Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗
Галя дивилася на ту постать без хвилювання. Був то тільки спогад, здалося їй, що й не про неї він був. Зачинила вікно й пішла до сина забрати лампу. Хлопець лежав з розгорнутою книжкою, вона схилилась і звично поцілувала його в лоб. А що була надміру замислена, не помітила його гарячкового погляду. Взяла лампу й рушила до дверей, а коли спинилась у прочілі віддати звичне на добраніч, вразилася раптом: дивилися на неї дорослі й розумні очі.
— Мамо, — сказав він тихо. — А це правда, що я… байстрюк?
Вона скинулася, наче стрілена, і злякано подивилася на нього.
— Це тобі баба сказала?
— Це й без баби можна здогадатися.
— О, то таке складне! — засміялася Галя. — Ти ще замалий, щоб таке зрозуміти. Твій батько покинув нас, і це трапляється не так уже й рідко. Я в нього не хотіла брати аліментів, бо бачиш… Ми всі в цьому домі занадто горді. Через це, може, я й слідів його не знаю: живе він а чи, може, й помер…
Стояла в прочілі з лампою, і навіть червоне світло не могло сховати: почервоніла незвичайно.
— А одружена ти з ним була? Його й справді звали Анатолієм?
— О так! Його звали Анатолем. Прізвище я тобі дала своє через оту ж таки нашу гордість. Зрештою, в мене теж прізвище материне, а не батькове. Навіщо триматися за прізвище чоловіка, який не хоче нас знати?
Кинула неспокійним поглядом туди, звідки дивилися на неї вивідчі й запалені очі. Їй стало неспокійно і млосно, так уже хотілося докінчити цю розмову. Але стовбичила на порозі, купалась у червоному вогні і спалювалася, наче на приску стояла.
— Вибач, мамо, — сказав із півтемряви Хлопець. — Може, я роблю тобі боляче цими розпитами, але я хочу знати ще одне, невеличке.
Звела брови й дивилася запитально.
— Прізвище, — видихнув він. — Скажи мені, будь ласка, його прізвище…
Відчула, як з-під ніг їй повільно вислизає підлога. Відчула в горлі печію, начебто зникла з рота слина. Очі її закліпали, а ніздрі роздулися, в грудях застряв сірий клубінь, бо стала зовсім безпорадна і знікчемніла перед нещадністю, що її прочитала в блискучих синових очах.
— Нащо питаєш? — спитала раптом роздратовано. — В нього було смішне й недоладне прізвище, і коли ти його взнаєш, що це тобі дасть?
— Скажи, мамо!
— Пугач було його прізвище! — кинула Галя і, різко повернувшись, війнула до сина подолом сірого плаття.
І повірила раптом у те сама. А чому б не Пугач, коли так любив ночі і коли мав за плечима сірі крила. Вдень вона рідко його й бачила, та й не бував він тоді такий чарівний. «Пугач!» — подумала вона злісно і раптом забула його остаточно. Неначе поділ ночі відгорнувся перед нею, побачила вона далеко-далеко шматок зарослого полином берега, по якому злітали й присідали, танцюючи, білі метелики, побачила заціпенілого чоловіка, який сидить на камені. Гаряча хвиля обпалила жінку, і вона незчулася, як затопило її щось незнайоме, пекуче й дивне. Здавалося, лампа, яку тримала в руках, розпалюється все яскравіше і розпалюється так само її серце. Майже бігла по коридору, щоб якнайшвидше сховатись у бібліотеці. За спиною в темряві губився весь дім, згубилася там бабця, що солодко й безтурботно зараз спала, згубився і Хлопець, який думав під цю хвилю гірку думу про своє не зовсім звичайне з’явлення на світ. Зараз був він уражений та опечалений, хоч пізніше, коли повернеться у цей дім після довгих блукань, він назве той свій біль смішним та марним. Тепер же він лежав без сну і думав, що таки покине цей дім, а коли це станеться, ніколи не відчуватиме за ним жалю.
Галя вскочила в бібліотеку і захекано спинилася. Так само тримала лампу в руках і подивилася не без остраху крізь ту лампу в дзеркало. Щось затремтіло в ньому й захиталося, і ось він, цей золотий момент! — вийшла з тої жовтуватої прірви богиня і легко ввійшла їй у очі й до серця. Щасливі сльози покотилися Галі по лицях, вона схлипнула по-дитячому і вирішила, що не повинна виганяти зі свого серця ту богиню, а раз так, хай воно станеться оте, що уже до неї прийшло…
Здається, відчув ту хвилю і старий Іван, який сьогодні також не міг заснути. Біля нього спала дружина, а йому уявилося, що серед ночі вже народжуються первні, котрі складатимуть завтрашній день. Він ще раз подумав, що вона все-таки існує на цій землі — любов, і поки вона є, доти можна не боятися за сонце: світитиме воно через мільярд років чи ні. Здається, досягло його і світло, пролите в ніч Галиною лампою, але він згадав при цьому тільки жовті листки, що їх побачив був на кущах. Був надто старий, цей козопас, мусив забагато думати про оте жовте листя і вже не міг як слід порадіти за щастя своєї онуки.
— Хочу показати тобі свої володіння, — сказав Хлопець Неонілі.
Вони зустрілися на жовтій, намитій водою, піщаній косі: вона полоскала білизну, а він стояв навколішки, брав у долоні пісок і, витягаючи кулаки перед собою, поволі його цідив. Від того відвіювалася прозора курява й провисала трикутником, дівчинка повернулася тоді до Хлопця й засвітила до нього всмішкою.
— Багато на це потрібно часу? — спитала вона.
— Годин із чотири, — сказав він, знову зачерпнувши піску.
— На так довго мені треба відпрошуватися, — сказала дівчинка.
— Ну, то скажи, що я показуватиму тобі свої володіння.
— Ой, що ти! — тихенько зойкнула дівчинка. — Хіба можна матері так сказати?
Позирнула на нього й раптом зацвіла густим рум’янцем. Хлопець дивився на неї й очей не міг відвести. Щось у ньому зрухнулося, і раптово усвідомив він: недаремно його так вабить до цієї дівчинки і недаремно, зустрічаючись із нею, відчуває гарний спокій.
— Може, мати твоя кудись піде, — сказав він.
— Коли вона йде, — засміялася Неоніла, — то загадує нам стільки роботи, що ми й озирнутися не встигнемо, як вона вдома.
Хлопець нахмурився.
— То, може, ти не хочеш? — сухо спитав.
— Ой, дуже хочу! — сказала дівчинка і аж руки заломила. — Але як?
— Це вже сама придумуй, — мовив він і встав, аж пісок посипався. Вона зирнула на нього: золотистий від засмаги і з ясними піщинками, прилиплими до шкіри.
— Я зійду вниз завтра о десятій, — тоном володаря сказав він. — Приходь он до тієї скелі, — він махнув рукою й раптом усміхнувся.
Вона не посміла заперечити. Голівку їй, правда, наче обручем стисло, бо треба було вже самій придумувати, як задовольнити матір і його, але тої його усмішки було для неї досить, щоб згодилася на ту їхню завтрашню зустріч. Манливе й загадкове царство відчула вона за спиною в цього золотистого хлопчака — хотіла-таки вступити в нього. Енергійно поставила на бік миску з білизною і рішуче труснула гривкою чорного волосся.
— Спробую прийти, — сказала і гадки не маючи, що за склом першого звідси вікна сумно дивляться на неї великі материні очі, а в серце її стукає, вислаблюючи й знуджуючи, незбагненний та докучний сум.
Серпень цвів. Іван відчував його, як ніколи раніше, бо щось і справді із ним приключилося, відколи побачив, як павуки засвічують на кущах жовтяки. Вже два дні не виходив він з козами на горби, наче й забув про них, і Марія Яківна мусила ходити до верболозів, щоб нарвати трави й наламати гілок. Там зустрілася вона із Хлопцем, який повертавсь з чергових мандрів по ярах та кручах: Хлопець допоміг їй наламати гілля й винести його нагору. По дорозі Марія Яківна розпитувала Хлопця про матір та прабабу, але він відбувся загальниками. У них усе гаразд, сказав він, зараз прабабі полегшало, і вона навіть ходить потроху. Мама? Мама, як завжди, в клопотах. Зрештою, зараз він мало буває вдома.
— Літо! — сказав Хлопець і мрійно змружив очі.
І Марія побачила в тих змружених очах справдешній образ літа: з квітами, золотавим пилком на них, з плодами й зеленню. Вона почула від цього золотистотілого хлопчака запах річки й піску й тихо помилувалася на його безхмарний вік.
— Там, у ярах, — казав розважно Хлопець, — є вириті водою підземелля. Я їх і досліджую. Знаєте, треба довго повзти в темряві, доки доберешся до кінця. Там підземелля розширюється, я пробиваю у стелі дірку і маю собі кімнату. Знаєте, скільки є в мене таких кімнат?
