Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис (библиотека книг .txt) 📗
Але така несамовита хвиля почуттів довго тривати не могла; тіло втомилося від фізичного навантаження, і я в безсилому відчаї впав у вологу траву. Серед незчисленних мешканців на землі не знайшлося жодного, хто зглянувся б на мене та допоміг мені; то навіщо ж мені милувати своїх ворогів? Ні — саме з тієї хвилини я почав ненастанну боротьбу зі всім людським родом, і перш за все з тим, хто створив мене та прирік на нестерпні муки.
Зійшло сонце; я почув людські голоси та збагнув, що за ясного дня не зможу повернутися до свого прихистку. Тому я заховався в густому чагарнику і вирішив присвятити кілька годин, що чекали мене попереду, роздумам про своє становище.
Лагідне сонячне тепло й чисте денне повітря трохи заспокоїли мене, і згадавши все, що трапилося в хатині, я вирішив, що занадто поквапився з остаточним висновком. Я, понад усякий сумнів, вчинив необачно. Мої слова, очевидячки, справили приємне враження на старого, викликали в нього симпатію до мене, але який же я дурень, що тут-таки явився перед очі його дітям! Мені треба було спершу прихилити до себе старого Де Лесі, а перед рештою членів родини постати трішки згодом, коли вони були б до цього готові. Проте ця помилка не видалася мені невиправною, і по довгих роздумах я все-таки вирішив повернутися до хатини, ще раз поговорити зі старим і схилити його на свій бік.
Ці міркування трошки заспокоїли мене, і по обіді я міцно заснув; але шал у моїй крові досі не згасав, і сновидіння мої не могли бути мирними. Жахлива сцена, що трапилася напередодні, знову і знову розігрувалася перед моїми очима: жінки втікали, а розгніваний Фелікс тягнув мене геть від колін свого батька. Я прокинувся змучений і побачив, що вже стемніло, тож виліз із кущів і вирушив на пошуки харчів.
Коли голод утамувався, я вийшов на знайому мені стежку та попрямував до хатини. Там панувала тиша. Я прокрався у свою халупу і заходився чекати миті, коли родина зазвичай пробуджувалася. Незабаром цей час прийшов, сонце викотилося високо на небо, а мешканці хатини так і не з’являлися. Я весь шалено тремтів в очікуванні жахливого нещастя. Всередині хатини було темно, не долинало жодного звуку; не можу описати, якою болісною була ця невідомість.
Ось повз хатину пройшли двоє селян; сповільнивши біля неї крок, вони завели розмову, страшенно жестикулюючи, але я не розумів їх, оскільки вони балакали мовою своєї країни, яка відрізнялася від мови моїх покровителів. Невдовзі до них наблизився Фелікс, а з ним іще одна людина; це мене напрочуд здивувало, оскільки я не зауважив, як він виходив з хати того ранку; я схвильовано чекав, сподіваючись, що з його мови я зумію хоча б щось дізнатися.
— То ти плануєш, — говорив до Фелікса його супутник, — заплатити оренду за три місяці, та ще й залишити на городі незібраний врожай? Я не хочу скористатися з чужої біди, тож ліпше зачекаймо декілька днів, можливо, ти зміниш плани?
— Не вмовляйте мене — немає жодного сенсу, — відповів Фелікс, — ми не зможемо тут залишитися. Життя мого батька у страшній небезпеці — і все через події, про які я розповідав. Моя дружина й сестра ніколи не забудуть того страхіття. Повторюю, не вмовляйте мене. Забирайте будинок, а мені кортить лишень утекти звідси якомога швидше.
Вимовляючи ці слова, Фелікс увесь тремтів. Разом зі своїм супутником він на декілька хвилин зазирнув у дім, а потім пішов. Відтоді я більше жодного разу не бачив нікого з родини Де Лесі.
Залишок дня я провів у своїй халупі, занурений у тупий відчай. Мої покровителі поїхали і цим учинком розірвали один-однісінький зв’язок, що поєднував мені зі світом. Саме тоді моя душа вперше наповнилася ненавистю та прагненням помсти, і я навіть не намагався погамувати ці відчуття, а навпаки, цілком віддався в їхню владу — всі мої думки були звернені тільки на розруху та смерть. Але на згадку про моїх друзів, про м’який голос Де Лесі, про лагідні очі Агати, про дивну красу аравітянки ці думки зникали — тоді я ронив сльози, які трохи полегшували мій стан. Та тільки-но я згадував, як вони відштовхнули й залишили мене, у серці знову закипав гнів, шалений гнів; не маючи змоги знищити когось живого, я обернув свій шал на неживі предмети. Ближче до ночі я обклав хатину якими тільки міг горючими матеріалами; знищивши все, що зростало на городі, я нетерпляче очікував, коли зникне місяць і можна буде здійснити мій задум.
Коли була вже глибока ніч, із лісу подув сильний вітер, який швидко розігнав хмари, що вкривали небо; дужі його пориви гуркотіли, як шторм, і викликали в мені якесь безумство, що нищило залишки мого здорового глузду. Я підпалив суху гілку і почав гнівно витанцьовувати навкруги приреченої хатини, раз у раз позираючи на захід, де місяць уже поволі зникав. Нарешті частина його диску заховалася, і я змахнув своїм смолоскипом; коли місяць зник цілком, я із криком підпалив зібрану мною солому, верес і гілки чагарнику. Вітер роздмухав полум’я, і незабаром вся хатина була окутана вогнем, що облизував її роздвоєними згубними язиками.
Коли я переконався, що дім неможливо врятувати, то пішов геть і заховався в лісі.
Тепер переді мною лежав цілий світ, але куди ж мені податися? Я вирішив тікати якнайдалі від місць, де я стільки нагорювався; але для мене, усім ненависного і зневаженого, будь-яке місце здавалося страхітливим. Нарешті промайнула думка знайти тебе. Ще з твоїх записів я дізнався, що ти — мій батько, мій творець; то до кого ж мені слід було звернутися, як не до того, хто дав мені життя? Серед предметів, яким Фелікс навчав Сафію, географія була не на останньому місці; з неї я дізнався про приблизне розташування різних країн на земній кулі. Ти згадував про Женеву як своє рідне місто, і саме туди я вирішив попрямувати.
Але як мені знайти туди дорогу самотужки? Я знав, що мушу рухатися на південний захід, коли хочу туди дістатися, та моїм єдиним провідником було сонце. Я не знав назв містечок, через які мені необхідно було пройти, і не мав надії отримати відомості від якої-небудь живої істоти; проте я не засмучувався. Тільки на твою підтримку я сподівався, але й до тебе я не відчував нічого, окрім ненависті. Безжалісний, безсердечний творець! Ти наділив мене почуттями та пристрастями, а потім кинув, зробивши об’єктом загальної зневаги й відрази. Але тільки від тебе я міг очікувати співчуття та компенсації страждань, і я вирішив шукати в тебе справедливості, яку даремно намагався знайти в інших створінь, що взивалися людьми.
Моя мандрівка була довгою, я перетерпів неймовірні страждання. Стояла пізня осінь, коли я залишив місцевість, де так довго мешкав. Я пересувався хіба поночі, побоюючись віч-на-віч зіштовхнутися з людиною. Природа навкруги мене в’янула, а сонце вже не випромінювало тепла; падав дощ зі снігом; замерзали могутні ріки; поверхня землі стала твердою, холодною та голою; я ніде не знаходив захистку. О земля! Як часто я проклинав своє існування! Всі добрі почуття замерзли в мені, я був сповнений злості та гіркоти. Що ближче я підходив до твоїх рідних місць, то дужче в моєму серці розпалювалося полум’я помсти. Падав сніг, і водойми замерзли, але я не хотів спочивати ні хвилини. Час від часу траплялися події, які допомагали мені знайти правильний шлях; у мене була карта країни, але все-таки я часто й на великі відстані відхилявся від свого напрямку. Почуття, що мучили мене, не дозволяли мені спочивати; не було події, яка б не підживлювала мого гніву та відчаю. Але те, що сталося зі мною, коли я опинився в межах Швейцарії і сонце знову стало випромінювати тепло, а земля почала вкриватися зеленню, тільки зміцнило в моєму серці гіркоту й жах.
Зазвичай упродовж дня я відпочивав і відновлював свою подорож тільки вночі, коли темрява надійно переховувала мене від людей. Але одного разу вранці, впевнившись, що мій шлях лежить через густий ліс, я насмілився продовжити свою мандрівку і на світанку; наступний день, один із перших днів весни, підбадьорив мене — так яскраво сяяло сонце і повітря було наповнене ароматами. Я відчув, що в мені оживають ніжні та радісні почуття, які здавалися давно забутими. Вражений новизною цих відчуттів, я віддався їм цілком і, на мить забувши про свою самотність і бридку зовнішність, наважився бути щасливим. Лагідні сльози знову потекли моїми щоками, я навіть вдячно звів вологі очі до благословенного сонця, яке подарувало мені таку радість.
