П'ятнадцятирічний капітан - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги полностью бесплатно .TXT) 📗

Такий простий план склав Дік Сенд, порадившись із старим Томом.

Настав день, і один за одним попрокидалися їхні супутники. Місіс Уелдон передала на руки Нен малого Джека, який іще спав. На жовто-бліде личко хлопчика боляче було дивитися.

Місіс Уелдон підійшла до Діка Сенда.

— Діку, — спитала вона, озираючись довкола, — де це Гарріс? Я його не бачу.

Юнак не хотів казати своїм супутникам про те, що вони не в Болівії, а в Африці. Проте приховувати зраду американця він не мав наміру. Тож він не вагаючись сказав:

— Гарріса більше тут немає.

— Він, мабуть, поїхав уперед?

— Він утік, місіс Уелдон. Гарріс — зрадник. Він змовився з Негору й завів нас аж сюди.

— З якою метою?

— Не знаю. Знаю тільки, що нам треба негайно повернутись на узбережжя.

— Гарріс — зрадник! — повторила місіс Уелдон. — Я це передчувала! І ти гадаєш, Діку, що він діє в змові з Негору?

— Так, місіс Уелдон. Португалець увесь час ішов слідом за нами. Певно, випадок звів цих двох пройдисвітів і…

— Сподіваюсь, що вони не розстануться доти, доки я з ними не здибаюся! — озвався Геркулес. — Я розіб'ю голову одного об голову другого! — докинув він, потрясаючи своїми кулачиськами.

— Що буде з моїм Джеком? — вигукнула місіс Уелдон. — Я ж так сподівалася, що ми от-от дістанемось до асьєнди Сан-Фелісе!

— Джек одужає, коли ми підійдемо ближче до узбережжя, — сказав старий Том. — Там здоровіше повітря.

— А ти певен, Діку, — знов озвалася місіс Уелдон, — що Гарріс нас зрадив?

— Так, місіс Уелдон, — коротко відповів юнак, не бажаючи розводитись на цю тему. І, пильно подивившись на старого негра, додав: — Цієї ночі Том і я розкрили його зраду. Якби він завчасу не втік на своєму коні, я 6 його вбив!

— То, виходить, асьєнда?..

— Немає тут ні асьєнди, ні села, ні поселення! — відказав Дік Сенд. — Місіс Уелдон, я повторюю: нам треба чимшвидше повернутись на узбережжя.

— Тією самою дорогою, Діку?

— Ні, місіс Уелдон. Ми попливемо річкою на плоту до океану. Цей шлях не такий виснажливий, до того ж безпечніший. Ми ще пройдемо кілька миль пішки, і я не сумніваюсь…

— Я зовсім не стомилася, Діку! — відповіла місіс Уелдон, бадьоро усміхаючись. — Я можу йти пішки. І понесу Джека…

— А ми нащо? — озвався Бет. — Ми понесемо вас обох.

— Так, так! — підхопив Остін. — Зробимо з гілок ноші, намостимо листя…

— Дякую, друзі мої. Однак я волію йти пішки. Ну, то рушаймо!

— Рушаймо! — повторив Дік Сенд.

— Давайте мені Джека, — сказав Геркулес, беручи хлопчика з рук Нен. — Я враз стомлююсь, коли мені нема чого нести.

І велет так ніжно взяв малого на свої дужі руки, що той навіть не прокинувся.

Перевірили й наготували зброю. Рештки провіанту склали в мішок. Актеон завдав його собі на плечі: отож у його товаришів звільнилися руки.

Кузен Бенедікт, чиї довгі ноги не знали втоми і були мовби сталеві, першим приготувався до походу. Йому було геть байдуже до Гарріса, а надто тепер, коли його спіткало найстрашніше, яке тільки могло з ним трапитись, лихо.

Кузен Бенедікт загубив окуляри й лупу!

На щастя, Бет знайшов обидві дорогоцінні речі у високій траві поблизу місця ночівлі, однак за порадою Діка Сенда не сказав про це кузенові Бенедікту. Юнак сподівався, що тепер ця велика дитина буде поводитись слухняно: адже кузен Бенедікт не бачив, як ото кажуть, далі свого носа.

Ентомолога поставили між Актеоном і Остіном, суворо наказавши ані на крок не відходити від них. Прибитий лихом кузен Бенедікт покірно плентався за своїми супутниками, як той сліпий за поводирем. Маленький загін не пройшов і п'ятдесяти кроків, як старий Том раптом спинився.

— А де ж це Дінго? — спитав він.

— Справді, Дінго ніде не видно, — сказав Геркулес і він став кликати собаку своїм гучним голосом. Але не почув у відповідь хрипкого гавкоту.

Дік Сенд нахмурився. Шкода, що пропав Дінго: він завжди попереджав загін про близьку небезпеку.

— А Дінго, бува, не побіг за Гаррісом? — спитав Том.

— За Гаррісом? Та ні… — відповів Дік Сенд. — Проте він міг натрапити на слід Негору. Адже він чув португальця, коли той ішов назирці за нами.

— Цей клятий кок уб'є Дінго! — вигукнув Геркулес.

— Якщо Дінго спершу його не задушить, — відказав Бет.

— Цілком можливо, — погодився Дік. — Проте ми не можемо гаяти часу, чекаючи, доки Дінго повернеться. Якщо він живий, то розшукає нас. Тож уперед!

Стояла парка спека. Від самого ранку обрій заснували хмари. Насувалася гроза с блискавками і громом. На щастя, в лісі, хоч уже й не такому густому, було прохолодно. Ліс чимдалі рідшав. Час від часу високі дерева розступалися перед широкими галявинами, порослими високою, цупкою травою. Подекуди в траві лежали велетенські стовбури дерев, сухі, скам'янілі — певна ознака кам'яновугільних формацій, що часто зустрічаються на африканському континенті. На зеленому килимі рожевіли якісь лози, цвіли червоні орхідеї, синій та жовтий імбір, бліді лобелії. Над квітами роїлися хмари комах.

Хоч непрохідні хащі вже зникли, породи дерев вражали ще більшим розмаїттям. Росли тут масличні пальми, що з них добувають цінну олію, кущі бавовника до двох метрів заввишки. З цього бавовника добувають довге шовковисте волокно, майже таке, як фернамбукське ⁹⁴. З проточених комахами дірочок у корі деяких дерев сочилася запашна смола копал, скапуючи додолу, де її потім збирали тубільці. Скрізь росли лимонні дерева, дикі гранатники і десятки інших деревовидних рослин. В повітрі витав тонкий аромат ванілі, хоч годі було визначити, яка саме рослина так гарно пахне.

Всі дерева й кущі буяли соковитою зеленню, дарма що була засушлива пора року і грози тільки зрідка зрошували цю родючу землю.

Був саме час пропасниць. Але Лівінгстон, який спостерігав за перебігом цієї недуги у хворих, помітив, що вони швидко одужують, коли покидають ті місця, де захворіли. Дік Сенд це знав і сподівався, що малий Джек оклигав. Він так і сказав місіс Уелдон. І справді, хлопчик спокійно спав на руках у Геркулеса.

Загін просувався вперед обережно і швидко. На землі тут і там виднілися свіжі сліди людей або тварин. Де трава була притоптана, а гілки дерев та кущів обламані, йшли швидше. Але здебільшого загін сам усував з дороги численні перешкоди, і це, на превелику досаду Діка Сенда, неабияк затримувало перехід. Перед ними щоразу поставали обсновані ліанами дерева, наче щогли зі сплутаним такелажем. Вигнуті гілки кущів скидалися на дамаські шаблі, втикані довжелезними шпильками. Долі стелилися зміюваті ліани п'ятдесят-шістдесят футів завдовжки, які кололи мандрівників гострими колючками.

Негри прорубували дорогу сокирами, та ліанам не видно було кінця-краю: вони росли скрізь, обплутували дерева від прикорнів аж до вершечків, звідки звисали довгими гірляндами.

Тваринне царство цього краю було не менш своєрідне, ніж рослинне. Над могутнім зеленим шатром літали птахи. Їх була сила-силенна. Люди, що намагалися пройти якомога тихше й швидше, звичайно, не стріляли в них. Тут були великі табуни цесарок та інших курячих, які не підпускають людей близько; був і отой птах, якого за його крик північні американці прозвали «жалібною сплюшкою» ⁹⁵. Дік Сенд і Том могли подумати, що справді потрапили в якусь частину Нового Світу. Та ба, вони тепер добре знали, де вони є!

Досі хижі звірі, такі небезпечні в Африці, не наближалися до маленького загону.

Мандрівники ще раз бачили жирафів, що їх Гаррісові — якби він ішов з ними — вже б ніяк не вдалося видати за страусів. Ці прудконогі тварини вмить повтікали, налякані появою людей. А вдалині на обрії часом здіймалась до неба густа хмара пилюки: то стадо буйволів мчало з тупотом, подібним до гуркотіння валки навантажених возів.