Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗
Такі ось маємо парадокси російської історії під тиском московського «доважку брехні».
Але повернімося в Золоту Орду. Як пам'ятаємо, Іван Калита в 1340 році, зрадивши багатьох своїх сусідів, пішов на той світ.
«Смерть Іоаннова була важливою подією для Князів… вони поспішили до Хана. Два Костянтини, Тверський і Суздальський, могли претендувати на Велике Князювання… Але Симеон Іоаннович… також поїхав із братами в Орду, послався Узбекові на тривалу вірність батька свого (ясна річ, не забувши згадати діда Данила Олександровича, і прадіда Олександра Ярославовича, так званого Невського. — В. Б.), обіцяв заслужити милість Царську (ханську. — В. Б.} і був оголошений Великим Князем…» [1, том IV, с. 294].
Не знаю, як ви, шановні читачі, але я, читаючи «сказання» російського історика, зараз-таки уявляю всю «велич» цього князя, всю його так звану «незалежність» і «самостійність». Отож всі князі московські чесно і віддано служили єдиній державі й навіть у помислах не мали жодного відокремлення.
«Симеон… не поступався… батькові, бо слідував його правилам: лестив Ханам і принижувався…» [1, том IV, с. 295].
Новий князь-московит, як і його батько, опускався в Орді до цілковитого приниження. Це явище в московській практиці того часу вважалося природним. Дивує інше. Із невідь-чиєї примхи князь Симеон чомусь отримав до свого імені доважок — Гордий! В чому полягала «гордість» князя — залишилося загадкою. Можливо, і в цьому проявилася свого роду подвійна російська мірка.
Московський князь Симеон Іоаннович посідав великокнязівський престол із 1340 по 1353 рік і помер від чуми, або, як її тоді називали, «чорної смерті», що лютувала по всьому світу. Одночасно з московським князем Симеоном помер і митрополит Феогност.
«У 1349 році почалася зараза у Скандинавії, звідти або з Німецької землі перейшла вона в Псков і Новгород, спершу проявилася навесні 1352 року й лютувала до зими з такою силою, що вижила ледве третина жителів. Хвороба проявлялася ґулями в м'яких западинах тіла, людина харкала кров'ю і на другий або на третій день помирала… спізнала тоді гнів Небесний відповідно й Москва… за короткий час померли там Митрополит Феогност, Великий Князь, два сини його і брат Андрій Іоаннович» [1, том IV, с. 305–307].
«Усі Князі Російські (суздальської землі. — В. Б.) поїхали в Орду, аби виявити, хто буде їх Главою (збирати данину для хана. — В. Б.)… Чанібек обрав Іоанна Іоанновича Московського, тихого, миролюбного й слабкого» [1, том IV, с. 311].
Автор не раз звертав увагу читачів, як М. М. Карамзін вільно й за власним бажанням маніпулює словами: так, суздальські й московські князі в нього — російські; татарський улус Московія — держава Російська; жителі Московії — російський народ тощо. Усі ці терміни до XIV і наступних століть жодним чином не мають стосунку. Брехня вливалася в оповідь російської історії повільно, цілеспрямовано, але значно пізніше. Навіть на початку царювання Петра І держава, якою він правив, називалася Московською, або Московією. Але російські історики подібне замовчують свідомо. Саме Петро І на початку XVIII століття повелів називати свою державу — Російською.
Уже вкотре доводиться звертати увагу читачів на істотний факт, який практично замовчують російські історики. Йдеться про час, який проводили московські князі в ставці хана.
Необхідно знати — сама ставка хана протягом року переміщалася в межах володінь Золотої Орди. Володіючи мільйонними табунами худоби, зберігаючи звичаї предків, хани Золотої Орди кочували від столиці Сарая до Москви, тобто з півдня на північ, і до зими знову поверталися в столицю. Могли обрати інший шлях кочівлі, наприклад, уздовж берега Каспію, від Волги до Тереку й далі. Ми згадували про це, говорячи про ханів Батия, Берке та Узбека.
Московські князі вважали за найбільшу честь перебувати при ставці хана. Так, князь Симеон Іоаннович за свої тринадцять років московського князювання побував 5 разів в Орді лише з ханської волі та не менше ніж 12 разів возив ханові щорічну данину, в чому й полягала його служба на посаді великого князя. І якщо врахувати, що в Орді він міг перебувати від кількох місяців до року, то читачам стає зрозумілим, де переважно жив московський князь. Разом із князем у ставці перебували й митрополит, і московська знать, і допоміжна військова дружина на потребу хана. Згадаймо, як хан Джанібек писав московському князеві: «Ми чули, що Небо ні в чому не відмовляє молитві головного Попа вашого, хай випросить же він здоров'я моїй жоні» [1, том IV, с. 315].
І князь із митрополитом та військовим загоном негайно відбули до ставки хана, де кочували з ним уздовж Каспію, доки татаро-монгольські й московські війська «завоювали в Персії місто Таврис».
Але російські історики про такі «дрібниці» зазвичай згадують мимохідь, якщо взагалі згадують. Адже ці «дрібниці» зовсім не звеличують «державу Російську», радше спростовують тезу про «державу Російську» в татаро-монгольський період.
Провів Симеон Іоаннович біля хана, при ханському дворі, п'ять чи всі десять років, а після повернення до Московії часу на те тільки залишалося, аби зібрати нову подушну данину з неслухняних удільних князів. Звідси внутрішні чвари, скарги ханові на зайві побори і татаро-монгольські погроми. Московські князі походили з Олександрового кореня, тож риси зрадництва, розбою та приниження перед Золотою Ордою успадковували від свого предка Олександра, пізніше прозваного Невським.
Але повернімося в Московський улус. Як пам'ятаємо, «Чанібек (Джанібек. — В. Б.) обрав Іоанна Іоанновича Московського, тихого, миролюбного й слабкого» [1, том IV, с. 311].
В Московії від тих далеких часів повелося називати правителів, які не грабували сусідів і не займалися розбоєм, — тихими та слабкими. Мовляв, зовсім не розширювали Московію ні багатством, ні територією. Ось якби лилася рікою людська кров, і князь додав до Московії шматок чужої землі, — була б зовсім інша оцінка діянь князя. Такому правителеві «землі московської» — і шана, і слава, і хвалебні пісні «на многії літа». Усе за логікою закоренілих загарбників.
Іоанн II Іоаннович посідав московський великокнязівський престол з 1355 по 1359 рік. Тобто 4 роки. І цей князь більшу частину свого князювання провів в Орді. Після смерті хана Бердибека, що загинув 1359 року, в Золотій Орді настав період смути. Із 1360 по 1380 рік на ханському престолі побувало 25 осіб. І дехто з тих, хто доривався до ханської влади, не був прямим нащадком роду Чингісидів, що лише посилювало міжусобиці й кровопролиття.
Саме в роки розбрату в Золотій Орді набув сили темник (воєначальник) Мамай, який був одружений із дочкою хана Бердибека. Дуже часто хани шукали підтримки Мамая, і саме він приводив їх на ханський престол та знімав з цього престолу. На початку тих важких часів і помер московський князь Іоанн II Іоаннович.
«Князі… з'явилися в Орді з дарами, і новий Цар (Хан) дав Велике Князювання Димитрію Суздальському… чого не мали ні батько, ні дід його…» [1, том IV, с. 319].
Князі-московити вчергове втратили великокнязівський престол. Вони не погодилися з цим і чекали слушного моменту. Нарешті, дочекалися.
«Юний Димитрій Іоаннович Московський також перебував в Орді… цей отрок оголосив себе суперником Димитрія Суздальського в гідності Великокнязівській і позвав його на
Ханський суд, щоб вирішити справу без кровопролиття… і Бояри Московські разом із Суздальськими відправилися до (хана. — В. Б.) Мурута… Представляючи обличчя древніх ханів (тобто, будучи прямим нащадком роду Чингісидів. — В. Б.), Мурут… визнав малолітнього Димитрія Іоанновича (Московського. — В. Б.)Главою Князів…» [1, том IV, с. 321].
Відбулася дуже тонка гра. Саме черговому ханові роду Чингісидів нагадали про родинні зв'язки предків хана та князя Московського — Димитрія. Через що московит і повинен отримати перевагу.
Димитрій Московський не став просити великокнязівського престолу ні в Мамая, ні в інших ханів Орди, які не були династичною ріднею. Князі-московити були рабськи відданими нащадкам хана Батия. Князі нащадків Олександра Невського розуміли, як тільки вони відступлять від цієї логіки, одразу ж позбудуться своєї переваги над іншими князями землі Моксель.
