Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь (список книг .TXT) 📗
— Ти такі слова в школі вчила? — Марк нервово потер руки й кілька разів голосно кашлянув.
— Так, у школі, до речі, мене звуть Зоя, — вона кинула на Марка поглядом.
— Я Марк. А це обов'язково — знайомитись із кожним, кого ти вирішила підвезти з Оболоні до центру міста?
— Ні, зовсім не обов'язково, навіть більше тобі скажу, я ніколи не підвожу незнайомих людей і тим більше ні з ким не знайомлюся.
— То в тебе, напевно, досі нема хлопця.
— Є, є у мене хлопець, — вона зашарілася.
— Ні, нема.
— Чого це ти так вирішив? — Зоя облизала губи і подивилася на себе в дзеркальце.
— Ти дуже нервуєш — дівчата, у яких є хлопець і які постійно займаються з ним сексом, набагато спокійніші, вони навіть інколи мають добрий настрій і навіть інколи жартують. До речі, це твоя машина?
— Це так важливо? — її голос виказував хвилювання.
— Дуже. — Марк дістав із кишені жувальну гумку, взяв один пластівець до рота. — Будеш? — до Зої.
— Ні, я не палю, їла кілька годин тому і не маю зараз ні з ким цілуватися, тому жувати твій «Орбіт» без цукру потреби особливої не бачу, — вона сказала це дуже різко і, Маркові здалося, навіть грубо.
— Не хочеш — як хочеш, — сховав «Орбіт» до кишені. — То чия машина?
— Батькова, блін, — натиснула на гальмо. Літня жінка, очевидно, трохи недобачала і навряд чи подивилася на світлофор, перш ніж переходити дорогу. — Коза стара, — авто знову набирало швидкість.
— Це ще один доказ того, що в тебе нема хлопця, Зою. А якщо і є, то він виконує в твоєму житті суто формальну функцію, він просто є, бо хлопці є у всіх твоїх подруг і, власне, у кожної нормальної дівчини має бути хлопець, тому він є і в тебе. Але ти його не любиш, знаєш: якщо піде цей, знайдеш іншого, тому ти часто ображаєш хлопців, бо не боїшся, що колись поряд не буде нікого і ти залишишся сама. Тобі років дев'ятнадцять-двадцять, ти любиш свого батька та ревнуєш його до інших жінок чи до своєї звідної сестри, якщо вона в тебе…
— Вона в мене є, — її голос був зовсім не схожим на той, яким вона говорила з ним досі.
— Ти навчаєшся, і, очевидно, в заліковці в тебе самі п'ятірки, бо навіть успішним навчанням ти хочеш заслужити любов батька. Ще ти вбиваєш часу спортзалі. Ти займаєшся тричі на тиждень і вже набрала досить непоганої форми.
— Це все? — її голос дзвенів від напруги.
— Ні, не все, ти дуже любиш малих діток і хочеш сама мати дітей, але це не означає, що ти дійсно хочеш дітей, бо не розумієш, яка це відповідальність — діти, тому й не маєш їх, ти тільки радієш, дивлячись на чужих, і часом із ними граєшся, як з іграшками, саме так, як з іграшками. Твій батько займається бізнесом і дає тобі гроші на відпочинок у Єгипті чи Тунісі, тому, поки ти не знайдеш собі чоловіка, який забезпечуватиме тебе не гірше, ніж батько, заміж не вийдеш.
— Знаєш, Марку, це необов'язково було говорити, — припаркувала машину біля кінотеатру «Київ» і вимкнула мотор. — Виходь, ти приїхав, Марку.
— Ти даремно образилася, Зою. Чого ти ображаєшся? Я ж зараз піду, і ти ніколи мене не побачиш більше, викинь із голови, — він відчинив дверцята. — І, до речі, щоб ти не мучилася, згадуючи, де чула мій голос, я тобі скажу: ти чула його по радіо, в програмі «Я і моя країна», я її вів, моє прізвище — Лютий. От і все. — Він поклав на сидіння двадцять гривень і хлопнув дверцятами.
Марк пройшов метрів десять, потім хтось підбіг ззаду й узяв його за плече.
— Марку, — Зоя хвилювалася, і її вії дрібно тремтіли.
— Що? — він мимоволі торкнувся її щоки й усміхнувся. — Що, мала?
— Скажи номер мобільного, я хочу тобі зателефонувати.
— Навіщо тобі? — він уважно поглянув їй в очі.
— Ти перший, хто так просто сказав мені правду.
— Знаєш, це дуже небезпечно — жити з людиною, яка може сказати тобі правду, — він дістав мобільний. — Кажи свій номер. — Зоя назвала номер мобільного, Марк сховав телефон до кишені і пообіцяв передзвонити.
— До речі, я не збираюся з тобою жити, — крикнула Зоя. Марк пішов у бік підземного переходу, але після цих слів обернувся й довго дивився на Зою. — Ти ж не зателефонуєш, Марку.
— Я зателефоную, зателефоную. — Він спустився сходами вниз, і більше Зоя його не бачила. Вона пішла до машини. До вікон її авто вже встигли приліпити кілька агітаційних листівок. — Вона їх зірвала й кинула на землю, Зоя вирішила на цих виборах не голосувати, просто на її життя результати виборів уплинути ніяк не могли, її життя було захищеним з усіх боків. В руці завібрував телефон.
— Алло, — відчиняючи дверцята авто.
— Алло, це Марк, забув сказати «дякую», бувай.
— Бувай. — Вона кинула телефон у сумку і повернула ключ, загув мотор, авто виїхало на дорогу й рушило до університету. Машин на дорозі було небагато, і за двадцять хвилин Зоя вже була на Святошині. Вдома на неї чекали тато і брат, мами ще вдома не було, Зоя набрала повну ванну води і попросила її не турбувати. Спати лягла вона за дві години, Зоя лягала спати рано, бо о восьмій мала вже бігти на тренування, і ще вона не чекала вечірніх дзвінків, їй ніхто ввечері не телефонував. Марк був правий: у неї дійсно не було хлопця, і вона навіть не намагалася його шукати. Поряд із нею на ліжку лежав ведмедик, вона притулилася до нього щокою й міцно спала. Уві сні вона бачила себе нареченою на весіллі, тільки їй не дуже подобався колір сукні, втім, вона на це не зважала, їй подобався наречений і те, що вона нарешті виходить заміж. Про те, що це був лише сон, вона дізнається вранці, коли прокинеться, це буде приблизно шоста ранку, коли продзвенить її будильник і вона мовчки піде до ванної приймати контрастний душ.
Розділ 44 (Chapter 44)
Двері камери номер три в слідчому ізоляторі відчинив невисокого зросту сержант і довго дивився на обличчя затриманих.
— Владимир Семенов есть? — тиша. — Я не слышу. Есть Семенов или нету?
— Да есть он, спит просто. Сейчас разбудим, — чоловік поплескав по щоці молодого хлопця, який лежав під стіною, і неголосно так вимовив: — Эй, вставай давай, пришли за тобой.
Хлопець підвів голову, і, хоча в камері було темнувато, на обличчі затриманого можна було побачити сліди побоїв. Видно було, що били його несильно.
— Семенов, давай на выход! Тебя долго ждать? — сержант нетерпляче почухав шию.
— Иду, — Володя встав і пішов до дверей. Ті, що сиділи разом із ним, проводжали його поглядами, деякі не дивилися в його бік, кілька людей спали. Сержант зачинив двері та повів Семенова коридорами.
— Стать лицом к стене, руки — за спину! — Володя виконав наказ. Сержант відчинив двері кімнати і сказав йому заходити. Семенов зайшов і сів на стілець, навпроти стояв ще один стілець, але на ньому ніхто не сидів. Сержант продовжував стояти біля входу і крутити на пальці ключі.
— Сержант, свободны, — майор увійшов до кімнати і скоса глянув на Володю. Сержант зачинив двері з іншого боку, і чути було, як лунали в тиші коридора його важкі й упевнені кроки.
— Привет, меня зовут Клим Огнев, майор внутренних войск, мне тридцать два года, и я на хорошем счету у начальства. Женат, имею двоих детей и квартиру в спальном районе. Про себя можешь не рассказывать, я все про тебя знаю. Только вот что, — він дістав із портфеля фотокартку і скотчем приклеїв її до стіни так, аби Володя міг бачити очі того, хто був зображений на фото, — нам добавился еще один собеседник, он поприсутствует на нашей встрече. Ты не против, Семенов?
— Нет, — Володя глянув на того, хто дивився на нього з фотокартки, й опустив очі, — я не против, он все равно ничего не услышит и ничего не скажет.
— Но он примет очень активное участие в твоей судьбе. Я вас познакомлю, — майор підійшов до стіни. — Его зовут Марк Лютый, он молодой парень, но уже успел сделать много гадостей и еще сделает, если его не остановить. Он работает на иностранную разведку, сотрудничает с американскими спецслужбами и сейчас, накануне президентских выборов, может очень сильно нагадить. Понял?
