Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗
Як же поводився надалі Іван Калита?
Я не буду розповідати про нього, а подам кілька виписок з М. М. Карамзіна. Судіть самі:
«… Іоанн частими подорожами в Орду доводив свою відданість Ханові…» [1, том IV, с. 278].
«Новгородці, торгуючи на кордоні Сибіру, діставали багато срібла із-за Ками, Іоанн вимагав його для себе та, отримавши відмову… у гніві поїхав тоді до Хана (скаржитися. — В. Б.)» [1, том IV, с. 278].
«Спустошуючи казну свою частими подорожами в корисливу Орду і знаючи, що Новгородці не налаштовані
добровільно поділитися з ним скарбами Сибірської торгівлі, він хотів збройною рукою перехопити ці скарби. Полки Іоаннові йшли взимку, виснажені труднощами… зустрінуті дужою відсіччю Двінських чиновників, вони не мали успіху і повернулися, втративши велику кількість людей» [1, том IV с. 280].
«Новгородці відправили звичайну Ханську данину до Іоанна, але Великий Князь, не задоволений нею, вимагав… ще удвічі більше срібла, нібито для Узбека» [1, том IV, с. 286].
Так вірою й правдою служив Золотій Орді Іван Калита, плазуючи біля ніг хана. Вдома займався звичайним розбоєм, вишукуючи для Орди зайвий гріш. Тільки за приблизними підрахунками, Іван Калита з 1327 до 1340 року провів в Орді, включаючи дорогу туди й назад, не менше ніж дев'ять років.
Відтак проповідувана сотні років брехня, що Іван Калита — перший московський князь — «збирач землі руської», «возвеличувач Московії», — лише звичайний «доважок брехні». Іван Калита був вірним підданим хана Узбека, служив йому вірою й правдою. Однак відрізнявся рідкісним боягузтвом, підлістю, інтриганством і зрадництвом.
Послухаймо, шановні читачі, про ще одну інтригу цього князя-московита.
У 1336 році втікач-князь Олександр Тверський вирішив повернутися у Твер: поїхав до Хана й повинився перед Узбеком. І хан повернув йому Тверський престол. Це дуже стурбувало Івана Калиту, і він взявся плести нову інтригу:
«Іоанн… (знайшов. — В. Б.) Інший безпечний спосіб погубити Тверського Князя… він поспішив в Орду, взяв із собою двох старших синів, Симеона й Іоанна, представив їх величному Узбекові як майбутніх надійних, ревних (ось справжня ціна князів-московитів. — В. Б.) слуг його роду, вправно лестив йому, сипав дари і, цілковито увійшовши в довіру до Хана, міг сміло приступити до головної справи, тобто, до очорнення Тверського Князя. Без сумніву, Іоанн описав його закостенілим ворогом Моголів, готовим збунтувати проти них усю Росію (землю Моксель. — В. Б.) і новими ворожими діями вразити легковірне милосердя Узбекове. Цар, застрашений небезпекою, наказав позвати в Орду Олександра (Тверського — В. Б.), Василя Ярославського та інших Князів Удільних…
Іоанн же (підла душа! — В. Б.), щоб відвести від себе підозру, одразу ж повернувся до Москви чекати наслідків» [1, том IV, с. 283].
Хочу звернути увагу на цю цитату ось у якому контексті. Для того, щоб його наклеп на Олександра Тверського досяг мети, Івану Калиті необхідно було вести дуже тонку інтригу, інакше хан Узбек міг знести голову йому самому. Відтак усе пророблялося неквапно, під час багатьох відвідувань хана. Та й потрапити московському князеві на прийом до хана було справою непростою. Спочатку необхідно було відвідати придворну знать і задобрити її. І лише після цього можна було розраховувати на прийом у хана. Тобто для виконання задуму потрібен був час. І весь цей час московський князь із синами перебував при ставці хана, кочував разом із двором, пив, веселився, розважався, полював, допомагав синам заводити знайомства зі знаттю і спадкоємцями хана, як кажуть, вів світське життя при дворі. Слід пам'ятати: саме так було щоразу. Лише з дозволу хана Іван міг виїхати до себе в улус.
Послухаймо, чим закінчилася інтрига князя московитів:
«Хай буде воля Божа!» — сказав Олександр і поніс багаті дари Узбекові та його Двору. Їх прийняли з похмурою безмовністю. Минув місяць. Олександр молився Богу й чекав суду. Деякі Вельможі Татарські й Цариця заступалися за цього Князя, але прибуття в Орду синів Іоаннових вирішило справу, «накручений» ними або друзями хитрого їхнього батька Узбек без жодного розслідування оголосив, що заколотник, невдячний Князь Тверський повинен умерти… Олександр… обійняв вірних слуг і бадьоро вийшов назустріч убивцям, які, відрубавши голову йому і юному Феодору (синові. — В. Б.), порубали їхні тіла на шматки! Ці понівечені останки нещасних Князів були привезені в Росію (Твер. — В. Б.)…» [1, том IV, с. 284].
Але князь-московит ненадовго пережив Олександра Тверського. Олександра було страчено 1339 року, а Іван Калита помер у 1340 році.
Не в першому поколінні бачимо дії князів-московитів і їхніх митрополитів: меркантильних, жорстоких, жадібних і страшенних, аж до відрази, боягузів. Вони готові проклясти свою паству, аби тільки догодити золотоординському хазяїнові, вони готові зрадити й оббрехати кожного заради власної вигоди. І російський історик навіть не шукає цим діянням виправдань. Навіщо? Усі ці діяння освячені в російській міфологічній історії. Їм не дали чесної історичної оцінки. Все підтасоване під велику брехню «збирання землі російської».
«У першій духовній (книзі) цього князя (Івана Калити. — В. Б.), написаній в 1327 р., перелічені всі його вотчинні володіння. Вони складалися з п'яти або семи міст (сіл! — В. Б.) із повітами. Це були: Москва, Коломна, Можайськ, Звенигород, Серпухов, Руза й Радонеж, якщо, звісно, дві останні волості були тоді містами… Оце вся частка Калити, коли він став великим князем» [6, с. 140].
Але російський історик як завжди хитрує та не домовляє. Він привчає читача вірити в неправду і вимисел. Свідомо замовчує головне. Доводиться шукати ключову недомовлену думку серед інших сторінок, де вона прихована і подана в іншому контексті. Це думка про те, що московський князь не був господарем своєї вотчини. І в татаро-монгольський період існування Московії — не міг бути. Він цю вотчину отримував від золотоординського хана тільки на період служби в хана. Тобто власником вотчини був хан. У цьому випадку втрачався весь сенс великоросійських вигадок про князівську спадщину, про правомірність існування самого поняття «дідичевої землі». Ще один свідомо закладений в історію «доважок брехні».
Послухаймо:
«Іоанн, розпоряджаючись (під час ханської служби. — В. Б.) тільки своєю отчиною, не міг її заповісти синам, бо призначення його спадкоємця залежало (було під владою! — В. Б.) від Хана» [1, том IV, с. 291].
І ще одне підтвердження цієї думки:
«… найближче право спадкове для Володарів Російських (бачите, як затято пише «писака історії». — В. Б.) не мало сили без Ханської згоди. (І тут неправда. Треба казати: без ханської волі. Хан не давав згоду, а особисто вирішував! — В. Б.)» [1, том IV, с. 312].
Бували випадки в ті роки, коли князів суздальської землі позбавляли вотчини назавжди, а найчастіше і самих князів знищували.
Князі-московити династії Олександра Невського уціліли тільки з тієї причини, що побічно належали до роду Чингісидів та віддано служили Золотій Орді. А все інше, що намагаються нам утовкмачити російські «писаки історії», є, за висловом Катерини II, «грою з татарами в жарт».
І друге. Звертаю увагу державників типу Солженіцина, Лужкова, Бабуріна, Ілазунова та інших на чинні кордони Московії до середини XIV століття. Ось, панове, де була ваша земля в XIV столітті! Але навіть цей порівняно невеликий клаптик землі ваші предки надбали страшним розбоєм і віроломством, про що ми розповіли вище. Адже ніколи не буде розсудлива людина стверджувати, що московити, які знищили Тверське князівство, — «всю землю… положиша пусту», як оповів нам літописець, стали спадкоємцями Тверського населення. Вовк, який розорив кошару і з'їв вівцю, не успадковує її поведінки, її генів, врешті-решт, її неповторності. Недарма вся історія Російської держави тримається не на описі походження з татаро-фінських племен «великоросійського» народу, а на життєписі династії Рюриковичів та Романових. Тож якщо чесно слідувати цій парадоксальній логіці, то російська історія мусить починатися на батьківщині Рюриковичів, у Скандинавії. І не інакше!
