Марсіанська хроніка - Бредбері Рей Дуглас (читать книги полные .TXT) 📗
Тато прислухався. Інші теж. Мамині очі невідривне стежили за батьком: що робити далі?
Він видихнув з глибини легень повітря і засміявся:
— Та це ж ракета. Я стаю нервовий. Це ракета.
— Що це, тату, з ракетою? — спитав Майкл.
— Ми просто підірвали нашу ракету, от і все, — обізвався Тімоті, намагаючись говорити так, ніби нічого особливого не сталося. — Я вже чув, як вибухали ракети. Наша теж вибухнула.
— А навіщо ми підірвали нашу ракету? — спитав Майкл. — Га, тату?
— Цього вимагають правила гри, дурнику! — пояснив Тімоті.
— Гри! — Майклові і Роберту це слово сподобалось.
— Тато зробив так, щоб вона вибухнула, і ніхто тепер не дізнається, де ми сіли й куди втекли. В тому разі коли нас розшукуватимуть, розумієш?
— Таємниця! Оце здорово!
— Перелякався власної ракети, — признався батько мамі. — Я таки нервовий. Лише дурень може припустити що сюди прилетять іще якісь ракети. Хіба що одна, коли Едвардсові з дружиною пощастить подолати цю відстань на своєму кораблі.
Він знову підніс до вуха свій крихітний радіоприймач. За хвилину опустив руку. |
— Кінець, — сказав він мамі. — Радіоприймач уже не ловить атомного променя. Мовчать усі радіостанції Землі. За останні роки їх лишилося не більше двох-трьох. Тепер в ефірі панує цілковита тиша. Може, вона пануватиме й надалі.
— Довго? — спитав Роберт.
— Можливо, твої правнуки знову почують щось в ефірі, — відповів тато. Він сидів нерухомо, і дітям передалися його настрій, його почуття — страх, безнадія, покірність долі й смирення.
Врешті він знову вивів човен у канал, і вони рушили далі — в тому ж напрямі.
День кінчався. У світлі призахідного сонця перед ними лежали мертві міста.
Батько спокійно й тихо розмовляв з синами. Раніше вони часто бачили його жвавим і веселим, але водночас він був далекий і чужий; тепер він тільки легенько гладив їх по голівках, але вони все розуміли з одного слова.
— Майкле, вибери місто.
— Місто, тату?
— Вибери якесь місто, сину. Одне з тих, повз які ми пропливаємо.
— Гаразд, — сказав Майкл. — А як мені вибирати?
— Вибери те, яке тобі найбільше сподобається. І ви теж, Роберте й Тіме. Виберіть місто, що найбільше припаде вам до смаку.
— Я хочу місто з марсіанами, — промовив Майкл.
— Марсіани будуть, — сказав тато. — Я тобі обіцяю.
Його уста промовляли до дітей, але очі говорили з мамою.
За двадцять хвилин вони минули шестеро міст. Тато вже не згадував про вибухи; здавалося, він більше думав про те, щоб побавитися з синами, розважити їх, ніж про щось інше.
Майклові сподобалося перше ж місто, повз яке вони поспливали, але інші взяли його під сумнів: мовляв, швидкий вибір не може бути вдалим. Друге місто не сподобалося нікому. Це було селище землян, побудоване з дерева, яке вже зовсім струхнявіло. Тімоті сподобалося третє місто, бо воно було велике. Четверте й п’яте були надто малі, зате шосте викликало бурхливе захоплення у всіх, у тому числі й у матері, яка теж приєдналася до вигуків: “Здорово! Ну й ну! Подивіться он туди!” В місті ще й досі височіло кілька десятків великих споруд, вулиці припали пилом, але були забруковані, на площах виднілися відцентрові колеса водограїв, які ще пульсували вологою.
— Оце і є те місто, — сказав хтось. Підвівши човен до пристані, батько вистрибнув на берег.
— От ми й приїхали. Все це наше. Віднині й назавжди ми житимемо тут!
— Віднині й назавжди? — перепитав недовірливо Майкл. Він устав, озирнувся, а потім, моргаючи очима, глянув у той бік, де залишилася їхня ракета. — А ракета? А Міннесота?
— Ось вони, — повторив тато і притулив маленький приймач до білявої голівки Майкла. — Послухай-но… Майкл прислухався.
— Нічого не чути.
— Справді. Нічого. Більше немає нічого. Немає ні Міннеаполіса, ні ракет, ні Землі.
Майкл трохи подумав над татовими словами, що ставили хрест на минулому, і почав тихесенько схлипувати.
— Зажди-но, — швидко промовив тато. — Натомість я даю тобі багато більше, Майку!
— Що? — обізвався цікавий Майкл, на мить стримуючи сльози, але готовий плакати далі, коли те, що скаже батько зараз, буде таке ж неприємне.
— Я даю тобі це місто, Майку. Воно твоє.
— Моє?
— Я віддаю його тобі, Робертові й Тімоті, вам трьом, щоб ви володіли ним.
Тімоті вискочив з човна.
— Дивіться, хлопці, все наше!
Він грав у ту саму гру, що й батько, грав сумлінно і щиро. Пізніше, коли все стане на своє місце, він зможе піти кудись і поплакати хвилин із десять на самоті. Але зараз це була гра в сімейну прогулянку, і хлопці мусили брати в ній участь.
Майкл вистрибнув із човна разом з Робертом. Вони допомогли вийти на берег мамі.
— Пильнуйте своєї сестри, — сказав тато, і ніхто з них тоді не зрозумів, що він мав на увазі.
Всі поспішили у велике місто з рожевого каменю. Вони йшли, розмовляючи пошепки, бо щось у мертвих містах примушує людину стишити голос до шепоту, примушує стежити за заходом сонця.
— Десь днів за п’ять, — сказав спокійно тато, — я поїду назад, туди, де була наша ракета, заберу сховані в руїнах харчі й перевезу їх сюди; крім того, я пошукаю там Берта Едвардса, його дружину й дочок.
— Дочки? — спитав Тімоті. — Скільки їх?
— Чотири.
— Я вже бачу, що через це буде клопіт, — сказала мама, поволі киваючи головою.
— Дівчата? — Майкл скривився і став схожий на кам’яне марсіанське страховище. — Пхе, дівчата…
— Вони теж прилетять у ракеті?
— Так. Якщо їм пощастить. Сімейні ракети призначені для подорожей на Місяць, а не на Марс. Ми ледве подолали цю відстань.
— А де ти взяв ракету? — тихо спитав Тімоті.
Брати бігли попереду.
— Я зберігав її двадцять років, Тіме. Ховав, сподіваючись, що ніколи не доведеться скористатися нею. Моїм обов’язком було здати її урядові для воєнних потреб, але я весь час думав про Марс…
— І про пікнік!
— Авжеж. Це я кажу тобі одному. Я чекав до останнього, а готуватися до відльоту почав тільки тоді, коли побачив, що все на Землі гине. У Берта Едвардса теж був схований корабель, але ми вирішили, що безпечніше летіти окремо, на випадок, коли хто-небудь спробує нас збити.
— Тату, а навіщо ти підірвав ракету?
— Щоб ми ніколи не змогли повернутись. І якщо коли-небудь у майбутньому лихі люди прилетять на Марс, вони не знатимуть, що ми тут.
— Чому ти весь час поглядав угору?
— Просто так. Хоч я й знав, що за нами ніхто не поженеться, бо нема на чому. Я надто обережний, от і все.
Майкл бігом вертався до них.
— Чи це справді наше місто, тату?
— Вся оця бісова планета належить нам, діти. Вся бісова планета.
Вони стояли серед міста — Король Гори, Володар Верховини, Правитель Всього Виднокола, Абсолютні Монарха і Президенти, намагаючись збагнути, що то значить володіти світом і який він насправді великий, цей світ.
У рідкій атмосфері ніч настає швидко. Тато залишив їх на площі біля пульсуючого водограю, зійшов до човна й незабаром вернувся, несучи в руках стос паперів. Він склав папери купою в дворику й підпалив їх. Усі сиділи навпочіпки круг багаття, грілися й сміялися, і Тімоті бачив, як маленькі літери підстрибують, наче злякані тваринки, коли полум’я торкалося й поглинало їх. Папери зморщувалися, немов стареча шкіра. Кремації підлягала безліч слів.
УРЯДОВІ ОБЛІГАЦІЇ; ДІАГРАМА КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 1999 РОКУ; РЕЛІГІЙНІ УПЕРЕДЖЕННЯ; КЕРІВНИЦТВО ТИЛОМ ЯК НАУКА; ПРОБЛЕМИ ПАН-АМЕРИКАНСЬКОЇ ЄДНОСТІ; БІРЖОВИЙ ЗВІТ ЗА 3 ЛИПНЯ 1998 РОКУ; ОГЛЯД ВІЙСЬКОВИХ ДІЙ…
Тато недаремно взяв ці папери з собою. Він сидів біля багаття, з видимим задоволенням кидав їх один за одним у вогонь і розповідав дітям, що це все означає.
— Настав час дещо вам пояснити. Гадаю, навряд чи справедливо було б приховувати од вас так багато. Не знаю, чи все буде для вас зрозуміло, але я повинен говорити.
Він кинув у вогонь кілька паперів.
— Я палю певний спосіб життя, подібно до того, як цей самий спосіб життя спалюється зараз на Землі. Даруйте мені, коли я говоритиму як політик. Врешті-решт я колишній губернатор штату, я робив усе чесно, і за це мене зненавиділи. Наука розвивалася надто швидко, і люди заблудили в механічних нетрях; вони, наче діти, робили й переробляли всілякі хитромудрі іграшки: технічне приладдя, вертольоти, ракети; вони спрямували всю увагу на вдосконалення машин, замість того, щоб думати, як ними керувати. Війни розросталися й розросталися і, зрештою, вбили Землю. Ось що означає мовчанка радіо. Ось від чого ми втекли. Нам пощастило. На Землі вже не лишилося ракет. Тепер я можу вам сказати, що ми виїхали зовсім не на риболовлю. Цивілізації на Землі не існує. Міжпланетні подорожі не відновлюватимуться протягом сторіч, а може, не відновляться й ніколи. Ви ще молоді. І я вам це повторюватиму щодня, поки воно не западе вам у душу.
