Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис (библиотека книг .txt) 📗

Розділ 15

Такою була історія милих мені мешканців будинку. Вона глибоко мене вразила. Вона показала мені різні грані суспільного життя і навчила захоплюватися чеснотами та засуджувати вади людства.

До тої пори я дивився на злочин як на щось далеке, бо в мене перед очима постійно були приклади доброти та великодушності; вони викликали у мене бажання й самому долучитися до життя, де можна було проявити такі високі якості. Але, розповідаючи про свій інтелектуальний розвиток, я не можу змовчати про один випадок, який трапився на початку серпня того ж таки року.

Одного разу вночі, коли, як зазвичай, я вибрався до лісу, щоб пошукати собі їжі та назбирати дров для своїх друзів, я натрапив на шкіряну дорожню торбину, в якій було дещо з одягу та декілька книжок. Я радісно підхопив свою знахідку і повернувся з нею до себе в халупу. На щастя, книжки були написані мовою, яку я частково розумів. Були там «Втрачений рай» [18], один із томів «Життєпису» Плутарха та «Страждання юного Вертера» [19]. Володіння таким скарбом принесло мені чимало радості. Відтоді я завжди мав поживу для розуму, поки мої друзі займалися своїми повсякденними справами.

Як мені описати тобі той вплив, який справили на мене ці твори? Вони пробуджували багато нових образів і почуттів, іноді занурювали мене в екстаз, але найчастіше огортали глибоким відчаєм. У «Стражданнях юного Вертера», що зацікавив мене не самим лише простим і зворушливим сюжетом, висловлювалося стільки думок, висвітлювалося стільки питань, раніше не зрозумілих мені, що я знайшов там невичерпне джерело для подиву та роздумів. Мирні сімейні сцени, описувані там, а також високі переживання й почуття, в яких не було місця егоїзму, цілковито узгоджувалися з тим, що я спостерігав у моїх друзів, а також із прагненнями, що жили в моїх власних грудях. Сам Вертер здавався мені найбожественнішим з усіх знаних мені чи намальованих моєю уявою створінь. Усе в ньому було простим, але зворушувало мене до глибини душі. Роздуми про смерть та самогубство неминуче повинні були виповнити мене здивуванням. Я не міг і сподіватися збагнути все, але погоджувався з думками героя та плакав через його загибель, хоча не зовсім розумів її причини.

Читаючи, багато що я намагався порівняти зі своїм становищем і власними почуваннями. Я здавався собі водночас і схожим, і напрочуд несхожим на тих, про кого читав і за ким спостерігав. Я співчував їм і частково розумів їх, але розум мій був іще не настільки розвинутим, як у них; я ні від кого не залежав і ні з ким не був пов’язаний. Колись і я «мину невідворотно, неквапливо», і оплакувати мене не буде кому. Я був потворним на вигляд і величезним на зріст. Що це все означало? Хто я? Звідки? Яке моє призначення? Ці питання я ставив собі постійно, але не знаходив на них відповідей.

Том Плутархових «Життєписів», що потрапив мені до рук, містив історії засновників давніх республік. Ця книжка справила на мене зовсім інше враження, ніж «Страждання юного Вертера». Вертер навчив мене сумувати й печалитися, тоді як Плутарх сповнив мене високих думок; він підніс мене над жалюгідними егоїстичними турботами і змусив любити героїв давніх часів і захоплюватися ними. Багато що з прочитаного було недосяжним для мого розуміння. Мої знання про царства та неозорі простори, могутні ріки та безкраї моря були плутані. Але про міста й великі людські громади я взагалі нічого не знав. Будинок моїх покровителів був єдиним місцем, де я вивчав людську природу, і лише ця книжка показала мені нові, знач но ширші краєвиди. Я дізнався про людей, що займалися суспільними справами, про тих, хто владарював і вбивав собі подібних. У собі я відчував палке прагнення доброчесності, а також відразу до пороку… наскільки я міг зрозуміти справжнє значення цих слів, що були пов’язані для мене хіба з радістю або болем. Ці почуття змусили мене радше надавати перевагу миролюбним законодавцям — Нуму, Солону і Лікургу, та аж ніяк не Ромулу і Тезею. Це патріархальне життя моїх покровителів утвердило в моїй душі саме такі почування; якби ж моє знайомство із людьми почалося з молодого воїна, що прагнув слави та битв, я б напевно схилявся до інших почуттів.

Але «Втрачений рай» справив на мене інакше, значно глибше враження. Я читав його, як і решту книжок, що дісталися мені, наче правдиву історію. Вона зворушила всі почуття — від захоплення до жаху, — які тільки був здатен викликати образ всемогутнього Бога, що веде війну з власними творіннями. Часто я проводив паралелі зі своєю долею. Як і в Адама, в мене не було жодного родича, проте в усьому іншому ми значно відрізнялися одне від одного. Він вийшов із рук Божих у всій своїй красі й довершеності, щасливий та оточений особливою турботою свого Творця; він мав можливість розмовляти із вищими створіннями й учитися в них; я ж натомість був жалюгідним, самотнім та безпорадним. Не раз і не два мені починало здаватися, що я радше нагадую диявола, а коли я споглядав щастя моїх покровителів, то часто почував гірку заздрість.

Ще одна обставина зміцнила й підтвердила ці відчуття. Невдовзі потому, як я оселився в халупі, я знайшов у кишенях одягу, що його прихопив ще з твоєї лабораторії, деякі записи.

Спершу я не звернув жодної уваги на них; але тепер, коли мав змогу їх прочитати, уважно ознайомився з їхнім змістом. Це був твій щоденник за чотири місяці, що передували моїй появі на світ. У ньому ти докладно, крок за кроком описував усю свою роботу; були тут і щоденникові записи з твого повсякденного життя. Ти, звісно, пам’ятаєш їх. Ось вони. Ти закарбував тут геть усе, що було хоча б якимсь чином пов’язане з моїм нещасливим народженням; тут детально описана моя потворна зовнішність, і такими словами, в яких уповні виявилася вся твоя відраза, котрої мені ніколи не забути. Що далі я читав, то гірше мені робилося. «Проклинаю день свого народження! — вигукнув я у відчаї. — Проклинаю творця! Навіщо ти створив чудовисько, від якого навіть ти відвернувся із осоругою? Бог у своєму милосерді створив людину прекрасною — за своїм образом і подобою; я ж бо є знівеченою подобою тебе самого, яка виявилася ще бридкішою через цю схожість. Навіть сатана мав товаришів-демонів, які захоплювалися ним і підтримували його, а я самотній і зневажений».

Ось у такі роздуми я поринав у години самотності та відчаю; але, щодня маючи змогу бачити чесноти мешканців домівки, їхню лагідність і доброзичливість, я запевняв себе, що вони пожаліють мене, коли дізнаються про мою прихильність до них, і пробачать мені мою потворність. Невже вони проженуть зі свого порогу мене — створіння, котре благає про жалість та дружбу, хоч би яким потворним воно не було? Я ухвалив не засмучуватися, а натомість щонайліпше підготуватися до зустрічі з ними, бо вона має вирішити всю мою подальшу долю. Цю зустріч я відклав іще на декілька місяців, оскільки значення, яке я надавав її успішному перебігу, змушувало мене остерігатися поразки. До того ж із досвідом, який я здобував щоденно, я почав розуміти набагато більше і краще, і мені не хотілося нічого робити принаймні ще кілька місяців, поки в мене не додасться мудрості.

А тим часом у домівці сталися певні зміни. Приїзд Сафії не тільки приніс радість, але й достаток. Фелікс та Агата приділяли багато уваги й часу розвагам і бесідам, а в щоденній роботі їм стали допомагати наймані працівники. Вони не були аж такими багатими, проте почувалися задоволеними та щасливими; у родині царював безтурботний спокій, тимчасом як моє занепокоєння зростало день у день. Що більше я пізнавав, то чіткіше усвідомлював, що я — жалюгідний вигнанець. Я й далі плекав химерні надії, це правда, але мені було достатньо побачити своє віддзеркалення у воді або хоча б позирнути на власну тінь, яку я відкидав у місячному сяйві, як надія згасала, наче те розмите відображення чи та слабка тінь.

Я намагався подолати власні страхи і зміцнити свій дух перед випробуванням, яке очікувало мене за декілька місяців; іноді розум давав волю мріям і дозволяв їм втікати до райського саду, і тоді я наважувався вимальовувати у своїй уяві чудові та ніжні створіння, які співчувають мені і підбадьорюють мене; на їхніх янгольських обличчях сяяли усмішки мені на втіху; але то були всього-на-всього мрії: не було в мене Єви, щоб розвіяти мій смуток та розділити мої думки, я був самотній. Я згадував прохання Адама, звернене до свого Творця. А де ж мій творець? Він покинув мене, і з гіркотою в серці я проклинав його.