Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Розділ XXX
Згодом ми вийшли на дорогу, що вела до річки. По дорозі, аж до самого мосту, простяглась довга валка покинутих ваговозів та підвід. Ніде не видно було ні душі. Вода в річці дуже піднялась, і міст був висаджений посередині: кам'яна арка завалилася в річку, і бура вода струміла поверх неї. Ми подалися берегом, шукаючи, де б переправитись на той бік. Я знав, що десь вище проти течії є залізничний міст, і сподівався, що ми зможемо перейти річку там. Стежка була мокра й слизька. Самого війська ми ніде не бачили — тільки покинуті ваговози та різне майно. Понад річкою взагалі не було нікого й нічого, окрім мокрих чагарів та розгрузлої землі. Ми простували далі берегом і врешті побачили залізничний міст.
— Дуже гарний міст, — сказав Аймо.
То був звичайний собі довгий залізний міст над річищем, що здебільшого стояло пересохле.
— Треба швидше перейти, поки його не висадили, — сказав я.
— Нема кому висаджувати, — сказав Аймо. — Всі ушилися.
— А може, він замінований, — сказав Бонелло. — Ідіть ви перший, лейтенанте.
— Послухайте цього анархіста, — сказав Аймо. — Ви пошліть його самого вперед.
— Я сам піду, — сказав я. — Навряд чи він так замінований, щоб вибухнути під вагою людини.
— Бачиш, — мовив Піані до Бонелло. — Оце голова. А твоя голова де, анархісте?
— Якби я мав голову на в'язах, мене б тут не було, — відказав Бонелло.
— Добре відрубав, га, лейтенанте? — сказав Аймо.
— Добре, — погодивсь я.
Ми вже підійшли до мосту. Небо знову вкрилося хмарами, і накрапав дощ. Міст був довгий і дуже міцний з вигляду. Ми вибрались на залізничний насип.
— Підем по одному, — сказав я і перший ступив на міст. Я пильно оглядав рейки та шпали, шукаючи очима дротяних перетинок чи інших ознак мінування, але ніде нічого не бачив. Унизу, в проміжках між шпалами, струмувала бистра каламутна вода. Попереду, за мокрими полями, мріли крізь дощ обриси Удіне. По той бік мосту я обернувся назад. Трохи далі проти води був ще один міст. Дивлячись туди, я раптом побачив, як тим мостом проїхала заляпана болотом відкрита жовта машина. Парапет був високий, і тільки-но машина в'їхала на міст, як її майже не стало видно. Але я бачив голови водія, чоловіка, що сидів поруч нього, і ще двох на задньому сидінні. На всіх були німецькі каски. Машина переїхала міст і зникла з очей за деревами та покинутими на дорозі ваговозами й підводами. Я махнув рукою до Аймо, що був уже на середині мосту, та до інших, щоб вони поквапились. Тоді спустився вниз і причаївся під насипом. Аймо спустився слідом за мною.
— Машину бачили? — спитав я.
— Ні. Ми стежили за вами.
— Тим мостом проїхала німецька штабна машина.
— Штабна машина?
— Еге ж.
— Милий боже!
Підійшли й решта двоє, і ми всі причаїлися в грязюці за насипом, визираючи понад рейками на той міст, на ряд дерев, рівчак та дорогу.
— Ви думаєте, нас відрізано, лейтенанте?
— Не знаю. Я знаю тільки, що тією дорогою проїхала німецька штабна машина.
— А ви гаразд себе почуваєте, лейтенанте? У голові не каламутиться?
— Не блазнюйте, Бонелло.
— А може, вип'ємо? — спитав Піані.— Коли вже нас відрізано, то цілком можна й випити. — Він відчепив від пояса свою флягу й витяг затичку.
— Гляньте! Гляньте! — вигукнув Аймо і показав на дорогу.
Ми побачили, як над кам'яним парапетом мосту посуваються німецькі каски. Нахилені вперед, вони немовби пливли понад мостом, і це видавалося майже надприродним. Коли вони поминули міст, ми побачили й самих солдатів. То був підрозділ самокатників. Я розгледів обличчя двох передніх. Вони були червонощокі, вгодовані. Низько насунуті каски закривали лоб і скроні. Карабіни були почеплені на рамах велосипедів. На поясах руків'ями донизу висіли гранати. Каски й сірі мундири солдатів були мокрі, і вони їхали поволі, видивляючись уперед і по боках. Спереду їхало двоє, далі четверо вряд, тоді ще, двоє, тоді одразу ж десяток, потім ще десяток і нарешті останній один, що замикав колону. Вони не говорили між собою, та ми однаково й не почули б їх за шумом води. Ще хвилина — і вони зникли з очей на дорозі за мостом.
— Милий боже! — мовив Аймо.
— То німці,— сказав Піані.— То не австріяки.
— Чому нема кому спинити їх? — сказав я. — Чому не висаджено міст? Чому на цьому насипу нема кулеметів?
— А це ви нам скажіть, лейтенанте, — озвався Бонелло.
Я не тямив себе з люті.
— Уся ця клята війна — чистісіньке божевілля. Там висаджують малий місток. А тут, де головне шосе, залишають міст цілий. Де військо? Чому ніхто навіть не пробує зупинити їх?
— От ви й скажіть нам, лейтенанте, — знов промовив Бонелло.
Я замовк. Усе те не обходило мене. Єдине, що я мав зробити, — це добитися до Порденоне з трьома санітарними машинами. Я на це не спромігся. Тепер мені лишалось тільки добутися до Порденоне без машин. Та схоже на те, що я не добудусь і до Удіне. Ет, хай йому чорт, не добудусь, то й не треба. Головне — не втрачати спокою і уникнути кулі чи полону.
— Ви, здається, відтикали флягу? — спитав я Піані. Він подав її мені. Я відпив чималий ковток. — Можна рушати далі,— мовив я. — Одначе поспішати нема куди. Чи не хочете попоїсти?
— Тут не місце розсідатися, — сказав Бонелло.
— Гаразд. Тоді ходім.
— Підемо з цього боку попід насипом, щоб не помітили?
— Краще зійти на насип. Вони можуть вийти і на цей міст. Нам ні до чого, щоб вони зненацька наскочили на нас згори.
Ми пішли залізничною колією. Обабіч нас простяглася мокра рівнина. А попереду за рівниною був пагорб і на ньому Удіне. На вершині пагорба, оточений міськими дахами, височів старий замок. Нам видно було дзвіницю та вежу з дзигарями. У полях довкола росло багато шовковиць. Ідучи далі, ми натрапили на одне місце, де колію було зруйновано. Навіть шпали викопано й скинуто під насип.
— Вниз, вниз! — раптом гукнув Аймо.
Ми скотилися вниз під насип. По шосе їхала ще одна група самокатників. Я виглянув з-за насипу й побачив, що вони поїхали далі.
— Вони помітили нас, але не спинилися, — сказав Аимо.
— Переб'ють нас там нагорі, лейтенанте, — сказав Бонелло.
— Ми їм не потрібні,— відказав я. — Вони мають якусь іншу мету. Буде куди небезпечніше, якщо вони застукають нас зненацька.
— Я б радніше пішов тут, де не видно, — сказав Бонелло.
— Гаразд, ідіть. А ми підемо колією.
— Ви думаєте, ми проберемося до своїх? — спитав Аймо.
— Авжеж. Їх тут ще не дуже багато. Поночі пройдемо.
— А що то за штабна машина їхала?
— Біс її знає,— відказав я.
Ми простували далі колією. Бонелло набридло місити грязюку під насипом, і він теж піднявся до нас. Тепер залізниця відійшла на південь від шосе, і ми вже не бачили, що там діється. Невеликий місток через канал був висаджений, але ми перебралися на той бік по рештках підпори. Десь попереду чути було постріли.
За каналом ми знову вийшли на колію. Вона вела навпростець до міста через поля. Попереду видніла ще одна залізнична колія. На північ від нас було шосе, де ми бачили самокатників, на південь відходила вузька польова дорога, густо обсаджена деревами. Я розважив, що нам краще повернути на південь, обминаючи в такий спосіб місто, і рушити польовими дорогами до Кампоформіо та до шосе на Тальяменто. Пробираючись обхідними путівцями за Удіне, ми могли б весь час триматись оддалік від основного шляху відступу. Я знав, що там, на рівнині, багато таких доріг.
Я почав спускатися з насипу.
— Ходімо, — сказав я.
Ми мали вийти на польову дорогу, щоб обминути місто з півдня.
Ми всі спускалися з насипу. Раптом з польової дороги пролунав постріл. Куля вліпилася в грузький укіс насипу.
— Назад! — гукнув я.
Я кинувся назад на насип, ковзаючись у грязюці. Тепер водії були попереду мене. Я чимдуж видерся на насип. З густих чагарів хряснуло ще два постріли, і Аймо, переступаючи рейки, заточився, спіткнувсь і впав долілиць. Ми перетягли його на той бік насипу й перевернули.
