Тінь сови - Шкляр Василь (книги полностью .txt) 📗
Шеф викликав його до себе в кабінет, і коли Муталіб зайшов, піймавши на ходу співчутливий погляд секретарки (мабуть, перебирала пошту і про все знала), то вже здогадався, що розмова буде не з приємних. Волощук саме обідав, тобто доїдав третю грушу, що й було, власне, його обідом, зморшкувате довгобразе лице було непроникним. Навіть не глянувши на Муталіба, він показав на крісло біля свого столу, потім так само нервово підсунув до нього аркуш паперу, який щойно сам перечитував, видно, уже не вперше.
— Читай!
Муталіб побіг очима по рядках, друкованих на машинці, та враз спіткнувся, почав спочатку і знов збився. Він насилу дочитав той пасквіль, у якому йшлося про те, що він, хірург Усманов, кладе на лікування до клініки своїх земляків за гроші, запевняючи пацієнтів у тому, що левову частку віддає своєму шефу Волощукові. Так, наприклад, за операцію, зроблену Уктаму Нурбекову, до речі, з летальним наслідком, він узяв тисячу карбованців з його батька Атаназара Нурбекова, простого чабана… який потім не захотів навіть бачити цього хабарника… І підпис: Хасан Саїдбеков.
— Ти знаєш цього чоловіка? — спитав Волощук, блиснувши на Муталіба бистрими очима.
— Якого?
— Ну, цього… як його? Хасана…
— Вперше чую.
— Ага, це анонімка. Я спершу подумав, що це хтось із ваших. Ім’я таке східне. Хитрий же… — Волощук гнучко вилаявся — водився за ним такий гріх, тут нічого не скажеш, навіть на п’ятихвилинці, коли щось не по ньому, міг шпурнути таким слівцем, що затикай вуха, але до цього вже звикли. Жінки, і ті прощали старому. — А хто писав, не знаєш?
— Ні, тільки здогадуюся. Тому й казати не буду.
— Як знаєш, — він дістав чисту хустинку і промокнув тоненькі вуста. — Ну його к… розтакій матері! Іди працюй. Вибач, що відриваю від роботи. А це візьми і порви.
Муталіб підвівся, хотів узяти той аркуш, потім відсмикнув руку.
— Річ у тім, що це… не зовсім брехня.
— Як це не зовсім? — Волощук уп’яв у нього сірі очиці.
— Так. Я взяв хабара з мого друга Атаназара.
Він не збирався розповідати про це Волощукові, але зараз подумав, що, коли про все розкаже, старий зрозуміє його, і між ними більше ніколи не буде недомовок.
— Ти що, з печі впав? — спитав Волощук.
— І взяв я не тисячу карбованців, а більше. Щоправда, не грошима, а каракульчею…
— Чим?
— Смушок такий.
Муталіб розповів усе, як було. Волощук вислухав, встав, підійшов до вікна. Довго мовчав.
— Та-а-ак, — нарешті озвався, не повертаючись до Муталіба. — Тому ти й пішов од жінки?
— Не тільки тому.
— Мабуть, тут є і моя вина, — сказав він. — Не зміг я вибити тобі хату. Тепер ти холостяк, буде ще важче.
— Як уже буде.
— Слухай, — змінив він тон. — А левова чи то пак… бараняча частка цієї… як її там… каракульчі належить мені? А що, пошиємо собі шапки та й будемо в них ходити, га?
— Загоряться.
— Чого це раптом?
— На злодіях шапки горять.
— Хто тобі сказав таку дурницю? — здивувався Волощук. — Ти придивися, саме на злодіях найрозкішніші шапки, їдрі його… — Він, як батогом, цвьохнув словечком і якось безгучно засміявся зі свого дотепу. — Запам’ятай цю фразу, мій друже, може, колись ще писатимеш про мене спогади, то знадобиться. І цей пасквіль забери, підклеїш туди. Адже й мене там згадують незлим тихим словом.
І ось тепер Оприщенко стояв у дверях і підглядав за ними, можливо, навіть підслуховував («Даремно ти, черговий лікар мусить сюди заходити, нічого дивного в цьому немає, ти просто упереджений до Семена Семеновича»), і, звичайно ж, зостався розчарований такою балачкою. Хоча ні, його писок лиснів од утіхи, аж ротик, завбільшки з копійку, розкрився («Мені начхати, про що ви тут бубоніли, — мабуть, думав масний писок, — я все одно напишу те, що мені захочеться, бо не моя вина, що не почув нічого цікавого, проте стріляйте мене, убивайте, а я ніколи не повірю, що ви, шановний колего, прибігли сюди вихідного дня з каструлькою задурно»), дідько б тебе вхопив, вилаявся про себе Муталіб, як же ти підкрався так тихо, тебе ж за два поверхи чути, як ляскаєш капцями об п’яти, бо ходиш, наче в колінах пружини вставлено, погойдуєшся, як на ресорах — не чоловік іде, а бричка їде — гойда-гойдь, і за кожним «гойда» ляскає шкіряний задник капця об п’яту. А це, бач, як під’їхав нищечком?
— Похвально, похвально, колего, — котилися з маленького ротика круглі, як копійки, слова. — Усім би на вас рівнятися. Я, знаєте, буду доповідати на зборах, що Усманов відвідує хворих і в вихідні…
«Краще напиши письмово, — ледь не сказав Муталіб, — це тобі ліпше вдається».
— А то інші, знаєте, як позвикали. Аби день до вечора. А в нас же робота така, що не з верстатами маємо справу, з людьми. У хвороб, знаєте, вихідних немає. Ні, я обов’язково буду доповідати…
— Дякую, Семене Семеновичу, але я забіг лише на хвилину. Заскочив по дорозі… так що… («Чому я перед ним виправдовуюся? Якась чортівня…»)
— Е, не кажіть, колего, із хвилинок життя складається.
— Бувай, Степане, — сказав Муталіб і так швидко пішов до виходу, що Оприщенко відскочив убік, даючи дорогу, та в коридорі заляскав капцями йому вслід.
— Хвилиночку, Муталібе Кадамовичу, ще одну хвилиночку я заберу у вас, думаю, що це буде для вас цікаво. Може, не зовсім приємно, не знаю, та я вважаю своїм обов’язком сказати вам одну річ…
Ця передмова насторожила Муталіба, він здогадався, що почує зараз щось прикре, але сказав якомога спокійніше:
— Я вас уважно слухаю, Семене Семеновичу.
— Бачте, може, це й не моє діло, може, я, як то кажуть, стромляю носа не туди, куди мене просять, — довірливо продовжував Оприщенко. — Але я подумав, що це не може вас не хвилювати, бо прямо стосується якщо не вас самого, то вашої дочки…
— Щось із Надірою? — важко видихнув Муталіб.
— Не лякайтеся, ради Бога, не лякайтеся, з Надінькою все гаразд, вона здорова, — сказав Оприщенко. — Але річ у тім, що незабаром у неї може з’явитися другий папка. Упадає коло Ірочки солідний мужчина, молодий, щоправда, але вже майор, красень-мужчина, кажуть, на чорній «Волзі» підкочує до будинку Клавдії Іванівни. День і ніч, кажуть, простоює та «Волга» біля їхнього під’їзду, і Клавдія Іванівна сама хвалилася, що нарешті діждалася такого зятя, як хотіла. Ручку їй цілує, в Ірочку закоханий по вуха, і що найприємніше — Надіньку полюбив, як рідну дитину. Я, каже, її вдочерю, вона ще маленька, звикне і матиме мене за рідного батька…
Муталіб слухав Оприщенка і бачив, як той майор, — чомусь він йому приверзся точнісінько таким, як Оприщенко, тільки не в білому халаті, а у військовій формі, чортівня якась, то, звичайно, красивий, ставний, майор, Іринка на якогось кендюха і не гляне, — проте Муталіб бачив його саме таким, як Оприщенко. Ось він вкочується колобком у дім Клавдії Іванівни, припадає карасячим ротиком до її руки (мокре кружальце завбільшки з копійку лишається на зап’ясті у Клавдії Іванівни), потім він підходить до Іринки і тикається писком у її щоки, губи, біля вушка, де таємничо темніє малесенька родимка-мушка, тоді бере на руки Надіру, садить її на коліна, називає своєю доцею, але Надіра пручається, їй зовсім незручно сидіти у цього колобка на колінах, вона пручається й плаче.
Але все це химера, насправді ж усе може бути зовсім інакше: заходить красивий майор, ступає пружною офіцерською ходою, галантно торкається губами руки Клавдії Іванівни, ніжно цілує Іринку, підкидає аж до стелі Надіру, потім забирає Іринку з малою, садить у чорну «Волгу», і вони мчать десь далеко-далеко, мала верещить од захвату, адже їдуть вони не до Ботанічного саду, а до справжнього лісу…
— Такі, значить, справи, — усмак виговорився Оприщенко і притих, чекаючи, що на те скаже Муталіб, але що він міг сказати йому?
— До побачення, щасливого вам чергування, — сказав Муталіб і пішов в ординаторську перевдягатися, клянучи цього кендюха, який завжди вихопиться там, де не треба, і зіпсує настрій на цілий день або й гірше, як ось тепер. Де він узявся на його голову, ніби вчув Муталібову радість від того, що Степанові стало краще, нюхом почув і не зміг простити Муталібові ту маленьку несмілу радість, притьма вихопився із своєї нори, щоб її розтоптати. Для цього він міг і вигадати якогось майора, котрого насправді немає, не існує його ні красивого, ні плюгавого, а він, Муталіб, мусить гризти себе через Оприщенкові побрехеньки. До дідька!
