Острів Робінзона - Фидлер Аркадий (читаем книги .TXT) 📗
— Не дізнаються, що ми тут!
— Не дізнаються? Хіба силою не примусять говорити тих, кого спіймають?
Я не хотів вживати ніяких заходів, доки не знав, що їх схвалюють і підтримують усі люди. Тому я звернувся до них із запитанням, що вони збираються робити.
— Повертатися зараз безглуздо! — відповів Манаурі. — Єдине, що лишається, — це йти далі.
— А твої воїни? Чи всі вони так думають?
— Усі! — гукнув за всіх хтось позаду.
Раптом я прислухався: до нас долетіли інші, не такі, як були досі, звуки. Крім різноманітних шелестів і голосів, невіддільних від тутешньої душної ночі, ми виразно почули якісь інші знайомі звуки. Слух не обманював нас: то було гавкання собак. Басовите, завзяте гавкання великих собак.
— У них є собаки! — пронеслося по загону, неначе морозний подих.
Я ще раз нагадав людям дані раніше вказівки, щоб запам'ятали їх якомога краще:
— Тільки луки, списи, палиці, ножі! А рушниці лише за моїм наказом! Іспанці не повинні догадуватись, що вони у нас є!
— Яне! — звернувся до мене Арнак. — А як ми порозуміємося, коли нас розділять, а голосно кричати не можна?
— Маєш голову на плечах, Арнак!.. Слушно зауважив, я забув про знак, при допомозі якого зможемо порозумітися! Який знак оберемо?
Якісь цвіркуни безупинно свистіли коротким: «тсс, тсс, тсс, тсс!» Їх легко було наслідувати. Нашим застережним сигналом на близькій віддалі стало триразове «тсс» цього цвіркуна, а на дальшій — голос чорної зозулі: «пйонг».
Перехід крізь зарості, хоч вони й були колючі, хоч і росло тут багато агав та кактусів, відбувався досить успішно. Це не була суцільна гущавина, кущі рідко сходилися, часто траплялися голі місця і галявини. Арнак вів нас чудово. З задоволенням, — ні, більше того — з подивом стежив я за його поведінкою. В ці тяжкі хвилини не обманув надії, яку я покладав на нього.
Ясне світло місяця полегшувало нам похід, але, з другого боку, воно могло виказати ворогам нашу присутність. Де тільки можна було, ми трималися тіні.
Собаки гавкали перед нами то тут, то там. Ми підходили до них усе ближче. В першу-ліпшу хвилину могли почути нас. Знову гризли мене сумніви. Я витягнув цих людей у небезпечний похід, але чи в усьому згоджувалося з цим моє власне сумління? Весь час мене мучила, немов кошмар, думка про те, як нікчемно, порівняно з іспанцями, були ми озброєні. Чи не був це похід з палицею проти гармат? А що якби все-таки повернутись?
Уважно глянув я на своїх товаришів. Арнак, ідучи на чолі всієї групи, прокладав дорогу. На обличчі у нього був вираз похмурої відваги і завзяття, кожен його рух свідчив про силу волі. Стиснуті уста Манаурі виражали впертість, якої досі я не бачив у цього поважного індійця. Вагура з суворим виразом прислухався до голосів попереду нас і, витягнувши з колчана отруйну стрілу, вже тримав її на тятиві лука. Наступний воїн, якого звали Райсулі, був одним із трьох індійців, обізнаних з вогнестрільною зброєю. Перевісивши через плече мушкет, тримаючи в руках лук, стріли і палицю, він ішов у якомусь натхненні. Палаючим поглядом пронизував нетрі, в яких сподівався побачити ворога. Досить! Я зрозумів, що ніяка сила не спинить цих людей. Вони йшли вперед, бо це була їх єдина дорога до волі. І мені стало соромно, що хоч трохи я міг сумніватися.
У світлі місяця перед нами заясніла галявина. Заросла нужденною травою, подекуди просто піщана, як у багатьох місцях на острові, вона розкинулася завширшки приблизно на постріл з легкої рушниці, але завдовжки була значно більша. Тягнулася прямою смугою майже від самого моря на тисячу, мабуть, кроків у глиб острова. Ми тільки почали міркувати, як зробити — сміливо перейти відкритий простір упоперек чи обійти його, — коли в чагарнику з протилежного боку різко затріщало гілля і зовсім близько почулося гавкання собаки.
— Біжить до нас! — застеріг Арнак.
— Ховайтесь! — пошепки наказав Манаурі.
З хащів на протилежному боці на галявину вибігла не собака, а людина. Спіткнулася, впала, але одразу ж схопилась і побігла в нашому напрямку. Було видно, що бігла з останніх сил, коліна у неї згиналися. Це була жінка. Негритянка з групи Матео.
Ледве добігла до половини галявини, як з гущавини за нею вискочила собака. За кілька стрибків догнала жінку і кинулася ззаду на неї. Жінка навіть не скрикнула, тільки, падаючи, придушено застогнала.
А далі все сталося з блискавичною швидкістю. Індієць з загону Вагури вискочив на галявину. Не встигло собачище встромити ікла в шию жінки, як лучник був уже рядом з ним і зблизька пустив стрілу. Пробита наскрізь тварина миттю загарчала, розкусила стрілу, але тут же безсило впала. Індієць вхопив напівпритомну жінку і, тримаючи її під рукою, великими стрибками повернувся до нас.
Радісний гомін між людьми був нагородою сміливцеві. Величезне собачище ворушилося ще, але було видно, що це його останні судороги. Чотириногий страх невільників здихав! Райсулі, який стояв за мною, розпалився. Завзято щось вигукнув. Йому заткнули руками рот, притиснули до землі.
— Що він кричав? — занепокоєний нахилився я до Арнака.
— Нічого. Тільки те, що собака вбита. Радів. Раптом ми зосередили всю свою увагу на заростях по той бік галявини. Знов якась людина пробивалася крізь гущавину. Мабуть, бігла за собакою. Щохвилини свистала. На краю чагарника зупинилася.
Собака ще жила і ворушила головою. Людина помітила її і помчала на середину галявини.
— Іспанець! — не стримавшись, вигукнув хтось у нашому загоні.
— Тихо! — засичав Манаурі.
Прибулий, бачачи собаку, яка безсило лежала на землі, тихо скрикнув од здивування. Нахилився над твариною, повернув її. Мабуть, побачив стрілу, бо рвучко схопився і на якусь мить кинув пильний погляд у наш бік.
Кілька стріл в один і той же час тихо просвистіли в повітрі. Мабуть, майже всі вони влучили, бо віддаль була не більша, ніж тридцять кроків. Іспанець упав. Одна із стріл, певно, пробила йому горло: хрипів, конаючи.
Перш ніж ми встигли затримати навіженого, Райсулі вибіг на галявину, вимахуючи палицею, і жахливим ударом розтрощив іспанцеві голову. В цьому не було потреби — ворог уже, певно, був мертвий. Та мало того. Перемога над ворогом, мабуть, помутила розум індійця. Райсулі замість того, щоб негайно повернутися, залишився біля вбитого. Почав танцювати навколо нього якийсь божевільний танець перемоги. Втратив відчуття дійсності.
Ми стояли в німому остовпінні і безпорадно дивилися на несамовите видовище. Арнак відклав зброю і готувався стрибнути, щоб силою затягнути його з галявини. Не встиг. З протилежного боку гущавини гримнув постріл. Райсулі поточився, немов продовжуючи свій божевільний танець, і впав, як сніп. Куля була смертельна.
Два іспанці вийшли на галявину. В руках у них були рушниці; мені здалося, що з дула одної ще йшов дим. Вони навіть не підозрівали нашої присутності. Всю свою увагу звернули на тіла, які темніли посеред лугу. Ішли прямо до них. Були настільки далекі від думки про небезпеку, яка їм загрожувала, що жваво і досить голосно про щось розмовляли, немовби сперечалися.
— Запитай Манаурі, про що вони говорять! — шепнув я до Арнака.
Ми стояли близько один від одного і тому легко могли перешіптуватись між собою, не боячись, що нас почують. За хвилину Арнак сказав мені на вухо:
— Манаурі каже, що один з них докоряє другому, бо той погано вистрілив.
— Та він же влучив! Райсулі вбитий.
— Це так, але той, що стріляв, повинен був тільки поранити в ноги, а не вбивати.
— Ага, вони хочуть захопити невільника живим.
— Авжеж!
— То, може, інших вони не вбивали?
Це давало деяку надію, що постріли, які ми чули досі, не обов'язково мали означати смерть людей Матео. Але на роздуми у нас не було часу.
Два іспанці підійшли до трупів і — ми бачили — остовпіли. Тільки тепер упізнали свого товариша, який лежав на землі. Прискочили, підняли його, побачили, що він мертвий.
Тепер треба було діяти якнайшвидше і покінчити з обома, поки вони не опам'яталися.
