Зона покриття - Кінг Стівен (книги онлайн бесплатно TXT) 📗

Зовсім тихо, як сказав Джордан. Навіть тихіше за шепіт... але її можна почути.

І Клай почув. Якимось дивом вокал на один-два склади випереджав той, що йшов зі з'єднаних стереосистем: Дін Мартін співав «Кожен колись закохується».

Він підвівся, ледь не скрикнувши від тріску власних колінних суглобів, що прогримів як пістолетний постріл. Том високо підняв свого ліхтаря, уп'явшись поглядом у Клая.

— Що? Що?. Ти ж не хочеш сказати, що малий...

Клай кивнув.

— Ходімо. Повертаємося.

На півдороги пандусом він грубо вхопив Директора за плече. Ардай повернувся до нього обличчям, і його вочевидь не стурбувало таке поводження.

— Ви маєте, сер. Ми мусимо їх позбутися. Знищити стільки, скільки зможемо, і якомога швидше. Це може бути нашим єдиним шансом. Чи думаєте, я помиляюся?

— Ні, — відповів Директор. — На жаль, я так не думаю. Як я вже сказав, це війна — принаймні, я так вважаю — а на війні займаються тим, що вбивають ворогів. Давайте обговоримо це, коли повернемося. Можемо випити гарячого шоколаду. Такому варварові, як я, подобається пити шоколад із краплею бурбону.

Зійшовши пандусом нагору, Клай кинув останній погляд назад. Стадіон Тонні-філд був темний, але у яскравому сяйві північних зірок все-таки можна було розрізнити килим тіл, розстелений від краю до краю та з боку в бік. Він подумав, що, наступивши на нього, можна відразу й не збагнути, що в тебе перед очима, але коли вже зрозумієш... коли зрозумієш...

Його очі зіграли з ним злий жарт, і на мить йому здалося, що він бачить, як вони дихають — усі вісім сотень чи тисяча — наче один організм. Це дуже його налякало, тож він повернувся і майже бігцем наздогнав Тома й Директора Ардая.

Директор приготував гарячий шоколад у кухні, й вони випили його у залі для офіційних прийомів, яку освітлювали два газові ліхтарі. Клай думав, що старий запропонує їм пізніше піти на Академічну авеню, щоб завербувати нових добровольців у лави Армії Ардая, але Директор, схоже, вдовольнився тим, що мав.

Бензонасос у автопарку, сказав їм Директор, працює від напірної цистерни ємністю чотириста галонів, тож їм доведеться тільки витягти пробку. А в теплиці є розпилювачі ємністю тридцять галонів кожен. Як мінімум дюжина обприскувачів. Вони можуть навантажити їх на пікап і спуститися одним із пандусів...

— Зачекайте, — перебив його Клай. — Перш ніж ми почнемо обговорювати стратегію, я хотів би почути вашу версію, сер, якщо вона у вас є.

— Нічого офіційного, — відказав старий. — Але у нас із Джорданом є результати спостережень, інтуїція і чималий досвід на двох...

— Я фанат комп'ютерів, — заявив Джордан, тримаючи чашку шоколаду біля рота, і Клаєві здалося, що в цій похмурій самовпевненості дитини є якийсь дивний шарм. — Як то кажуть, повний програміст. Усе життя був на них схиблений, правда. Ці штуки перезапускаються, це точно. На їхніх лобах бракує тільки напису «ТРИВАЄ ВСТАНОВЛЕННЯ ПРОГРАМНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ, ЗАЧЕКАЙТЕ».

— Я тебе не розумію, — зізнався Том.

— А я розумію, — сказала Аліса. — Джордане, ти думаєш, що Імпульс справді був Імпульсом, так? Ті, що його почули... їхні жорсткі диски постирали.

— Еге ж, — відповів Джордан. Ввічливість не дозволяла йому сказати «А то!»

Збентежений, Том подивився на Алісу. Тільки Клай знав, що Том не тупий, і не вірив, що Том може так повільно переварювати інформацію.

— У тебе ж був комп'ютер, — почала пояснювати Аліса. — Я бачила його у твоєму кабінетику.

— Так...

— І ти встановлював програми, правильно?

— Ясна річ, але... — Том замовк і подивився Алісі просто у вічі. Вона не відвела погляд. — Їхні мізки? Ти маєш на увазі їхні мізки?

— Як ти думаєш, що таке мозок? — спитав його Джордан. — Великий старий жорсткий диск. Органічні мікросхеми. Ніхто не знає, скільки у ньому байтів. Мабуть, ґіґ у енному ступені. Нескінченна кількість байтів. — Він приклав руки до своїх маленьких акуратних вушок. — Ось тут, прямо всередині.

— Я у це не вірю, — сказав Том, але його голос звучав слабо, а обличчя виглядало хворобливо. І Клай подумав, що він все ж таки вірить. Подумки повернувшись до божевілля, що паралізувало Бостон, Клай був змушений визнати, що ідея переконлива. І, до того ж, страхітлива: пам'ять мільйонів, може навіть мільярдів, стерто в одну мить. Так можна було б вивести з ладу стару дискету, приклавши до неї потужний магніт.

Йому згадалася Темна Фея, подруга дівчинки з телефоном кольору перцевої м'яти. «Хто ти? Що відбувається? — крикнула Темна Фея. — Хто ти? Хто я?» І після цього почала бити себе у чоло ребром долоні й з усього розгону врізалася у ліхтарний стовп, і не раз, а двічі, перетворивши роботу дорогого ортодонта на гострі уламки.

Хто ти? Хто я?

Це був не її мобільний. Вона тільки вслухалася у нього і тому не дістала повної дози.

Уява Клая, думки якого досить часто формувалися не зі слів, а з зображень, намалювала яскраву картину. Екран комп'ютера, на якому суцільним потоком ідуть слова: ХТО ТИ ХТО Я ХТО ТИ ХТО Я ХТО ТИ ХТО Я ХТО ТИ ХТО Я, і нарешті, у самому низу, страшний і невблаганний, як доля Темної Феї, напис:

Темна Фея — частково стертий жорсткий диск? Жахливо, але схоже на жорстоку правду.

— Я здобув спеціалізацію з англійської, але в молодості читав багато літератури з психології, — розповів їм Директор. — Почав я, звісно, з Фройда, бо з нього починають усі... потім був Юнґ... Адлер... звідти я черпав знання, щоб досягти високого фахового рівня. Серед всіх теорій про роботу мозку виокремлюється найвидатніша — Дарвінова. У лексиконі Фройда ідея виживання як первинної настанови виражається через концепцію «ід», несвідомого. У Юнґа знаходимо ширшу ідею колективної свідомості. Ніхто, на мою думку, не сперечатиметься з тим, що якби все свідоме мислення, всю пам'ять, усю здатність до логічного мислення в одну мить стерли з людського розуму, то у ній залишилося б тільки первісне і жахливе.

Зробивши паузу, він озирнувся, щоб вислухати зауваження. Але всі мовчали. Схоже, вдоволений, Директор кивнув і продовжив свою розповідь.

— І хоча ні фройдисти, ні юнґіанці не виступили з такою заявою, вони рішуче висовують як можливе припущення, що у нас може бути ядро, єдиний базовий носій для всіх, або, кажучи мовою, близькою Джорданові, — один рядок написаного коду, який неможливо витерти.

— ПД, — озвався Джордан. — Первинна директива.

— Так, — погодився Директор. — В основі нашого єства, як бачите, ми зовсім не Homo sapiens. Наша сутність — божевілля. Первинна директива — вбивство. Чемність не дозволила Дарвінові таке сказати, друзі мої, але ми стали володарями землі зовсім не тому, що були найрозумнішими чи навіть найбільшими у світі скнарами, а тому, що завжди були найбожевільнішими, найкровожернішими виродками у джунглях. Саме це п'ять днів тому і продемонстрував нам Імпульс.

— Я нізащо не повірю, що ми спочатку були психами і вбивцями, а потім вже стали іншими, — сказав Том. — Господи, чоловіче, а як же Парфенон? А «Давид» Мікеланджело? А дощечка на Місяці, на якій написано «Ми прийшли з миром для усього людства»?

— На тій дощечці також ім'я Річарда Ніксона, — сухо нагадав йому Ардай. — Квакера, так, але навряд чи миротворця. Пане Маккурт... Томе... я зовсім не зацікавлений у тому, щоб звинувачувати все людство. Якби мені це було потрібно, то, напевно, я згадав би, що на кожного Мікеланджело знайдеться свій маркіз де Сад, на кожного Ґанді — свій Ейхман, а на Мартіна Лютера Кінга — Осама бін Ладен. Сформулюємо це таким чином: людина почала домінувати на планеті завдяки двом основним ознакам. Перша — це розум. А друга — абсолютна готовність вбити будь-кого, хто стане на заваді.