Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Пономаренко Любов (книга бесплатный формат txt) 📗
Дядько похитнувся, страшно глянув на нього вивернутими очима, опустився на підлогу, по-тваринному закричав, став битися в судомах. Савка подумав, що це смерть, він ніколи не бачив, як люди помирають. Гасова лампа на вікні блимала, напевне, вже ні на чому було горіти. Савка хотів тікати, рушив до порогу, але в коридорі почулися кроки. Коли жінка з білою косою зайшла, він весь тремтів і не міг мовити ні слова.
Трохи згодом вони сиділи в тісній кімнаті, прибудованій до школи. Жінка налила йому кип’ятку і поклала тульський пряник. Вона говорила, немов сама із собою, можливо, через трагедію, яка висіла над нею, як брила.
— Як тебе звати, часом не Володею? Хоча ні. Це рідкісне ім’я.
— За нього ти не хвилюйся, в нього чорна хвороба, скоро очуняє.
— Ти росіянин? Хоча ні, ти, мабуть, білорус, відчувається акцент.
Савка давно звик, що його називають білорусом і навіть пишався, що зумів приховати, хто він насправді. Але зараз його щось підривало. Він злився на себе за свій страх смерті, злився на цю жінку, яка відчула його страх. І несподівано для самого себе сказав:
— Я не білорус. Я хохол з північної України.
Жінка подивилася на нього довгим поглядом:
— Шкода, що так. А я литовка, чув про Литву?
— Шкода, що я затесався сюди між вас, в Росію? Що ви привели мене до себе в кімнату і розливаєте переді мною чаї? А я нікчема, нікчема з далекої окраїни.
— Ні, хлопче, не те. Все не те. Шкода, що ти себе так називаєш. Людина не повинна принижувати свою… свій етнос. Тебе може хто завгодно називати хохлом, ув’язнювати, топтати, пекти розпеченим залізом. А ти не маєш права. Ти повинен пам’ятати, хто ти і звідки, розумієш?
— Та якби я хоч раз сказав…
— А ти скажи і побачиш, скажи!
Вперше за довгі місяці поневірянь Сава забув, що в нього немає метрики, що в нього немає даху, немає нічого, і що на кожному кроці може напоротися на міліцію, яка знову запроторить його в патронат. Забув, як далеко він від домівки, забув, як давно він бачив матір. Замовк і забігав по кімнаті. Щось у ньому перевернулося і зародилося нове, сильне, нестримне як ураган. Він відчув себе не втікачем, не патронатським вуркаганом, а кимось вищим. Відчув у собі частку своєї землі. Відчув, що за ним стоять засніжені поля і скирти, які зі свистом пролітали за дверима товарняка. Що за ним — чорні ліси і залиті талою водою долини. За ним Україна, яка приїхала разом з ним.
Це нове сильне відчуття, несподівано розбуджене чужою людиною, було не те, що він почував до Рубін. Савка не знав, що з цим робити, як його берегти чи виставляти напоказ. Від усвідомлення своєї вищості й причетності до чогось хлопцеві захотілося піднятися на повний зріст, розправити плечі й піти вулицями, дивлячись людям в очі не соромлячись зашитого чобота і старого галіфе.
Жінка з білою косою подивилася на нього усміхнено:
— Лягай біля грубки. Завтра я відвезу тебе на Макіївський, до ваших. Спи.
Ленінград його вразив. Місто, яке він бачив за вікнами трамвая, вирувало й пінилося, здіймалося багатоповерхівками, гуділо, ревіло, гомоніло. Немов окрема держава. Він побачив Неву, вкриту синім, аж зеленуватим льодом, мости, що, як мовчазні велетні, здіймали вгору руки.
Його здивували люди. На вулицях з ним заговорювали, як зі знайомим, проводжали й показували, як пройти швидше.
Бачу, як зараз: через маленькі вікна пробивається до кімнати сонце, мов просіяне крізь сито. Мати сидить біля столу, говорить з бабусею про хутір і раз по раз переходить на плачі. Тоді, навесні шістдесят першого, мені виповнилося шість років. Я росла самотньо між конвалій та зозулиних черевичків. Між пташок і ящірок. Між проваль і урвищ, над бурчаком, який ніс тиху пісню через коріння дерев. Так росла й моя мати. Наша хата стояла в оточенні дерев, ми звикли їх бачити скрізь, щодня, звикли, що вони нас захищають, гомонять з нами, зустрічають нас.
Коли ми переїхали, матері було тридцять вісім років. Вимучена далеким ходінням до села, бо влаштувалася санітаркою в лікарню, вона виглядала на сорок вісім. Хвилька волосся, яку завжди викладала після миття, несподівано посивіла. Мати немов поменшала, в неї ні до чого не знімалися руки.
Бабуся — зовсім інакше. В хутір її видали заміж за вдівця в шістнадцять років, через сирітство, а виростала в селі. Тут були її подруги, далекі й близькі родичі, спогади дитинства.
— Що ти розходилася, — втішала вона матір, — всі переїхали, нічого вже не зміниться. Так треба державі.
— Кому треба, той хай і живе. Моя душа в хуторі.
— Нам пощастило, на якому хорошому місці купили хату. Куркульське дворище! І річку видно, і левада поруч, і до всього близько.
До хати зайшов дід Іван, бабусин брат.
— Знов тії самої співає? — кивнув на матір. — Ти хоч би дитину не лякала! Ходімо зі мною, — подав величезну руку.
Ми виходимо в сіни, там зібралася тала калюжа. Дід вихлюпує воду, кладе до порогу цеглу, щоб не мокріло знадвору й каже:
— І ти за Нехворощем сумуєш?
Я перемовчую, щоб не заводити діда.
Він розповідає, який достойний чоловік жив колись у цій нашій хаті. Була в нього ціла стайня коней, за тими кіньми приїздили навіть з Росії. А полотна ткали десять скринь, як почнуть білити навесні, то всю леваду застелять. Звали чоловіка Худик Яків Софронович.
— Дідусю, а ви знаєте, хто такий держава?
Він замовкає, здивовано дивиться на мене згори вниз.
— Та знаю, бодай би ніколи не знав!
Ми йдемо обніжком до дідової хати, він кремезний, сутулий, ступає важко, немов аж скидається. На фронті три дні лежав у снігу під Сталінградом, відморозив пальці, застудив ноги. Коли повернувся додому, то з його бабою жив інший чоловік — Кузьма. Дід вигнав Кузьму, викидав його манаття, оселився в меншій кімнаті, в хатині. Але з бабою вони так і залишилися чужими. Коли я до них приходила, кругла червонолиця Настя завжди сварилася, брязкала посудом, нападала на діда. Він мовби її й не чув, мовчки мене чимось пригощав, мовчки лягав у своїй хатині відпочити і все зітхав. Рано-вранці дід ішов до млина, і коли там щось не ладилося, похмуро сідав на сходині, невидющими очима дивився вдалину. Я подумала, що, мабуть, в усіх дідових бідах був винен той, хто звався держава.
— Ось ми з татом поїдемо до держави, хай тільки грязюка спаде. Я вже з ним побалакаю, знайте, — нахвалявся старому на втіху.
Минали роки за роками, ми все їздили і їздили в хутір. (Хуторищем ніхто його не звав). Спочатку там лишалися сараї та погреби, навесні біло цвіли сади, немовби своїм цвітом закликали господарів: ми цвітемо для вас, а ви нас покинули. Ми ходили і їздили туди часто — то накопати пролісків та рясту, то зібрати яблука, груші й сливи, то по опеньки, то по кислички.
Або — по нехворощ. На підгір’ях навколо хутора росли високі та густі стебла віників. Звідси і його назва. Хуторяни завжди нарубували гори цього добра, підвішували на горищах. Нехворощ була гілляста, пахла гіркувато-полинно, аж до весни. Віники в’язали багаті, товсті, тут їх називали панськими. Нехворощю обставляли хати, щоб їх не так оббивали дощ і сніг, щоб не нападала мишва. Всі хутірські хати пахли нехворощю, пахли валянки, куфайки, бо нею обмітали сніг. І цей запах дитинства назавжди поєднався в мене із запахом дому.
Хуторяни посилали й дітей по нехворощ. Часом приїздили горщечники або заготовачі, віники вимінювали на сіль, глечики, дратву, мило, стрічки. За звичкою хуторяни возили нехворощ у село велосипедами. Їхні хати з отим гірким запахом всі, як одна, будувалися вікнами до Босої гори. З тієї гори вже видно було хутір.
…Приходили хуторяни на свою землю і просто посидіти, ввібрати в себе дух лісу. Ставили велосипеди на місці колишнього двору, ішли вниз до бурчака напитися та набрати води. Бурчак тихенько дзюркотів, немов робив свою вічну роботу, ми не знали, як він починався, бо там була гущина й провалля. Але той бурчак був як серцевина хутора, всі колись брали з нього воду, любили сидіти на крутих розмивах і дивитися, як він живе. Над бурчаком лежала черемха, ми переходили нею, наче кладкою, вона здригалася, а потім застигала у своїй непорушній красі. Хтозна, звідки в неї була сила цвісти, коріння лежало вивернуте, стовбур потріскався. Навесні я бігала подивитися, чи деревина ожила, черемха довго не зеленіла. Гладила шорстке стебло, розповідала їй, що вже пора прокидатися, притулялася до неї щокою. Потім народжувався жовтуватий липкий листочок, мов крило метелика, а такий радісний і жаданий!
