просто багато, а джури та паничі стежили, щоб роботи вистачало, та жорстоко карали за найменші провини.
За час нашого перебування у курені було страчено з десяток земляних рабів, здебільшого з числа заслаблих, які вже не могли працювати, кількох слуг, що заснули на посту, та джуру, який загубив шаблю. Її майже одразу знайшли, але джуру це не врятувало. Втратити зброю було страшним гріхом. Ще стратили дівчину-слугу, за яку почали сперечатися двоє джур. Їх відправили до прикордонних башт, а дівчині відрубали голову, щоб більше не створювала проблем.
Я вже добре знав курінь і знав про три поверхи у башті, куди вхід для слуг був заборонений. Там жили жінки паничів. Там вони народжували дітей, виховували їх, навчали грамоті, вели облік всіх справ у курені. Джурам чи паничам не було часу все рахувати, то цим займалися жінки паничів. Вони не дуже часто виходили з башти, а коли таки виходили, то слуги мусили відвертатися. Думаю, що тим жінкам було нуднувато, але на Січі всім було несолодко, люди не знали іншого життя, то погоджувалися з цим.
Ми з Явдохою далі зустрічалися на сіннику чи у конюшні, а потім вона прибігла радісна і сказала, що завагітніла. Ця новина вразила мене, бо ж я не хотів залишати тут свою дитину. Знав, яке майбутнє її тут чекає. Сам я сподівався рано чи пізно втекти з Січі, але дитина…
Явдошка не помічала мого занепокоєння і розповідала, що вже від сьогодні почне отримувати більше їжі. Я не міг поділити її радість. Одного дня Непийпиво запропонував Понамці поїхати до степового табору на полювання. Деякі коні відбивалися від табунів і дичавіли. На них полювали, щоб вони не зманювали свійських коней. Ми виїхали ще вночі, кілька разів нас перестрівали загони джур, які пильнували, щоб ніхто чужий не ходив землею куреня. Потім почався степ. Ми їхали кілька годин, аж поки досягли степового табору: кількох землянок біля колодязю і великих загонів для худоби. На хуторі жив один панич, четверо джур і з півсотні слуг та служниць. Чоловіки випасали худобу, жінки доїли корів та кобилиць, а з молока варили сир. Панич, що тут керував, вже чекав нас. Невдовзі під’їхали ще кілька паничів з сусідніх степових таборів, а також цілий загін з Чорних печер. Зібралося біля півсотні вершників. Ми поїхали у степ, потім розтягнулися ланцюгом і почали перевіряти ярки. В одному надибали цілий табун здичавілих коней. Табун кинувся тікати, але був швидко оточений. В коней кидали списи, рубали їм ноги шаблями і невдовзі перебили всіх до єдиного. Потім почали їх розбирати, а тут якраз приїхали вози з куреня. Пару туш залишили в таборі на їжу, а інших відправили до куреня. Конину готували у великому казані, в якому зазвичай варили сир. Паничі сиділи навколо багаття, джури у другому ряду, слуги стояли ще далі. Пили пиво, яке Непийпиво привіз з куреня, цілий бурдюк. Ми збиралися ночувати у таборі, коли примчав джура і повідомив, що нас терміново викликають до куреня. Я не знав, що трапилося, але зрозумів, що спокою та відпочинку настав край і зараз знову почнуться якісь пригоди.
