Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗

Ерц-герцоґ здригнувся на це ім’я, сягнув по шаблю, але за мить начебто схаменувся, ожилий рум’янець проступив на його забілених щоках, кутики рота сіпнулися ніби в усмішці, очі заходили в орбітах; він розмірено й гідно рушив у cercle, переходячи від одного до другого з променистим усміхом. Вони сахалися, неприємно вражені. Цей рецидив цісарства в настільки невідповідних обставинах справив якнайгірше враження.

«Перестань, Ваша Милосте, — сказав я. — Ніхто не сумнівається, що ти знаєш назубок церемоніал свого двору, але тут на нього не час. Я хотів зачитати вам, достойні панове, й тобі, Інфанто, акт мого відречення. Я відрікаюсь усього і в усьому. Розпускаю тріумвірат. Передаю реґентство в руки Рудольфа. І ви, шляхетні панове, — тут я звернувся до мого штабу, — цілком вільні. Ви мали якнайкращі бажання, тож я вам щиро дякую від імені ідеї, нашої скинутої з престолу ідеї, — сльози забігали мені в очах, — яка всупереч усьому…».

У цю хвилину десь неподалік пролунав постріл. Ми повернули голови в той бік. Пан де В. стояв із задимленим пістолетом у руці, дивно завмерлий і витягнутий навскіс. Він гидко кривився. Раптом схитнувся і впав долілиць.

«Тату, тату!» — закричала Б’янка і кинулася до нього.

Почалося сум’яття. Ґарібальді, що як старий практик знався на ранах, оглянув нещасного. Куля прошила серце. Король П’ємонту [175] і Мадзіні обережно взяли його під руки й поклали на ноші. Б’янка схлипувала, хилячись на Рудольфа. Негри, які щойно тепер зібралися під деревами, обступили свого пана.

«Масса, масса, наш добрий масса», — заводили вони хором.

«Ця ніч воістину фатальна! — крикнув я. — В її вікопомній історії це не остання трагедія. Проте визнаю, що цього я не передбачив. Я заподіяв йому кривду. За великим рахунком, у його грудях билося шляхетне серце. Я відмовляюся від своїх суджень про нього, короткозорих і засліплених. Він був, як бачимо, добрим батьком і добрим паном для своїх рабів. Моя концепція, отже, й тут зазнає банкрутства. Але я жертвую нею без жалю. Тобі, Рудольфе, належиться потамувати Б’янчин біль, кохати її з подвійною силою, замінити їй батька. Ви, безумовно, схочете забрати його з собою на корабель. Шикуймося в похід і рушаймо до пристані. Пароплав уже давно кличе вас гудками сирени».

Б’янка повернулася в екіпаж, ми посідали на коней, негри взяли на плечі ноші — й усі рушили до пристані. Кавалькада вершників замикала цей сумний похід. Буря вляглася під час моєї промови, світло смолоскипів пробивалось углиб лісу глибокими щілинами, видовжені чорні тіні юрмами проносилися з боків і згори, великим півколом заходячи за наші спини. Нарешті ми виїхали з лісу. У далині вже виднівся пароплав зі своїми колесами.

Лишається вже небагато: наша історія закінчується. Під плачі Б’янки та негрів тіло загиблого внесли на корабель. Ми востаннє вишикувалися на березі.

«Ще одна річ, Рудольфе, — сказав я, взявши його за ґудзик сурдута. — Ти їдеш звідси спадкоємцем велетенського маєтку. Я не хочу нічого тобі нав’язувати, бо це радше моє діло — подбати про старість оцих бездомних героїв людства. На жаль, я бідняк».

Рудольф негайно поліз за чековою книжкою. Ми трохи порадилися, відійшовши вбік, і швидко дійшли порозуміння.

«Панове, — закричав я, звертаючись до моєї гвардії, — оцей мій великодушний приятель зважився виправити мій учинок, який позбавив вас хліба і даху над головою. Після того, що трапилося, вас не прийме жоден паноптикум, тим більше за такої конкуренції. Ви будете змушені дещо відмовитися від своїх амбіцій. Зате ви станете вільними, і я знаю, що ви вмієте це поцінувати. Позаяк, на жаль, не навчено вас жодним практичним професіям, тільки приречено на суто представницькі функції, мій приятель пожертвував щойно суму, достатню для закупівлі дванадцяти шварцвальдських катеринок. Розійдіться ж світом, звеселяючи грою серця людей. Вибір арій у вашій компетенції. Що тут багато говорити — ви не зовсім справжні Дрейфуси, Едісони та Наполеони. Ви стали ними, дозволю собі зауважити, лише за відсутності кращих. Тепер ви примножите товариство багатьох ваших попередників, усіх цих безіменних Ґарібальді, Бісмарків і Мак-Магонів, які тисячами, занедбані, блукають білим світом. У глибині ваших сердець ви лишитеся ними назавжди. А тепер, дорогі друзі й достойні панове, гукніть усі слідом за мною: «Хай живуть щасливі молодята, Рудольф і Б’янка!».

«Хай живуть!» — гукнули всі хором. Негри замугикали свій сонґ. Коли все знову стихло, я згрупував їх помахом руки, після чого, ставши посередині, витягнув пістолет і закричав: «А тепер, панове, прощавайте — і з того, що побачите за мить, затямте пересторогу, щоб ніхто не рвався відгадувати намірів Божих. Ніхто й ніколи не збагне задумів весни. Ignorabimus, мої панове, ignorabimus [176]!».

Я приклав пістолет до скроні і вистрелив, але тої ж миті хтось вибив мені зброю з руки. Біля мене стояв офіцер фельд’єгерської служби [177] і, стискаючи в руці папери, питав: «Це ви Юзеф Н.?».

«Так», — відповів я здивовано.

«Чи вам якийсь час тому, — сказав офіцер, — снився стандартний сон біблійного Йосифа?».

«Можливо…».

«Тоді все правильно, — мовив офіцер, заглядаючи в папери. — Чи вам відомо, що цей сон було зауважено в найвищому місці й суворо розкритиковано?».

«Я не відповідаю за свої сни», — відповів я.

«Та ні, відповідаєте. Іменем Його Цісарсько-Королівської Величності вас заарештовано!».

Я усміхнувся.

«Яка неповоротка машинерія юстиції! Бюрократія Його Цісарсько-Королівської Величності дещо обважніла. Я вже давно знівелював той колишній сон діяннями значно тяжчого калібру. За них я сам хотів відміряти собі по справедливості, а тут отой сон зі строком давності рятує мені життя. До ваших послуг, пане».

Я побачив колону фельд’єгерів, що наближалася, й сам простягнув руки, щоб на них надягнули кайдани. Ще раз озирнувся. Востаннє побачив Б’янку. Вона махала хустинкою з палуби. Гвардія інвалідів мовчазно відсалютувала мені.

Липнева ніч

Літні ночі я вперше пізнав у рік закінчення гімназії, під час канікул. У нашому домі, що ним через відчинені вікна весь час перевіювалися подихи, шуми і зблиски гарячих літніх днів, об’явився новий пожилець — маленьке, примхливе і квилюче створіння, синочок моєї сестри. Він накликав на нашу оселю таке собі відродження примітивних укладів, розвернув соціологічний процес у бік кочівної й гаремної атмосфери матріархату зі стійбищами постелей, пелюшок, вічно праної та висушуваної білизни, з недбальством жіночих процедур, супроводжуваних щедрими оголюваннями вегетативно-невинного штибу, з кислуватим запахом немовляцтва й налитих молоком грудей.

Після важких пологів сестра виїхала на води, шваґер з’являвся лише поїсти, а батьки до пізньої ночі просиджували у крамниці. Над усім житлом розпростерла свою владу нянька немовляти, бурхлива жіночність якої примножилась і усанкціонувалася роллю матері-годувальниці. Переповнена величчю такої місії, вона всім своїм широким і ваговитим єством наклала на всю оселю печать гінекратії [178], затвердивши перемогу ситої та буйної тілесності, в розумних пропорціях розподіленої між нею самою та двома молодими служницями, що кожною своєю дією дозволяли собі розпускати, мов павине віяло, всю шкалу самодостатньої жіночності. На тихе цвітіння і визрівання саду, сповненого шелестом листя, срібними полисками й тінистою задумою, наш будинок відповідав пахощами жіночності й материнства, що здіймалися над білою білизною та квітучою плоттю. І коли страшенно сліпучої полудневої пори вражено злітали вгору всі фіранки на розчахнутих навстіж вікнах, а всі натягнуті на мотуззі пелюшки здиблювалися лискучою шпалерою, то крізь цей білий сполох єдвабів і хустя пливли пір’ясті насінини, пилинки, розгублені клаптики — і сад з усіма напливами світла й тіні, з мандрівними шумами й затишшями повільно проходив кімнатою, немовби о цій Господній годині розступалися всі перепони та стіни і цілим світом без думки й чуття заволодівав трепет усеохопної єдності.