Ключі від ліфта - Іванцова Міла (серия книг .TXT) 📗
Ігор озирнувся на Льовушку, який розмовляв із черговим покупцем, а потім махнув рукою Олі й знов озирнувся:
– Он Оля прийшла!
Оля шморгнула носом, провела долонями по щоках і зробила крок уперед, видивляючись, як би зручніше перебратися через кольоровий потік людей, розділений посередині ще й довгим рядом розкладеного на столах та долі товару.
Раптом вона завмерла, а серце її гупнуло десь у горлі й, наче, зовсім замовкло. Згори вулицею спускалися добре вдягнені чоловік із жінкою, тримаючи за руки дівчинку років чотирьох. Дівчинка підстрибувала на бруківці і щось щебетала. Вони, мовби в уповільненому кіно, пропливали повз Олю на відстані якихось трьох-чотирьох метрів, і навіть чутно було, що дівчинка говорила іноземною мовою, та й батько відповідав їй так само. Але мати! Мати, не випускаючи дитячої руки, існувала десь на своїй хвилі, милуючись містом, людьми, поглядаючи то на небо, то вниз на розкладений майстрами товар. Вона озирнулася на такий загадковий та самотній навіть у сонячний гаміркий день замок Річарда Левове Серце. І те, як вона приклала долоню до лоба, щоби затулити очі від сонця, розсіяло найменші Олині сумніви – то була Роксана.
Дівчина ледь не кинулася до неї, набрала в груди повітря, щоб гукнути, що ось вона, ось тут, та сама Олька… Але… Але що вона скаже після того? Що робити далі? І чи розповіси їй у двох словах своє життя за останні п’ять років, коли вони не бачилися? Та й чоловік, дитина… Оля посміхнулася: «Ну, хоч у кого склалося!» Якісь думки та душевні порухи вирували в ній кілька секунд, аж раптом з іншого боку вулиці закричав і замахав рукою Льовушка:
– Олю! Олю, йди до нас, дивись, що тут робиться!
Оля ще раз глянула вже у спину Роксані й пішла бруківкою, ступала з камінчика на камінчик, долаючи потік людей та речей, щоб доплисти до іншого берега.
47
Під вечір Льовушка з Олею пакували, що залишилося непроданим. Власне, розкупили всі картини, крім однієї Лізиної та трьох Левових. А ще чомусь залишився без господаря плетений з лози кошик, невеличкий, швидше декоративний, ніж ужитковий. Ігор чекав з машиною внизу на Подолі. Вони з Христиною знову зібралися кудись завіятися, і, відбувши основну частину акції, Ігор утік прийняти душ та перевдягнутися до інших пригод.
Як виявилося, дівчина вже сиділа з Ігорем у машині й з цікавістю поглядала звідти на втомлених та щасливих прибульців з Андріївського. З не меншим інтересом Оля зиркнула і на гламурну білявку в автівці.
– Чуєш, Льовко, ти той… Може, я тобі завтра завезу все це в майстерню? Чи дай ключа, я ввечері сам закину. Бо у нас іще плани…
– Ну, як хочеш. Але ж там і Лізина картина.
– А я її можу забрати сама, довезу маршруткою, не проблема, ви і так стільки для нас зробили, – втрутилася Оля.
Вона витягла обрамлену акварель зі стосу картин і сама замилувалася нею, навіть трохи задоволена, що картина знову повертається додому.
– А можна глянути? – спитала Христина крізь приспущене вікно.
– Звісно, – відповіла Оля і повернула картину до дівчини.
Білявка мовчала. Здивовано підняла брови, нахиливши голову набік.
– Подобається? – спитав Ігор, знову відчувши те саме хвилювання. – Може, подарувати тобі?
– Ні! – раптом тріпнула головою Христина. – Подобається, але провокує якісь тривожні відчуття, не хочу її тримати вдома. Давайте я краще просто подарую якісь гроші на лікування вашої дівчинки? – звернулась вона до Олі.
Оля, знову зрадівши, що картина таки їде додому, знизала плечима:
– Та ми ж не жебракуємо…
– А ми дівчині продамо кошика! – раптом, сміючись, утрутився Льовушка, чим миттю розрядив ситуацію.
– Ага, ми з ним тепер ходитимемо по ресторанах і складатимемо у нього те, що не подужаємо з’їсти! – зареготав Ігор, і всі також засміялися.
Обмінявши кошик на купюру, яка так само пішла в глечик, уже добряче повний грошей, Льовушка впхав на заднє сидіння свої картини і махнув рукою товаришу:
– Гуляйте! Дякую тобі, Ігорьохо!
– Та я що… Я ж боржник… – Тут він зиркнув на Христину, кашлянув і завів двигун.
Льовушка все поривався йти додому відпочивати, але Оля наполегливо запрошувала його до себе – Ліза ж бо приготувала вечерю, і Яся все питає, коли прийде Лев… Та й гроші треба порахувати разом у спокійній обстановці…
Вони стояли перед під’їздом, як раптом біля сусіднього загальмувала іномарка і за мить з неї вийшов огрядний сивий чоловік, пікнув сигналізацією і рушив до дверей. Оля глянула на нього, заплющила очі та рвучко опустила голову, а потім і сама відвернулася, притискаючи до грудей Лізину картину.
– Що ти? Що трапилося? – стривожився Льовушка, зазираючи їй в обличчя – дівчину трусило, мов у лихоманці.
Льовушка погладив вільною рукою її по спині, по голові – Оля не рухалася, лишень підняла плечі й втягла голову, по-їжаковому згорнувшись і настовбурчивши невидимі голки.
Коли гупнули броньовані двері сусіднього під’їзду, Оля повільно видихнула, опустила плечі, відкрила очі, глибоко вдихнула і промовила:
– Будь ласка! Ходімо до нас на вечерю…
Льовушка кивнув, а потім обійняв її вільною рукою і поцілував у губи.
Уже лягаючи спати, переповнена враженнями з Андріївського, Оля не могла забути і ту постать, що вже понад три роки виринала в нічних кошмарах поруч із іншими, викарбуваними в її пошрамованій душі, а сьогодні матеріалізувалася несподіваним сусідством. Дівчина боса пішла до кімнати, де спали Ліза з Ясею, побачила, що подруга лежить при світлі нічника з розплющеними очима, і тихенько спитала:
– Лізо, я не хотіла чіпати цієї теми, але… Я сьогодні ввечері бачила Сержа. Думаю, нам треба звідси з’їжджати. Одразу після Одеси. Бо я за себе не ручаюся. Та й він нас може упізнати… І ще – скажи, а звідки в тебе такі зв’язки в міліції, щоб на нього натиснути? Я чогось не знаю?
Ліза піднялася на ліжку, обіперлася на лікоть, озирнулася на Ясю і невесело посміхнулась:
– Та немає в мене ніяких зв’язків у міліції…
– Але ж Ігоря таки випустили! Серж зупинив справу! Як же?! – голосно шепотіла вона.
– Я його шантажувала.
– Що?! – аж захлинулася повітрям Оля. – Як?! Як ти не побоялася?!
– Я написала йому коротку записку, що краще йому не поглиблювати стосунків із представниками закону, бо він і сам живе за іншими законами. І що, в разі чого, він чи піде сам під слідство, чи його незговірливість «оцінять», не доводячи справу до органів правопорядку. І знизу написала назви та адреси двох клубів мого колишнього чоловіка.
– Ліііізо… – аж приклала долоню до рота Оля. – І що – віддала йому в руки чи у поштову скриньку поклала?
Жінка зітхнула та знову посміхнулася.
– Пам’ятаєш, у покійного Святослава в ресторані був такий міцний охоронець, Макс, ну я розповідала, Ясю якось бавив, допомогу пропонував…
– Так, пригадую. То ти… Господи, але ж він міг не погодитися, чи почав би cтавити якісь запитання…
– Міг. Але погодився і не ставив. Він просто дочекався біля під’їзду, коли той виродок повертався з вікенду, та й передав з рук у руки. А він дуже презентабельний хлопець, така собі шафа два на півтора, – показала руками і знову сумно посміхнулася Ліза, – то й сказав йому, що коли рипнеться і не зробить, як написано, – розберуть його на запчастини та розвезуть без шуму по різних областях нашої славної Батьківщини. І все.
– Ой, Лізко, відчайдушна ти… – Оля підійшла ближче, сіла на ліжко біля Лізи та обійняла її. – Тоді ще скажи, раз уже цю справу закінчено, як ти відкрила його квартиру та куди думала збути ті пляшки?!
– А чи не забагато питань для такої маленької дівчинки?! – гмикнула Ліза.
– Ну, Лізо… Я ж і так довго ні про що не питала. Але ж, наче, все минулося…
– Коли я його тут побачила випадково, як і ти сьогодні, мене він, звісно, не впізнав. Зате у мене око художника. І не надто веселі спогади… Я два дні приглядалась до його приїздів-від’їздів, а потім… Потім на вулиці біля метро зі мною трапилося щось дивовижне, що не пояснити здоровим глуздом. У ту суботу зранку дівчинка-провидиця вказала мені на мій власний ключ як на такий, що може одну-єдину добу відмикати будь-які двері… А я сама в той час ходила знаєш, із якими думками – якщо ми не зробимо вчасно ту другу операцію, то… Ну, це ти знаєш і без мене…
