Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗

Вечори того літа я проводив у кінотеатрі містечка. Я виходив з нього після останнього сеансу.

Із чорноти кінозалу, розірваного метушнею летючих променів і тіней, можна було вийти до тихого світлого вестибюлю — ніби з безміру буряної ночі до затишної господи.

Після фантастичної гонитви вертепами фільму, після всіх екранних ексцесів загнане серце стихало в тій світлій почекальні, захищеній стінами від натиску великої патетичної ночі, в тому безпечному пристанищі, де час віддавна спинився, а жарівки намарне випромінювали безглузде світло — хвиля за хвилею, в ритмі, що його раз і назавше усталив глухий стукіт мотора, від якого ледь здригалася касирчина будка.

Той вестибюль, занурений у нудьгу пізньої пори, мов залізничні почекальні давно після відходу всіх потягів, іноді здавався остаточним тлом буття, тим, що залишиться в мить, коли проминуть усі події й вичерпається гамір різноманіття. На великій кольоровій афіші Аста Нільсен [179] хилилася назавше додолу з чорною стигмою смерті на чолі, раз і назавше її вуста були відкриті в останньому крику, а очі надприродно широко розплющені й остаточно прекрасні.

Касирка давно вже подалася додому. Тепер вона, мабуть, крутилася по своїй кімнаті біля розстеленого ліжка, яке чекало на неї, ніби човен, щоб віднести у чорні лагуни сну, у сплетіння сонних авантюр і пригод. Та, що сиділа в будці, — лише її оболонка, ілюзорний фантом, що знудженими, яскраво підмальованими очима втупився в порожнечу світла, бездумно кліпаючи віями в намаганні струсити золотий пил сонливості, що без кінця сипався з електричних ламп. Часом вона блідо посміхалася сержантові-пожежнику, який, давно й сам покинутий власного реальністю, стояв, зіпершись на стіну, завмерши назавжди у своєму лискучому шоломі, з марнотною пишністю еполетів, срібних аксельбантів і медалей. Шиби скляних дверей, що вели в пізню липневу ніч, подзенькували здалека в ритмі мотору, проте відблиск електричного павука засліплював їхнє скло, нівелював ніч, як міг латав ілюзію безпечного пристанища, непідвладного стихіям велетенської ночі. Врешті чар почекальні мусив луснути, скляні двері відчинялися, червона портьєра набухала подихом ночі, яка раптово ставала всім.

Чи відчуваєте ви той глибокий затаєний сенс пригоди, коли дрібний і блідий випускник скляними дверима виходить сам-один із безпечного пристанища в огром липневої ночі? Чи він коли-небудь подолає ці чорні мочари, трясовини і провалля безконечності, одного світанку прибившись до безпечного порту? Скільки десятиліть триватиме ця чорна одіссея?

Ще ніхто не написав топографію липневої ночі. У географії внутрішнього космосу ці сторінки ще не заповнені.

Липнева ніч! Із чим би її порівняти, як описувати? Може, я порівняв би її з простором величезної чорної троянди, яка сторазово накриває нас усіх сном тисячі оксамитових пелюсток? Нічний вітер дощенту розвіває її пухнасту сутність, і на пахкому дні нас досягає вдивляння зірок.

Може, порівняти її з чорним небосхилом наших заплющених повік, насиченим летючими пилинками, білим маком зірок, ракет і метеорів?

А може — з довгим, наче світ, нічним потягом, що їде безконечним чорним тунелем? Іти крізь липневу ніч — це як насилу продиратися з вагона до вагона поміж заснулими пасажирами, всередині тісних коридорів, задушливих відділень і перехрещених протягів.

Липнева ніч! Таємний флюїд мороку, чуттєва, жива й рухлива матерія темряви, яка ненастанно формує щось із хаосу й тут-таки руйнує кожну з форм! Чорний матеріал, що набудовує довкіл сонного мандрівника печери, склепіння, заглибини й ніші! Ніби настирливий балакун, вона супроводить самотнього перехожого, замикаючи його в колі своїх видінь, невтомна у вигадуванні, маячінні, фантазуванні — галюцинуючи перед ним зоряними далями, білими молочними стежками, лабіринтами безконечних колізеїв та форумів [180]. Повітря ночі, цей чорний Протей [181], завиграшки формує оксамитні згустки, пасма жасминових пахощів, каскади озону, раптові безповітряні закамарки, що, мов чорні бані, ростуть у безмежжя, потворні виногрона пітьми, налиті темним соком. Я протискаюся поміж ці тісні фрамуги, нагинаю голову під ці арки й низько навислі склепіння — й от зненацька стеля зривається, із зоряним зітханням на мить відкриваючи бездонний купол, щоби тут-таки завести мене знову поміж тісні стіни, переходи та фрамуги. В цих ямах без дихання, в цих затоках темряви ще виснуть уривки розмов, залишених нічними подорожніми, фрагменти написів на плакатах, загублені такти сміху, пасма шепотінь, не розпорошені повівом ночі. Часом ніч замикає мене, ніби в чорну кімнату без виходу. Мене зборює сонливість, я вже й не знаю, чи ноги ще йдуть, а чи я вже давно спочиваю в цій готельній кімнатці ночі. Але от я відчув оксамитний гарячий цілунок, закинутий у простір пахкими вустами, їде вгору якесь жалюзі, високим кроком я переступаю підвіконник і рушаю далі під параболами падучих зір. З лабіринту ночі виходять два мандрівники. Петляючи, вони вимотують із темряви якийсь довгий і безнадійний клубок розмови. Парасоля одного з них монотонно стукотить по бруківці (з такими зазвичай виходять під зоряні й метеоритні дощі), вони бредуть, наче п’яні, з великими головами в котелках. Деінде мене на мить зупиняє таємний погляд зизувато-чорного ока, й велика кістлява лапа з виразними вузлами грюкоче крізь ніч підпорою костура, стиснувшись довкіл держака з оленячого рогу (в таких костурах бувають заховані довгі й тонкі шпаги).

Урешті на краю міста ніч відмовляється від своїх забав, скидає заслону, відкриває своє поважне і вічне обличчя. Вона вже не забудовує нас ілюзійним лабіринтом галюцинацій та марень, відкриваючи перед нами зірчасту вічність. Небосхил тягнеться у безмежність, сузір’я палають у всій красі в одвічних позиціях, креслячи на небі магічні фігури, ніби хочуть щось провістити, проголосити щось остаточне своїм оглушливим мовчанням. Від мерехтіння тих далеких світів долинає жаб’ячий скрекіт, срібний зоряний гомін. Липневі небеса сіють нечутний мак метеорів, що тихо всякає у Всесвіт.

О котрійсь годині ночі — сузір’я снили на небі свій споконвічний сон — я знов опинився на своїй вулиці. Якась зоря стояла на розі, струменіючи незнаними пахощами. Протяг ішов крізь неї, ніби темним коридором, коли я відчиняв браму свого дому. В їдальні ще світилося, чотири свічки коптили з бронзового канделябра. Шваґера ще не було. Від часу сестриного від’їзду він не бував на вечері, приходив пізно. Будячись уночі, я часто бачив, як він скидає одяг з тупим і замисленим поглядом. Потім він гасив свічку, роздягався догола і довго лежав, не засинаючи в холодному ліжку. Не відразу зіходив на нього неспокійний півсон, поступово заволодіваючи його великим тілом. Він іще щось бурмотів, переводив подих, тяжко зітхав, ворушився під якимось тягарем, що налягав на груди. Часом траплялося, що знагла вибухав тихим і сухим хлипанням. Переляканий, я питав у темряві: «Що з тобою, Каролю?». Але він тим часом уже йшов далі своєю важкою сонною стежкою, працьовито спинаючись на якусь стрімку гору хропіння.

За відчиненим вікном повільно дихала й пульсувала ніч. У її великій недосформованій масі переливався зимний пахкий флюїд, у її темних брилах розпускалися сполуки, сочилися вузькі стружки запахів. Мертва матерія темряви шукала звільнення в натхненних злетах жасминових пахощів, однак неосяжні маси у надрах ночі лежали все ще не визволені і мертві.

Шпарина у дверях до сусідньої кімнати світилася золотою струною, дзвінкою й чутливою, ніби сон немовляти, яке там вередувало в колисці. Звідти долітав щебіт пестощів, ідилія няньки й дитини, злагода першої любові, страждань і любовних примх, звідусіль оточена нічними демонами, які загущували пітьму за вікном, приваблені тією теплою іскоркою життя, яке там жевріло.

З іншого боку до нашої кімнати прилягала ще одна, темна й порожня, а за нею спальня батьків. Напруживши слух, я почув, як батько, повиснувши на грудях сну, давався винести себе в екстазі на висоту повітряних шляхів, усім єством лягаючи на той далекий курс. Його співуче і віддалене хропіння розповідало про події тої мандрівки незнаними вертепами сну.