Зозулята зими - Владмирова Тала (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
— Вілко, я тут! Вілко!
Майя кидається через дорогу. ЇЇ постать посеред дороги освічують фари машини, що невпинно наближається. Але Майя схоже цього не баче, бо там її сестричка. Кидаюся, не думаючи, вслід. «Тільки б встигнути», — колотиться в голові думка, зовсім не слухаючи здорового глузду, який запитує мудро: «Чи можуть вмерти ще раз уже неживі». Таки встигаю наздогнати малу, яка також помічає наближення машини, однак просто вклякає від несподіванки посеред дороги. І хай то пішохідний перехід, але ж це зима і сутінки, машина мчить і не встигає загальмувати. Щосили відштовхую Майю вбік, приймаючи удар на себе.
Світ вимикається…
Частина п’ята
Детективне агентство «М.А.Г.»
Інна
Факінґ лайф! Якщо те дурнувате недовідьменя сподівається, що я ще раз доброю волею поткнуся її попереджувати, то дуже помиляється. Лишень квіточки на могилку опісля принесу, аби мати привід уголос повідати, що я ж попереджала тебе, літлі крейзі! І, звісно, Русланочко, не дочекаєшся ти від мене благородних троянд, а тільки будяків. Хоча не факт, що власниці добірних тарганів у голові квітучі будяки не сподобаються більше, аніж троянди!
Шат ап, Іннусю. Тебе, мене тобто, явно несе. Щедро витрачаєш дорогоцінні емоції, доводиш себе до виснаження. Було б через кого! Що найгірше, нещодавно вже несло і то дуже схоже. І навіть обіцянка з’явитися з будяками на цвинтар уже лунала. По спині раптом, попри закутаність у тепле пальто, сипонуло морозом. Не тим, що буває від емоційного голоду, ще гіршим. Від скрадливого голосу привида моєї давно вбитої совісті: «А квітів Адка від тебе не дочекалася, навіть будячків. Отак слово тримаємо?».
Шет! Яких на фіг квітів на могилку?! Такі янголята живучі! Видужає, вже певно, і з лікарні вийшла! Ці зарази малолітні ще й мене переживуть, обидві! «А живим подругам квіти ми принципово не даруємо?». Блін, коли знати, що допоможе, вкотре б власну совість прибила і власноруч закопала! На останньому слові кидаю швидкий погляд на свої руки і завмираю шокована: у мене, схоже, шизофренія! Інакше як пояснити, що, поки я подумки сперечаюся сама з собою, стильна шкіряна рукавичка, жужмом запхана до кишені, а холодні пальці тикають тонюсіньким непрактичним стилосом в сенсорний екран мобільного?! Залишилося набрати останню цифру.
Стару сімку я викинула на виїзді з того клятого міста: коли хто із попереднього життя й захоче дістати — обломиться. І самій спокус менше: пам’ять на номери у мене паскудна. А от цей клятий номер, за яким і телефонувала всього кілька разів, ніби хто викарбував у підсвідомості. Зараз скину номер. Вкотре? Бо що я їй скажу після того, як по-зрадницьки залишила спину неприкритою: «Хай, Адко! Як справи, мала? Із лікарні скоро випишуть? Шрами не дуже ниють? Нічого, що ні разу не навідала?» Факінґ ю! «А як не візьме? Привиди ж, той… телефонні слухавки не підносять? Скільки шансів їй давали лікарі?» — не вгамовується май лавлі совість. Професіоналка, зараза! Тож треба такою в’їдливою бути, щоб аж мене спромогтися дістати!
Натискаю на виклик. На зло своїй внутрішній заразі: хай переконається, що дівчисько живе, то, можливо, й заткнеться ненадовго! Не обов’язково ж говорити щось, просто тихенько від’єднатися, почувши замість нормально-байдужого: «Алло!», привітне: «Доброго дня!». «На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок… Ітс екскрапейт…» — нащось вслухуюся в механічну довідку з півхвилини. Янголя чортове, хай тобі! Ти ж просто забула зарядити мобільний чи вимкнула його, аби не перешкоджав у чомусь важливому, правда? Чи посіяла телефон, дозволила витягти дрібному злодюжці й навіть не звернулася до міліції, га?
Дивно, що двох дівок — колишнє і теперішнє моє персональне нещастя — об’єднує лише те, що обидві непрoсті, тобто крейзонуті. В іншому ж, крім поведінки, ледь не негативи. Темноволоса, кароока Руслана із правильними рисами обличчя: через кілька років маска малої стане затісною, проте такій машкарі врода зайва. Й русява Адка із зеленувато-сірими очима, що не терпить темних кольорів. Он, минулої зими, наприклад, носила кумедну картату беретку, як ця дівиця, що гіпнотизує поглядом бетонний паркан.
Що?! Завмираю просто посеред пустиря, щедро втоптаного багатьма черевиками й чобітками. Тут не лише беретка, тут ще й ледь кучеряве пасмо волосся знайомого відтінку на лобі, ледь загострені вилиці. Якщо у неї ще й сірі очі… Дівчина, врешті, перестає гіпнотизувати стіну й кидає швидкий прозорий погляд крізь мене. Дідько! Як у тому анекдоті: дві новини, одна не дуже, але терпима, інша — геть паскудна. Так-от, перша: схожість із Адкою виявилася оманливою, той самий тип зовнішності, не більше. Очі в цієї кралі таки сірі, однак густо-сірі, мов хмари, що от-от розродяться зимною сльотою чи схожим паскудством. Без жодного зеленавого вогнику. Так, Ада далеко звідси, подалі від шаленого коловороту, що захопив усе місто й от-от вихлюпнеться назовні… Та мені з тої халепи не вилізти. І не те, щоб я таке велике цабе, тут інше — справа принципу для незримої, але уважної охорони. Паскудна ж новина… Оця-от, оце-от… Тобто воно-вона — привид! Нє, я їх не боюся, принаймні не більше, аніж тарганів. Просто зустрічатися доводилося нечасто. Звісно, вони — не страшні створіння, а геть безпомічні, то все вигадки. Ніколи не зачіпають тих, хто могутніший, бо надто беззахисні. Проте факт їх появи саме тут вже бентежить, бо…
Бо є принципи, які жоден незаспокоєний дух порушувати не має права. Ніхто з них не стане з доброго дива просто так блукати удень, хай сонце й приховане хмарами та ранніми зимовими сутінками. І від цвинтаря далеко, і майже посеред людського натовпу. Тим паче, що відсутня й мітка зверхника, тобто того, хто дозволив з’явитися в світі живих! А вже розглядати графіті поглядом істинного поціновувача, то для привида, навіть шизонутого, явний перебір. Ні, з мене доста божевільних знайомих! Ще цього бракувало!
Вона ж не те, що не вшивається, помітивши, що я можу її бачити, навпаки — байдуже відвертається від мене і ще раз уважно вдивляється у малюнок на стіні. І собі витріщаюся: невеличкий, але з виду досить затишний будинок. Реалістичненько так і навіть симпатично намальовано. Дівчина-привид підносить вгору руку, тримаючи у ній балончик із фарбою… Я прибалділа: хіба від фантомної фарби можуть залишатися справжні сліди на стіні? Звісно, ні! Тоді хто в цьому місті зумів подарувати привидові балончики для графіті та ще й подарував йому силу, щоб ними скористатися? Ой, ні, не треба відповідати. Не може ж одна людина, навіть колекціонуючи неприємності, влипати геть у всі історії? Правда ж, Русланонько, це не ти?
Сторонні думки витискають із голови акуратні літери, що з’являються, мов підпис під малюнком: «А» з перебитим хвостиком, позірно каліграфічна «n», задеркувата «g»… У мене ще є надія, що то справді підпис. Якийсь там «янгол», чорний, світлий, сумний чи будь-який інший, латиницею. Але наступна закарлючка мало нагадує «е». Можливо, «художницю» бісить мій уважний погляд і вона помиляється? Принаймні на мить відривається від вправляння у каліграфії і красномовно робить рух у мій бік: «Послання не для тебе, упирице! Побачила більше, ніж досить. Тож іди донось… чи просто йди собі, не заважай, бо ще не встигну!»
Е?.. ай’м і сама крейзі? Сама не помітила, як здуріла?! Чи тепер це — норма, а мене скоро почнуть усілякі там потерчата лякати? Дрібнота, що на один зуб, тобто на одну, але дуже дієтичну, перекуску! Потерчата…
Раптом щось клацає в голові й стає зрозуміло все: і що то за послання, і для кого призначене, і навіть те, що якщо донесу за потрібною адресою, то мені пробачиться усе. Майже все… Звісно, крім списку, що вже який день ношу з собою в якості гарантії, що не чіпатимуть, якщо не відсвічуватиму… Хоча все одно зачеплять, трохи пізніше, коли впораються із головними проблемами, залишивши дріб’язок на десерт. Відшукають скрізь, куди б не поткнулася… Хоча, потенційна приреченість — це ще не привід кидатися в чорторий, або непорушно чекати на майбутніх переслідувачів. Хай то просто посеред вулиці чи на орендованій квартирі. Що ж робити? Ні, не все так просто. Я знаю до кого мені тепер звернутися. Звісно, він — шарлатан. Бо не вірю я в існування реального «спеціаліста із чортівні», котрий має власне детективне агентство. Образність журналістів тут явно через край. Здається, що й сам він не вірить в існування упирів. А це вже мені на руку. Бо де є великі гроші, там панує звичайна практичність. І тому свій список я йому не подарую, а продам… І не за гроші, звісно.
