Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗
Він прокинувся й ледве не осліп від місяця, що дивився йому просто в обличчя. Глибока, тиха й безмежна ніч стояла навколо, глибока й безмежна тиша. Помалу приладнав до ноги протеза, вдягся й, важко накульгуючи, вийшов у шкільний двір. У кутку стояла розтрощена парта, і він присів за неї. Скрутив цигарку й припалив. Сухий дим приємно ввійшов йому в груди, прочистивши дихальні шляхи. Місяць світив йому в спину, і на подвір’я відкидалася довга тінь. Дим у місячному промінні здавався ясно-синій; під каштаном валялися, густо насипані за ніч, зелені їжачки, десь далеко чхнув і затахкотів поїзд, і йому здалося, що в цю ніч і під цим місяцем просторо розширюється йому душа. М’яко фосфоризували білі стіни школи, темно дивилися вікна, наче був цей дім живою істотою. Закукурікав десь недалеко півень, і небо, повне драглистих зір, раптом просвітліло. Повіяв свіжий, аж гострий вітер, і саме він розбудив на мент каштанове листя. Глухо зашелестіло, і на землю з глухим стукотом обсипалося ще з десяток каштанів. Володимир потягся до найближчого з них, розломив, і в долоню йому випало біле тіло. Дихнув на повні груди вогкого, свіжого, гіркуватого запаху; повітря навколо вже тремтіло, наливаючись непевним, сірим, але по-своєму принадним світлом: у тому світлі, яким поступово наповнювалося небо, в цій його оголеності, відчув себе Володимир неприкаяним та самотнім. Йому здавалося, що для грудей його бракує повітря, що світ став круглий та замерзлий, а йому тільки й лишилося, що отак безмовно сидіти на цій-от парті.
Він вийшов із двору, покинувши в ньому тліючий недопалок, і раптом пішов під гору, саме ту, яка так нагло йому наснилася. Ступав поволі, вибираючи, куди поставити ногу, легенько постогнував, коли вона незручно скошувалася, по лобі йому текли струмки поту, свіжий ранковий вітер дув на нього з гори широким, зимним потоком. «Боже, боже, — подумав він, дивлячись, як гаснуть одна за одною над горою зірки, — який безум нещадний веде мене, який незбагненний безум!»
Часто зупинявся, щоб перепочити, часом сідав на прискалок, а небо над ним ширшало й прояснювалося; здалося йому, що з’єднується він із тим небом у дивовижний спосіб, ширшав і прояснювався сам, а той краєвид, який розстелявся перед ним тим розлогіше, чим вище він підіймався, все більше його захоплював: задимлені горби, синя річка в клубенях диму чи туману, кущі й дерева, застиглі, наче вирізані несамовитим різьбарем горельєфи. Було важко дивитися на цей передранковий світ і відчувати в серці брилу своєї безнадійної любові. Йому навіть чудно стало, що стоїть ось тут, на скелі, зовсім поруч із сонним будинком, від якого долинає раз у раз півняче кукурікання, — страшно йому стало, що його можуть побачити із тих підсліпуватих і на позір мертвих вікон. Йому навіть здалося, що з них і справді хтось дивиться; боліла йому натомлена нога, піт просихав на чолі, але не мав Володимир сили спуститися так швидко в долину. Сидів на скелі і тремтів від вогкої прохолоди, якою віяв передранковий легіт: щастя й відчай заполонили його всього.
За Володимиром і справді стежила від будинку пара пильних очей. Стара, яку не брав у ту ніч сон, приклеїлася до шиби й бачила все те химерне Володимирове кружляння по горі. Глибока втіха покрила її й піднесла. І чи було то зі сну, чи просто такою сильною видалася їй та ілюзія, зовсім забула стара про ветхі свої літа. Здалося їй, що це й справді повернувся давній час, бо все було так само, як і колись із нею. «Мій тільки, — подумала стара, — не був такий відчайно несмілий. Він прийшов у той ранок і застукав у моє вікно!»
Володимир звівся й повернувся до будинку. Незнана сила повабила його підійти ближче, якийсь голос понуджував підійти до вікна, він навіть знав, до якого, і легко застукати в шибку. Бачив те вікно, вужче за інші, з обламаним дерев’яним орнаментом, рука його нестерпно свербіла; в іншому вікні тремтіла від нетерплячки стара, їй аж голова закрутилася від хвилювання, бо й хвилюватися було чого.
Володимир, однак, дійшов тільки до хвіртки. Спинився, як сновида, й довго непорушно стояв на стежці. Ранок уже до решти вибілив небо, і смерк поволі розтавав, тоншав і прозорішав. Тоді Володимир озирнувся на схід і побачив раптом, як заграла на овиді ясно-малинова смужка. Та гра й те світло сполошили його, і він наче зі сну пробудився: як це сталося, що забрався аж сюди і стоїть перед цією хвірткою? Позадкував уражено, кинувши зляканим поглядом на вікна, і покульгав геть саме в той час, коли Галі приснилися птахи, котрі летіли в червоному небі.
Стара розчаровано зітхнула й подибала до свого ліжка. Лягла й заснула і проспала твердим сном кілька годин, а прокинувшись, згадала про чудного блукальця в них на горі. Тихо засміялася й похитала головою. «Мій таки був сміливіший, — подумала вона гордо. — Зрештою, і мій був… така собі шмата!»
Після того, як приснилися Галі птахи на червоному небі, здобула вона знову давнішню здатність легковажно крутитися перед дзеркалом. Богиня ввійшла їй у той ранок у серце, і вся вона засвітилася, заясніла — сонячний світанок відбився на денці її очей і незвичайно їх посинив. Галя приміряла всі свої сукні, аж доки не вибрала голубу, а коли з’явилася на очі старої, та аж охнула вражено: ніколи не виглядала її онука так привабливо.
— Хочу піти пройтися! — сказала Галя, не дивлячись на стару, бо так тяжко було витримувати той хитрий її прижмурець.
Бабця не відповіла, тож пройшла повз неї і начебто весь серпень пронесла з собою: небо оте голубе з купчастими хмарами, відчуття визрілих плодів і їхній запах, важкі й пишні квіти й настрій устояної прохолоди в поєднанні з найяскравішим сонцем. Тихо засмутилася стара, дивлячись на онуку, їй здалося, що недовго витримає вона свого знесення, оцієї незвичної бадьорості та ясності в голові та тілі, — то було теж прочуття осені, яке пізнав і козопас Іван, вони з сестрою відчували під той час одне й однаково.
Іван уперше застрашився ясності й світла, що струмували з нього, а його сестра — свого оновлення і здоров’я. Через це вони й посумували кілька хвилин у той чудовий, запашний, дуже сонячний серпневий ранок, і того їхнього суму не поділив із ними ніхто: і Галя, й Марія Яківна були в той ранок надто заклопотані; Галя поспішала спуститися з гори, а Марія Яківна рвала в цей час траву для кіз…
Галя поспішала тільки до скелі. Після того стала знову повільна й обережна. Бачила річку і Старого Пічкура, що ставив верші на день. Потім він сидітиме на камені й чекатиме, доки налізе в ті верші дурна риба, — має протягтися це не одну годину. Побачила вона з того боку річки дві тоненькі постаті й миттю впізнала — Хлопець повів показувати свої володіння старшій дочці Олександри Панасівни. Ревниво озвалося в Галиній душі серце, але їй стало і смішно на тих так заклопотаних — енергійно йшли по білій, наче із сиру зробленій, стежці. Побачила Галя й діда Івана, той не вийшов сьогодні з козами на кручі, а повільно гуляв по своєму садку, звісивши білочубу голову. Кози мекали й висовували гострі писки із хліва, а в ворота заходила Марія Яківна з мішком трави та листя.
З-під ніг у Галі вилітали коники, летіли на сірих та зелених крилах, сідали неподалець; пахло чебрецем і полином, а ще добрим, золотистим медом. Галя ступала на жорству білими туфлями на високому підборі, і та жорства зовсім не перешкоджала їй: сонце світило їй просто у вічі. Мружилася й милувалася на купчасті хмари, одна рука її стискала білу сумочку, а друга вільно ходила біля тіла. Інколи заточувалася й балансувала вільною рукою, наче сподівалася, що от-от її підтримає на тому схилі чиясь сильна рука.
Отакою й побачив її з шкільного подвір’я Володимир: спускався з гори голубий метелик, помахував крилом і похитувався. Дивний острах обійняв Володимира, дивний переляк. Він позадкував до своїх дверей і зайшов нишком до кімнати. Сів, щоб прохолодити розпашіле лице і щоб стримати розшаленіле серце, — метелик на горі виглядав так неприродно-вражаюче! Хтозна, може, Володимиру годилося, замість так ганебно втікати, піти й подати тому метелику руку?
