Зона покриття - Кінг Стівен (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Біля ближнього краю теплиці вони зійшлися. Клай і Джордан вийшли у двері, хоча у скляних панелях з обох боків зяяли великі отвори. За хвилю Клай всівся поряд із Томом, а Джордан зайняв своє звичне місце біля Директора. Від хлопця пахло бензином і добривами, а понад усе — зневірою. Клай кинув кілька низок ключів на столик, де вони зайняли своє місце між ліхтариками. На його думку, вони могли залишатися там доти, доки якийсь археолог не відкопає їх через чотири тисячі років.
— Мені шкода, — м'яко сказав Директор Ардай. — А на перший погляд усе було так просто.
— Еге ж, — підтвердив Клай. Це справді виглядало просто: наповнити обприскувачі бензином, навантажити їх на пікап, проїхати через Тонні-філд, розливаючи по дорозі бензин на обидва боки, кинути сірника.
Він хотів сказати Ардаєві, що план Джорджа В. Буша щодо нападу на Ірак, мабуть, виглядав так само просто — навантажити обприскувачі, кинути сірник, — але не зробив цього. Виявляти таку жорстокість було б просто безглуздо.
— Ти як, нормально, Томе? — спитав Клай. Він уже зрозумів, що в Тома немає великих резервів життєвої енергії.
— Так, просто втомився. — Він підвів голову і посміхнувся до Клая. — Не звик до нічних змін. Що робитимемо тепер?
— Мабуть, підемо спати, — вирішив Клай. — Хвилин за сорок почне світати. Небо на сході вже світлішає.
— Це не чесно, — сказала Аліса, сердито тручи щоки. — Несправедливо, ми доклали стільки зусиль!
Вони справді доклали чимало зусиль, та все було не так просто. Кожна маленька (і вкрай безглузда) їхня перемога давалася їм дуже тяжко. Такі сильні натуги Клаєва мати називала болючим гемороєм. Частково Клай справді хотів звинуватити у всьому Директора... а також себе, бо слід було поставитися до ідеї Ардая з обприскувачами критично. Тепер він починав думати, що піти на поводі у літнього викладача англійської, який планував випалити стадіон вогнеметами, — все одно що брати ніж на перестрілку. І все-таки... дійсно, ідея здавалася непоганою.
Тобто доти, доки не виявилося, що автопаркова цистерна з бензином замкнена у гаражі. Майже півгодини вони витратили на те, щоб у конторі по сусідству, при світлі ліхтаря, гарячково перебирати на дошці за столом наглядача ключі без позначок. Нарешті Джордан знайшов ключ, що підходив до дверей гаража.
Тоді виявилося, що треба не просто витягти пробку. На цистерні був ковпачок, а не пробка. І так само, як і гараж, у якому знаходилася цистерна, ковпачок був закритий. Ще раз назад у контору; повторне нишпорення у світлі ліхтарів; нарешті ключ, який начебто точно підходив до ковпачка. А потім Аліса звернула їхню увагу на те, що ковпачок — на дні цистерни (це забезпечувало подачу самопливом у випадку, якщо не буде електричного струму) і без шланга чи сифона бензин поллється їм просто на руки. Вони витратили на пошуки шланга годину і не знайшли нічого бодай трохи схожого. Том відкопав десь маленьку лійку, яка збурила у всіх істерику середнього ступеня тяжкості.
І оскільки жоден із ключів до вантажівок не був позначений (принаймні на них не було маркування, яке б зрозуміли люди, далекі від роботи в автопарку), пошук правильної низки став ще одним етапом проб і помилок. Цього разу все пішло швидше, бо за гаражем стояло тільки вісім вантажівок.
І врешті-решт — теплиці. Там вони знайшли не дюжину, а тільки вісім обприскувачів, кожен ємністю не тридцять галонів, а десять. Наповнити їх бензином із цистерни, може, і вдалося б, але в процесі вони 6 промокли до нитки, а в результаті отримали б лише вісімдесят галонів придатного до використання і розбризкування бензину. Саме думка про знищення тисячі мобілоїдів за допомогою вісімдесяти галонів стандартного бензину примусила Тома, Алісу та Директора вийти і сісти на лавку для пікніка. Клай і Джордан трохи поваландались усередині, шукаючи більших обприскувачів, але нічого не знайшли.
— Ми знайшли кілька маленьких обприскувачів для листя, — сказав Клай. — Тих, які називають пирскалками.
— А ще, — додав Джордан, — великі обприскувачі, наповнені якимсь засобом для знищення бур'янів чи добривами для підживлення, чи ще чимось. Для початку нам би довелося їх спорожнити, а це б означало, що треба надягти маски, аби не потруїтися парами.
— Життя жорстоке, — похмуро промовила Аліса. Якусь хвилю дивилася на свою крихітну кросівку, а тоді заховала її в кишеню.
Джордан узяв низку ключів, що підходили до однієї зі службових вантажівок.
— Ми можемо з'їздити у центр міста, — сказав він. — Там є крамниця «Надійне обладнання». У них точно мусять бути обприскувачі.
Том похитав головою.
— Це більш ніж за милю звідси, а головна вулиця забита розбитими й покинутими машинами. Може, деякі з них нам і вдасться оминути, але не всі. А їхати по газонах — це не вихід. Будинки стоять майже впритул. Усі ходять пішки з поважних причин. — Вони бачили кількох людей на велосипедах, але не багато. Навіть велосипеди, оснащені фарами, були небезпечні, якщо їхати на них з хоч якоюсь швидкістю.
— А легка вантажівка змогла б проїхати бічними вулицями? — запитав Директор.
— Гадаю, завтра вночі ми можемо дізнатися, чи це насправді можливо, — сказав Клай. — Спочатку розвідаємо шлях пішки, а тоді повернемося по вантажівку. — Він завагався. — Мабуть, У господарчому магазині є і шланги всіх видів.
— Щось замало ентузіазму в твоєму голосі, — зауважила Аліса. Клай зітхнув.
— Заблокувати проїзд на маленьких вулицях — багато розуму не треба. Усе закінчиться тим, що ми знову робитимемо дурну роботу, навіть якщо завтра нам пощастить більше, ніж сьогодні. Я просто не знаю. Може, треба поспати, і тоді все проясниться.
— Авжеж, так і буде, — погодився Директор, але якось нещиро. — У всіх нас проясниться в голові.
— А як щодо бензозаправки, яка через дорогу від школи? — без особливої надії спитав Джордан.
— Якої заправки? — здивувалася Аліса.
— Він говорить про «Сітґо», — відповів Директор. — Та сама проблема, Джордане, — у цистернах з насосами повно бензину, але немає струму. І я маю сумнів, що там достатньо контейнерів, окрім кількох дво- чи п'ятигалонових каністр. Я справді думаю... — Але він не закінчив свою думку, бо раптово замовк. — Що таке, Клаю?
Клай згадав трійцю, що кульгала повз бензоколонку попереду них, у якій один із чоловіків підтримував жінку за талію.
— «Сітґо на Академічній». Це так вона називається?
— Так...
— Я думаю, що там продавався не тільки бензин. — Він не просто думав, він знав. Бо збоку стояло дві цистерни. Він побачив їх, але не звернув особливої уваги. Принаймні у той час. Бо не було причини.
— Я не знаю, що ви... — почав Директор і замовк. Зустрівся поглядом з Клаєм. Попсовані карієсом зуби ще раз оголилися у тій особливо безжалісній усмішці. — О, — сказав він. — Ох. Це воно. Так, це воно.
Том з дедалі більшим сум'яттям переводив погляд з одного на іншого. Аліса теж. Джордан просто чекав.
— Може, ви двоє поділитеся своєю таємницею з рештою? — спитав Том.
Клай уже розтулив був рота — він чітко уявив, як це все відбуватиметься, до того ж ідея була надто гарною, щоб не поділитися нею, — але тут на Тонні-філді стихла музика. Її вимкнення не супроводжувалося коротким відрубним звуком, як це зазвичай бувало, коли вони прокидалися вранці, — цього разу звук був такий, наче хтось скинув аудіосистему, яка її транслювала, у шахту ліфта.
— Сьогодні вони рано повставали, — тихо сказав Джордан.
Том ухопив Клая за передпліччя.
— Це щось не те, — сказав він. — Один із тих клятих музичних центрів досі грає... дуже тихо, та я чую.
Вітер був сильним, і Клай знав, що він дме з боку стадіону, через огидні запахи: зіпсованих продуктів харчування, розкладених трупів, сотень немитих тіл. А ще вітер доніс примарний звук мелодії Лоуренса Велька та його «Композиторів шампанського», що грали «Прогулянку слоненяти».
А тоді десь на північному заході — можливо, десь далеко, на відстані десяти чи тридцяти миль звідси, важко було сказати, на яку відстань відніс його вітер, — пролунав примарливий стогін, наче тріпотіння крил нічного метелика. Запала тиша... німа тиша... а тоді істоти на Тонні-філді, що спали і не спали водночас, відповіли тим самим. Вони застогнали набагато гучніше — це було загробне виття привиду, що линуло в чорне зоряне небо.
