Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Семен неохоче підійшов і сів поряд.
—Он — показав пальцем українець. — Бачиш?
Росіянин байдуже огледів стежку.
—Стежина. І що?
—Що це може бути?
Сьома довго придивляся до проходу в масі джунглів.
—Мабуть, звіряча стежка.
—Ти думаєш?
—Дикі кабани чи щось таке.
На тому розмова обірвалась, але перед тим, як рушити далі, Сьо ма пропустив друзі в уперед, асам, ставши на початок стежки, іазир ііун у нетрища. Ретельно обдивившись траву і зламані гілки, хлопець пітон наздоганяти приятелів...
Через три з половиною дні, 5 серпня 2012 року, два надувні плоти торкнулися берега обабіч причалу навпроти хатини Тора Сандерса. Сьома не помилився: матраци витримали.
Ґрем першим вискочив на пісок і, похитуючись від знемоги й недо-сипання, витягнув матраци на пологий берег. Левко з Семеном по-скидали речі на пісок і відтягли їх від води.
1 Американець подивився на двоповерхову, оточену заростями хати¬ну і пробуркотів:
— Якщо у нього є душ і гаряча вода, я поставлю йому в Швеції пам’ятник.
Послання Ґуннвра
LI
5 серпня 2012 року. 15:44 [UTC—5]
Хатина Тора Сандерса
Двері рипнули, з приміщення війнуло солодкавим запахом цвілі. Лев¬ко протиснувся першим і ширше розкрив вхід, пропускаючи всереди¬ну інших.
Вони опинилися у квадратній вітальні, що нагадувала залу невели¬кого ресторанчи ка. Більшість простору займали довгі столи з незграб¬но обструганих дощок, оточені плетеними стільчиками. З боків під сті¬нами стояли лави, накриті барвистими перуанськими ковдрами, а біля дальньої стіни розташувався чи то кухонний стіл, чи то імпровізована барна стійка. За столом — дві шафи, що висвічували пустими, але чйстими полицями. Під стелею на грубому дроті висіла електрична лампочка. Попри запустіння і дух мертвечини, яким просякнув кожен куток, відчувалося, що в хатині хтось живе. Столами і кріслами корис¬тувалися — на них не було ні пилу, ні павутиння.
—Агов! Є хтось живий? — крикнув Ґрем англійською.
Віконце було одне, рясно заліплене зеленню, тому в залі царював
півморок. Левко пошукав вимикач біля дверей. Безрезультатно.
-Hay algjuien aqur? l.yr повторив Семен іспанською.
Тиша.
Ян Фідлер, відсунувши одне з крісел, скинув наплічник і присів. Си¬діння рипнуло під його вагою.
—Можемо продовжити спуск по річці і спробувати досягнути Пу- ерто-Мальдонадо до темряви, — запропонувала Сатомі.
Місцина не здавалась аж такою похмурою, разом з тим відсутність жильців і відносний порядок у вітальні наштовхували на думки про привидів, що ночами виходять із лісів і засідають у цій кімнаті.
Спробувати, звісно, можемо, — згодився Левко, зі® та я сум¬ніваюсь, щодо заходу сонця ми догребемо до Пуерто. Більше схиля-
1 Є тут хто? (ісп.)
юсь до думки, що перед настанням темряви ми будемо знайомитися з кайманами десь посередині шляху між цим фешенебельним котеджем і селищем, оскільки наші плоти розлізуться до дідькової матері, в*— Він має рацію, — сказав росіянин, опускаючи свої манатки на іерев’яну долівку. — Плоти геть кепські. Здуваються через годину. ІИи не допливемо. Треба відпочити^а завтра подивимося, що можна ІЬобити.
Ян поглянув на Семена й Левкасі Вдячно кивнув.
— Цікаво, де Тор Сандерс? — уголос міркував Левко. — Може, він уже склеїв ласти?- Хто тут хоче моєї смерті? — Голос долинув настільки несподі¬вано, що всі п’ятеро скрикнули, Грем і Сьома інстинктивно відскочили до виходу, а Ян хапнув повітря з таким звуком, наче вдавився персиковою кісточкою. Від однієї з шаф біля дальньої стіни відколовся силует дебелого чолові ка з геть білою чуприною. Він ступив крок уперед, поклавши ліву Вуку на стіл, праву тримаючи під столом. Між Передпліччям і стегном Витикався приклад мисливської рушниці.
«Він стояв там увесь час, а ми його не бачили», — відзначив Левко. В— Ти о’кей, брате? — спитав Семен, тремтячою рукою торкнув¬шись Янового плеча::
Той кивнув, хоча колір обличчя свідчив про протилежне-;
– Хто такі? – долинуло від силуету
Ми мандрівникиз...зі Швеції,відповів українець,вирішив¬шій, що зараз не час підкреслювати, хто якої національності.
Заразом він роздивлявся чоловіка. Вище середнього зросту з овальним нордичним обличчям, що досі н е з в и кл о до тропічного сонця, довгим, але не занедбаним волоссям, яке при більш прнскіпЛиво- іМУ огляді виявилося сивим, і колючими світлими очима, котрі, мов дві [люмінесцентні цятки, світились у мороці вітальні. Левко гнав геті» гіро- | н<»вате питання про те, що могло загнатй симпатичного здоров’яка V гвку глушину. Загнати навіки, що ви тут мандруєте?
Ви ж чули, —спокійно провадив Левко,;— ми вертаємось до Пуерто-Мальдонадо після походу в джунглі.’ Хлопець очікував запитання про те, куди конкретно вони ходили, Иф помилився. ЛЮмінесцентні цяткИ покругліщ&ли і стали виразні¬шими — чоловік вирячив очі й перепитав:
То ви повертаєтесь із лісів?
Так, — підтвердив Левко.
—А скільки вас було, коли ви йшли в ліси?
—П’ятеро, а що?
—П’ятеро пішло, п’ятеро повернулось? —-У голосі чулася недо¬віра.
—Саме так.
Чоловік ковзнув непривітним поглядом по ватазі, спершу затриму¬ючись на кожному з хлопців. На кінець його погляд дістався Сатомі, і старий трохи потеплішав.
—Ви — містер Сандерс? — ніяково посміхнувшись, спитала японка.
—Тор Сандерс, до ваших послуг. — Він відставив рушницю до стіни.
Хлопці безгучно видихнули.
—Ми хотіли б переночувати у вас, — озвався українець.
—Вам пощастило, ще хвилин двадцять — і ви б мене не застали.
—Чого?
—Сьогодні неділя, я їду в Пуерто дивитись футбол і осушити кіль* ка кухлів пива. Хай хтось із вас дасть паспорт, я занотую дані, достат¬ньо одного.
В Куско перемовини в хостелах вів Сьома, оскільки лише він знай іспанську, а тому зазвичай саме Семен давав паспорт. Цього разу Лев¬ко вирішив дати свій документ. Хлопець підступив до стола і, порившись’ у натільній сумці, що висіла на поясі, витягнув закордонний паспорт,
—Ось, будь ласка. Скільки берете за ніч?
—П’ятнадцять баксів з людини.
Забагато як для Перу, та ще й для такої відлюдної глибинки, вирі*] шив Левко. Разом із тим, беручи до уваги, що конкурентів у Тора бу*1 ло аж нуль, ціна виглядала людською.
Тор дістав із шухляди замотаний у целофан зошит для запису пан жильців (який, судячи з того, як злиплися аркуші, востаннє відкри* і вали щонайменше кілька років тому), а іншою рукою розгорнум паспорт. В українських закордонних паспортах ім’я та прізвище пиа шуться спочатку українською, а потім у тому ж рядку через слеш (ко¬су риску) англійською:
ЛЕВКО БАРТОШ/LEVKO BARTOSH
‘ Ае... Аебк;.. Аебко? — з трудом проскрипів Сандерс.
Кириличні літери завжди бентежать іноземців. Тор наморщив ло*| ба. З ім’ям він сяк-так упорався, сприйнявши кириличну «Л» за ан«|
мінську «А», але літера «Б» на початку прізвища зовсім сконфузила його. Не забираючи документ із руки норвежця, Левко прикрив паль- іем частину рядка, надруковану кирилицею.
— Читайте звідси.
— Я б і сам розібрався, — форкнув Сандерс, зауваживши слеш. Ввін розкрив зжовклий від часу журнал реєстрацій. Левко помітив, шо заповнені лише три сторінки. Останній запис датувався 3 березня ¦D09 року.
Старий повернувся до паспорта, вчитався у прізвище, а тоді знена- цька викрикнув:
— Лео Бартош? — і рвучко скинув голову.
Левко розгубився, не знайшовши що відповісти. Вилинялі очі ста¬рого апожи рал и його. Тор Сандерс глипав на українця з благоговійним агіціиенінням, наче перед ним постав Джон Траволта чи — хай йому Грець! -Й^ Джонні Депп власною персоною.
— Срань Господня, ти — Лео Бартош? — повторив запитання старий.
Ледь почервонівши, Левко кивнув:
— Yep1… А що?
—- Подумати не міг, що зустріну тебе, — з непідробним здивуванням прошепотів Тор. — Я навіть не вірив, що ти існуєш.
- Я... е-е... Хіба ми... Звідки ви мене знаєте?
