Ключі від ліфта - Іванцова Міла (серия книг .TXT) 📗
Розрахувавшись за паркування машини, Ігор виїхав від вокзалу в бік офісу. Місто вже прокинулося, і машини все щільнішим потоком рухалися весняними вулицями, знову псуючи очищене нічними вітрами повітря. Зупинившись перед червоним світлофором, Ігор не витримав і набрав з мобільного Льовушку.
За мить заграло в салоні автомобіля – на килимку біля пасажирського крісла лежала Льовушчина трубка, блимала голубим екраном та вигравала енергійну мелодію.
Перемигнув світлофор. Потік автівок повільно рушив уперед. Десь поруч подала сигнал машина. Ігор глянув убік і від несподіванки хапнув повітря – на парапеті біля переходу сиділо те саме кучеряве дівчисько в блайзері, футболці, джинсах і кросівках, метляло ногами та іронічно йому посміхалося.
Епілог 1
Одеса, сонячний день, пляж. Дороcлі засмагають чи купаються, діти щось майструють з мокрого піску. Оля з Ясею за руку бродять мілководдям, зосереджено хлюпаючи ногами по хвильках.
– Ясю, давай-но вже виходити з води, ось Льовушка йде, щось несе нам, – каже Оля.
Раптом Яся зривається і біжить до свого друга, розкинувши рученята, але той не підхоплює її, як зазвичай, а сам присідає до неї, ставить на ракушняк невелику картонну коробку і щось шепоче дівчинці на вухо. Обоє змовницьки озираються на Олю.
– Що це у вас тут? – підходить дівчина з награно суворим виглядом.
– Олю, а Лев каже, що мені тепер треба вчити всі кольори, бо я ж їх плутаю.
Оля підозріло дивиться на хитру парочку і питає:
– Ну-ну. То який колір сьогодні у тебе в коробці?
– Рудий, – посміхається Льовушка, відкриває кришку коробки і Яся завмирає в захваті.
– Це рудий? – заворожено промовляє вона.
– Так, це руде кошеня, мій тобі подарунок. Бо ти ж мене питала колись у ліфті, який я лев, а я не зміг пояснити. Ну от, кошеня – теж лев, тільки маленький, і обоє ми трохи рудуваті, правда, він набагато яскравіший. Будеш із ним дружити. Подобається?
– Дууууже! – відповідає Яся, тягнеться до Льовушки та цілує його в щоку.
Кошеня прокидається, потягується, вигинаючи спинку, і починає видряпуватися з коробки. Воно дуже кумедне, і всі сміються.
– На тебе схоже, – тихо каже Оля.
– На мене? – озирається на неї Яся.
– Та ні, чимось схоже на Лева.
– Так вони ж обоє леви! Ще й однакового кольору! – дівчинка гладить однією рукою кошеня, а другою волосся Льовушки, який досі сидить навпочіпки перед нею.
– А як же ти його назвеш? – питає Льовушка.
– Не знаю. Я ж іще маленька, я не вмію називати. Нехай мама. Вона ж у нас тут старша.
– Це точно, – посміхається Оля, Льовушка теж погоджується і киває.
Співає мобільний. Льовушка встає, дістає з кишені слухавку, відповідає, починає ходити пляжем, завмирає, дивлячись то на море, то на Олю з Ясею, які бавляться з кошеням.
Льовушка повертається до компанії:
– Це Ігор. Він сидить у Борисполі. За годину відлітає до Брюселя на стажування. Пішов на підвищення. Передавав вітання.
– Дякую. Великому пароплаву – велике плавання! Було б і йому від нас передати, – каже Оля, стримуючи не дуже зрозумілу Льовушці посмішку. – А та білявка теж із ним?
– Христина? Поки що ні, але, може, наздожене, – гмикає Льовушка.
Раптом Яся підхоплює обома руками кошеня, кумедно біжить між простирадлами та ліжаками і кричить на весь пляж неймовірно щасливим голосом:
– Мамо! Мамо! Дивись! Воно рудееееее!
Епілог 2
Зупинившись перед червоним світлофором, Ігор не витримав і набрав з мобільного Льовушку. За мить заграло в салоні автомобіля – на килимку біля пасажирського крісла лежала другова трубка, блимала голубим екраном та вигравала енергійну мелодію.
Перемигнув світлофор. Потік автівок повільно рушив уперед. Десь поруч подала сигнал машина. Ігор глянув убік і від несподіванки хапнув повітря – на парапеті біля переходу сиділо те саме кучеряве дівчисько в блайзері, футболці, джинсах і кросівках, метляло ногами та іронічно йому посміхалося.
Ігор захлинувся повітрям, рвучко натиснув на гальма, машина зупинилася, і лише дивом її не пхнули ззаду. Він заглушив двигун і вискочив на дорогу.
Йому фафакали і кричали у вікна, бо ж година «пік», а він кидає машину посеред чотирирядного руху, застопоривши ряд, і кудись мчить! Але Ігор, оминаючи автівки, нісся до своєї мети. Єдине, що його непокоїло – аби те дівчисько не чкурнуло кудись у двори, бо не бігтиме ж він за нею, кинувши тут машину?!
Але дівчинка незворушно сиділа і з цікавістю спостерігала за ним. Підскочивши до провидиці, яка на вигляд нічим не відрізнялась від звичайного міського підлітка, Ігор без зайвих умовностей етикету cхопив її за рукав вітровки:
– Попалася?! Ти довго будеш із мене знущатися?!
– Я? – знизала плечима дівчинка, не втрачаючи ні рівноваги, ні стриманої іронії в очах.
– Ти! Де ти взялася на мою голову?! Що ти за чума така?!
– А ти? – несподівано відповіла питанням на питання дівчинка.
– Я?! Я – нормальна людина! А через тебе все моє життя мало не пішло шкереберть!
– Нічого собі! – здивувалася дівчинка, а Ігор раптом усвідомив увесь ідіотизм ситуації.
Власне, в чому він міг її звинуватити? Що півтора тижні тому сам із цікавості присікався до неї біля метро? Та чи мало ходить психів у великому місті? Обійди стороною – не буде мороки! Але відтоді він відчував її віртуальну присутність у своєму житті і був майже впевнений, що дівчинка не просто знала майбутнє, але ще й могла на нього впливати. Єхидний писок її, що раптом виник за вікном його машини після невдалого дзвінка Льовушці, свідчив про те, що тепер її дуже тішили саме такі обставини – відсутність зв’язку з другом. «Грається з нами, свинюка мала!» – гнівно подумав Ігор, роздратований власним безсиллям, але глибоко вдихнув і змінив тон на примирливий:
– Ну, добре. Не будемо сваритися. Скажи, ти ще довго плануєш наді мною приколюватися?
Дівчинка мовчки дивилась на Ігоря так, що той уже почав тривожитися, хто саме з них двох «трохи того»… Але ж усе це було!
– Так, слухай… Мені на роботу час, ніколи тут із тобою, – махнув рукою Ігор, відпустивши рукав «затриманої» провидиці. – Лишень одне питання. Ти могла б відкрутити все назад?
– На скільки? – без найменшого здивування відповіла дівчинка.
– На стільки, щоб я зроду з тобою не говорив і пройшов би повз тебе раз і назавжди!
– Можу, – знизала плечима провидиця, зітхнувши. – От і роби після цього людям добро…
– Коли?
– Зараз.
Ігорю стало моторошно. Він озирнувся на машину, яку оминали інші автівки, і подумав, що ж буде з нею, коли він раптом опиниться зараз у тій п’ятниці, десять днів тому. А ще подумав, що в машині лежить Льовушчин мобільний, але… Але раптом кивнув і рубанув рукою повітря:
– Давай!
Ігор вийшов з метро, зробив кілька кроків убік від дверей та дістав цигарки. Він глибоко вдихнув і усвідомив, що міська загазованість усе одно не здатна поглинути аромат бузку, який тягнувся від старих високих кущів неподалік.
Він підпалив цигарку, затягнувся і раптом завмер – може, в сутінках просто погано роздивився нерівний напис на шматку картону, який тримала перед собою особа, що сиділа на парапеті. Напруживши зір і подавшись трохи вперед, він нарешті остаточно прочитав:
Особа видалася йому невловимо знайомою, вона сиділа нерухомо, тримаючи перед собою чималу картонку, що затуляла половину обличчя. На голові провидиці була кепка-блайзер, насунута на брови, а під «рекламним щитом» з парапету звисали ноги в джинсах, узуті в кросівки.
Звісно, Ігор знав, що чимало розвелося шахраїв, що є також різні телевізійні трюки з прихованою камерою, та цікавість узяла гору, і щось наче потягло його до незвичайного. Але коли він майже наблизився до мети, раптом звідкись узявся худорлявий дідок із професорською борідкою, в окулярах на розумному обличчі та з портфелем у руці. Він, наче не вірячи своїм очам, теж придивився до напису, аж нахилився до нього, потім випростався і сказав:
