Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (книги онлайн полные .txt) 📗

— От до чого дійшло! Просто й швидко, правда ж? — кажу я Георгові. — Я — звичайнісінька жертва інфляції. Знову залишаюсь ні з чим. Спочатку втратив Ерну, тепер Герду. Може, мені судилось бути рогоносцем? З тобою такого не трапляється.

— Борись! — заявляє Георг. — Ще не все втрачено. Іди до Герди.

— Чим мені боротись? Надгробками? Едуард дає їй печеню і присвячує вірші. На якості віршів вона не розуміється, а от на якості їжі — розуміється, та ще й добре. І я, дурень, сам собі викопав яму! Це ж я привів сюди Герду і викликав у неї апетит! В буквальному значенні цього слова!

— Тоді відмовся від неї,— радить Георг. — Навіщо боротися? Почуття все одно не можна завоювати.

— Не можна? Чому ж хвилину тому ти радив мені боротися?

— Тому що сьогодні вівторок. А ось і Едуард — у святковому костюмі, з пуп’янком троянди в петельці. Ти загинув.

Помітивши нас, Едуард бентежиться. Він скоса зиркав на Герду і киває нам з поблажливістю переможця.

— Пане Кноблох, — каже Георг, — хіба вірність не душа честі, як проголосив наш любий фельдмаршал?

— Залежно від обставин, — обережно відповідає Едуард. — Сьогодні на обід кенігсберзькі битки з підливою і картоплею. Добра страва.

— Хіба може солдат стріляти в спину товаришеві? — незворушно питає знову Георг. — Брат братові? Поет поетові?

— Поети завжди нападають один на одного. Вони цим живуть.

— Вони живуть відвертою боротьбою, а не ударом кинджала в спину, — зауважую я.

Едуард широко посміхається.

— Перемога переможцеві, любий Людвігу, catch as catch can [5]. Я ж не скаржусь, коли ви приходите з абонементами, які вже й шага не варті.

— Скаржився, — кажу я. — Ще й як!

В цю мить Едуарда Відштовхують убік.

— Хлопці, ви тут! — радісно вигукує Герда. — Пообідаємо разом! Я сподівалась, що ви прийдете!

— Ти сидиш там, де подають вино, — єхидно зауважую я, — а ми п'ємо пиво.

— Я теж більше люблю пиво. Я пересяду до вас.

— Ти дозволяєш, Едуарде? — питаю я. — Catch as catch can?

— А чому він має не дозволяти? — каже Герда. — Він же радіє, коли я обідаю з його друзями. Правда ж, Едуарде?

Ця змія зве його вже на ім’я.

— Звичайно, я нічого не маю проти, — белькоче Едуард. — Цілком зрозуміло, я дуже радий…

На Кноблоха любо глянути — він червоний, розлючений, губи скривлені у злій посмішці.

— Яка в тебе гарна троянда, — кажу я. — Ти залицяєшся до когось? Чи це просто любов до природи?

— В Едуарда дуже розвинене відчуття прекрасного, — зауважує Герда.

— Це в нього є,— погоджуюсь Я.-А от чи є в нього пристойний обід? Чи тільки тверді кенігсберзькі битки з несмачною німецькою підливою?

Герда сміється.

— Едуарде, покажи, що ти джентльмен! Дозволь мені запросити твоїх друзів на обід! Вони завжди кажуть, що ти страшенно скупий. Доведи їм, що це не так. Ми маємо…

— Кенігсберзькі битки! — перебиває її Едуард. — Ну гаразд, запроси їх на битки. Я потурбуюсь, щоб якнайкраще приготували…

— …печеню з козулі,— докінчує Герда.

Кноблох сопе, як зіпсована парова машина.

— Це зовсім не мої друзі,— заявляє він.

— Що?

— Ми твої кревні друзі, як і Валентін, — кажу я. — Ти ж іще не забув нашої останньої розмови в клубі поетів? Чи мені її голосно повторити? У якій формі ти тепер віршуєш?.

— Про що ви говорили? — питає Герда.

— Ні про що, — швидко відповідає Едуард. — Вони обидва ніколи не кажуть жодного слова правди! Блазні, нудні блазні! Нічого не знають про серйозність життя.

— Хотів би я почути, хто, крім грабарів і трунарів, більше знає про серйозність життя, ніж ми, — кажу я. І раптом чую слова, що лунають для мене, як грім з ясного неба:

— Та де там! Ви тільки й знаєте, що про сміховинність смерті,— заявляє Герда. — І тому не можете зрозуміти серйозності життя.

Зовсім спантеличені, ми витріщаємо на неї очі. Це вже, безперечно, Едуардів стиль! Я відчуваю, що борюсь на захопленій ворогом території, однак не складаю ще зброї.

— Від кого це ти набралась такого? — питаю я. — Ти, Сивілло над темним виром скорботи!

Герда сміється.

— Ви за кожним життям завжди бачите надгробок. Інші про це так не думають. Едуард, наприклад, — справжній соловей.

Жирне обличчя Едуарда розквітає.

— Ну, то як буде з печенею? — питає його Герда.

— Та врешті, чом би й не пригостити їх?

Едуард зникає. Я зиркаю на Герду.

— Браво! Чиста робота! Як нам сприймати це?

— Не так, ніби ти мій чоловік, — відповідає вона. — Просто радій, що живеш, і годі.

— А що таке життя?

— Те, що зараз ось трапилося.

— Браво! — каже Георг. — Щиро дякую за запрошення. Ми справді дуже любимо Едуарда, тільки він нас не розуміє.

— Ти його теж любиш? — питаю я Герду.

Герда регоче.

— Він ще зовсім дитина, — каже вона Георгові.— Ви не можете розтлумачити йому, що не все завжди буде його власністю? Особливо, коли він сам нічого не робитиме для цього?

— Я завжди намагаюсь пояснити йому це, — відповідає Георг. — Але безліч перешкод, які він зве ідеалами, заважає йому зрозуміти мене. Він аж тоді стане іншим, коли помітить, що це просто евфемістичний егоїзм.

— А що таке евфемістичний егоїзм?

— Юнацьке марнославство.

Герда регоче так, що аж стіл трясеться.

— Мені це марнославство подобається, — заявляє вона. — Але його треба чимось урізноманітнювати, щоб не набридало. Тут уже нічого не вдієш.

Я не наважуюсь запитати, чи справді вже нічого не вдієш. Герда сидить напроти мене, щира, спокійна і, тримаючи в руці ножа, чекає ще одної порції печені. Обличчя її покруглішало: поправилась на Едуардових харчах. Вона весело дивиться на мене, анітрохи не бентежачись. Та й чого б вона мала бентежитись? Яке я маю на неї право? І хто кого обдурює в цю мить?

— Це правда, — я обріс егоїстичним атавізмом, як скеля мохом, — погоджуюсь я. — Меа culpa [6]!

— Авжеж, любий, — каже Герда. — Втішайся життям і думай лиш тоді, коли це необхідно.

— А коли це необхідно?

— Коли ти мусиш заробляти гроші або хочеш досягти успіху.

— Браво! — знову каже Георг.

В цю мить з'являється печеня, і розмова затихає. Едуард ходить коло нас, як квочка біля курчат. Це вперше він не шкодує для нас їжі. На обличчі в нього грає якась нова, повна ситої зверхності посмішка, котрої я ніяк не можу зрозуміти. Він час од часу потай посилає її Герді, як в'язень посилає з в'язниці записку. Але Герда, коли він не бачить, посміхається до мене так само» як і раніш, — відверто, невинно, як дитина, що йде до причастя. Я старший за Герду, але в мене таке почуття, ніби вона має принаймні на сорок років більше досвіду.

— Їж, хлопчику, — каже вона.

Я їм з нечистим сумлінням та з великим недовір'ям, і печеня з козулі, цей першокласний делікатес, раптом перестає мені смакувати.

— Ще шматочок? — питає мене Едуард. — Чи, може, дати трохи брусничної підливи?

Я вражено дивлюсь на нього, почуваючи себе так, як почував би, коли б мій унтер-офіцер з часів солдатчини запропонував мені поцілувати його. Георг теж занепокоєний. Я знаю, потім він запевнятиме, що Едуард був такий неймовірно щедрий, бо Герда вже спала з ним, — однак я на цьому розуміюсь краще. Печеню вона одержуватиме лише доти, доки не зробить цього. А після того матиме тільки кенігсберзькі битки з німецькою підливою. І я думаю, що Герда теж знає це.

І все-таки я вирішую після обіду не йти звідси без неї. Довір'я довір'ям, але в Едуарда в буфеті надто багато різних лікерів.

Над містом стоїть тиха, всіяна зорями ніч. Я сиджу в себе в кімнаті біля вікна і чекаю на Кнопфа, для якого приготував ринву. Від мого вікна вона йде поверх воріт до Кнопфової квартири і там під прямим кутом завертає на подвір’я. Однак з подвір’я труби не видно.

Чекаючи, я читаю газету. Долар піднявся ще на десять тисяч марок. Вчора був тільки один випадок самогубства, зате аж два страйки. Після довгих переговорів чиновникам, нарешті, підвищили платню, але за той час гроші вже так знецінились, що вони виграють від того хіба що один літр молока на тиждень. А наступного тижня — мабуть, тільки коробку сірників. Безробітних збільшилось ще на сто п'ятдесят тисяч. Заворушення поширюються по всій країні. Вихваляють нові рецепти використання куховарських покидьків. Грип лютує дедалі дужче. Питання про підвищення пенсії старим та інвалідам передано на розгляд до комітету. Сподіваються, що через кілька місяців його буде вирішено. А тим часом пенсіонери та інваліди жебрають або просять підтримки в рідних і знайомих, щоб не померти з голоду.