Тінь сови - Шкляр Василь (книги полностью .txt) 📗
Муталіб якийсь час не знав, що казати, потім набрався зухвалості і спитав з командирською зверхністю в голосі:
— Товариш майор?
— Так точно! — чітко, по-військовому відповів чоловічий голос, та відразу ж і збився, спитав спантеличено: — А… хто це?
— Генерал Іванов! Як іде служба? — біс тягнув Муталіба за язик.
— Нор… нормально, — відповів товариш майор, відчуваючи, що хтось його розігрує, але й послати нахабу під три чорти не наважувався: а раптом не розігрують?
На його щастя, тут і вичерпалася Муталібова зухвалість, пора було припиняти нерівну гру, хоч важко сказати, хто саме з них був у гіршому становищі, скоріш за все Муталіб, отже, пора припиняти дурну балачку, треба покликати Клавдію Іванівну і попросити, щоб через півгодини вивела йому Надіру, але тут Муталіб подумав, що Клавдії Іванівни нема вдома. Якби була, то першою підбігла б до телефону (довго ж не брали слухавку), тут вона не дала б себе випередити не те що майору, а й самому генералові Іванову; отже, її нема вдома, і Надіри, мабуть, немає, Клавдія Іванівна забрала малу й пішла на свіже повітря, щоб не заважати молодятам. А раз так, то що тут питати і про що говорити, Муталібові теж не личить заважати людям розважатися у вихідний день.
— Ну, якщо все нормально, тоді відпочивайте, товаришу майор, — сказав Муталіб і поклав слухавку.
Частина третя
1
Щезла Катерина.
То не було години, щоб не заглянула до нього, а це не з’являлася цілісінький день, і Степан не знав, що й думати. Саме сюди, в палату реабілітаційного відділення, можна було заходити коли хочеш, тим більше що він зостався тут сам, єдиного сусіда вранці відправили до санаторію після вдалої операції (щасливчик!), і Степан потайки міркував собі, що Катерина зможе навіть переночувати на сусідньому ліжку, спочине біля нього, відіспиться, а вона раптом щезла.
Тут, у реабілітаційному відділенні, він лежав третій день, почувався набагато краще, хоча й не так, як більшість хворих, про яких жартували, що в них навіть є своя дискотека. Однак Степан міг уже сидіти, міг помаленьку пройтися по палаті, а коли заходила Катерина (вчора і позавчора), то дженджурився і вдавав із себе такого молодця, хоч бери його попід руку і справді веди на танці.
Степанові було невтямки, чого це Муталіб зволікає, не робить операцію, лише напихають його ліками, від яких гірко в роті, гірко в горлі, скільки ж можна, а братися до головного Муталіб не наважується, каже, треба піддужати, бо якщо після зондування так погіршало, то поспішати не варто, адже доведеться міняти клапани серця.
Степан зрозумів, що тут йому загоряти ще довго, і сьогодні вранці попросив у сестри зужитих кольорових трубочок від крапельниці і заходився плести оранжеву рибку — робив це вправно, завзято (Катерина вчора купила йому складаного ножика з шильцем, терпужком і ножичками) і, хоч ніколи не займався такими дурничками, тепер тішився, як у нього все славно виходить. Потім він наробить ще всякої такої всячини, відвезе своїм дітлахам, нехай граються, — не гірше, ніж магазинне. А може, Катерина й раніше їм відвезе, ось вам, скаже, від тата, бавтеся й будьте слухняними, поки він повернеться.
Він уже не раз просив Катерину, щоб вона поїхала додому, подивилася, як там діти, а вона віднікується й от ні сіло ні впало зникла, цілий день не приходить, і йому не віриться, щоб Катерина, отак, нічого не сказавши, таки поїхала, мабуть, із нею щось трапилося. Що, що, що? Це йому не йшло з думки, напосідала тривога, що Катерину спіткала якась біда, вона часто їздила в місто, купувала йому фрукти і всілякі витребеньки, а там же стільки машин, стільки шуму та гаму, до яких Катерина не звикла, могла встряти в якусь халепу, могла, не доведи Господи, потрапити під машину, вона ж, бідна, ходить і нічого не бачить довкола себе, уже геть збилася з ніг, висушилася за ним, як з хреста знята.
Степан плів рибку, а вся увага його була на дверях, здригався на кожен рип, на кожен шум у коридорі, й одного разу йому здалося, що нарешті йде Катерина, проте відчинилися двері й до палати зайшов Валерка у своєму незмінному синьому спортивному костюмі з лампасами.
— Так ось де ми заховалися, — весело почав ще з порога Валерка, простягаючи Степанові руку. — Я думав, ти вже вдома, а тут, значить, розвідка донесла, що в сусідньому корпусі, в реабілітації, значить, то я, не довго думаючи…
— Ти бачив Катерину? — зрадів Степан.
— Ні, Катерину сьогодні не бачив, але в мене тут скрізь свої люди, — сказав Валерка. — А ти вроді нічого. Може, той…
— Ти шуткуєш, а я оце як на голках. Десь Катерина пропала, не приходить.
— А на чорта ти їй здався такий? — випалив Валерка. — Видно, знайшла собі кращого, в Києві це дуже просто. — І помітивши, що не розворушить Степана такими жартами, додав серйозно: — Ну-ну, не вішай носа. Ти що, хочеш, щоб вона не відходила від тебе. Тут ось і мені так остогидло все, що тікав би світ за очі. Нічого не сталося з твоєю Катериною, не переживай. Якби щось… то мені розвідка уже б донесла. А ти теж захопився цим ділом? — кивнув він на рибку в Степанових руках.
— З нудьги.
— Ну-ну, гарно у тебе виходить. Ти мені той, русалочку виплети. Таку, знаєш, — Валерка хвилясто показав у повітрі, якою має бути русалочка. — Майже рибку, тільки з цицьками. Це в тебе вийде.
— Хай, спробую якось.
— Спробуй, спробуй. Я, знаєш, скоро куплю машину, то біля дзеркальця її почеплю.
— Ну, для такого діла треба постаратися.
— Ага, — засміявся Валерка. — Біля дзеркальця, значить, така теліпається, а на сидінні, справа, живенька. — Він знов намалював у повітрі хвилясті вигини, сказав: — Моя жінка через те й машини не хоче, що цього боїться.
— Ти що — любиш скакнути в гречку?
— А хто цього не любить? Хіба ти сам не стрибав?
Степан помовчав, похитав головою.
— Ні, не стрибав.
— Що, ні разу? — витріщив очі Валерка.
— Ні разу.
— Ну, ти даєш, ну, ти й кадр. Штунда чи що?
— Ні, не штунда.
— А хто?
— Катерина б умерла, якби дізналася.
— Треба так, щоб не взнала.
— Мені воно ні до чого.
— Один раз живемо, треба всього попробувати, скрізь устигнути. А то бач, як буває. Хоч би й Стратона Митрофановича візьми. Навіть у якусь там балочку не зайшов.
— Ще зайде, — сказав Степан.
— Ти що, не знаєш? — здивувався Валерка.
— Чого?
— Нема вже Стратона Митрофановича.
— Як… нема?
— Зарізали. На операційному столі помер. А ти й не знав?
— Ні, мені ніхто не казав.
— Не казали… Зарізали старого, то й не казали. Од мене тут нічого не приховаєш. Нема вже Митрофановича.
— Жаль…
— Жаль, звичайно. Але цей клятий високосний рік нікого не жалує. Он і сестри кажуть, що у високосні роки тут найбільше вмирають. Чого воно так — ніякий професор не пояснить.
— Не віриться, — сказав Степан. — Нема Стратона Митрофановича.
— Я вже сам думаю, чи не чкурнути мені звідси. Перебути цей рік, а там видно буде. Скіки ж тут зосталося, менше трьох місяців. Хоч воно тепер усі роки не такі, як колись. То було живеш собі, ні про що не думаєш, а тепер тільки й жди — то рік Собаки, то Свині, то Щура, то ще якоїсь тварюки. Повидумують чорті-й-що на свою голову. Мені тут одна каже: ти, Валерка, такий симпатичний, бо овен. А що це таке, питаю. Баран ти, каже. Сама ти вівця паршива, кажу їй, до побачення.
— Дарма ти так, — сказав Степан. — Вона не хотіла тебе обидить. То знак такий.
— Еге, не хотіла, — стояв на своєму Валерка. — Дума, як я роботяга, то дурніший за неї. А я не якийсь там халтурник, я, Стьопа, щоб ти знав, корабел! Ми на заводі знаєш, які кораблі строїмо! Я слюсар-складальник! — гордо сказав Валерка. — І три сотні платять мені не за гарні очі, без таких, як я, жодне судно не вийде на воду. Але я не про те хочу сказати, тільки не знаю, чи поймеш мене. — Валерка підсмикнув штани, підсів до Степана на ліжко, мовив довірливо: — Я ж, Стьопа, теж, як і ти, з села. І щороку їжджу туди у відпустку. Воно, село, не таке вже, як було тоді, коли я ще корову пас… Тільки й згадується тепер — вечір, череда йде з поля, курява за нею, аж пахне вона мені, та курява… І хрущі гудуть, геть як у Тараса Шевченка гудуть, тільки не над вишнями, а біля кленів, у нас їх на кленах багацько було.
