Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
«Добраніч, Кетрін, — мовив я вголос. — Спи спокійно. Тобі незручно, люба? То ляж на другий бік. Ось я зараз принесу холодної води. Скоро вже ранок, і тобі полегшає. Шкода, що тобі так незручно через нього. Спробуй заснути».
«Я ж спала весь час, — озвалася вона. — А ти говорив уві сні. Тобі недобре?»
«Ти справді тут?»
«Ну звісно, тут. I нікуди не піду. Між нами все залишається, як було».
«Ти така гарна й мила. Ти не покинеш мене серед ночі, правда ж?»
«Ну звісно, що не покину. Я завжди тут. I прийду, коли ти тільки захочеш мене».
— А, розтуди твою… — сказав Піані.— Здається, знову рушили.
— Я задрімав, — сказав я. Тоді поглянув на годинник. Була третя година ночі. Я сягнув рукою за сидіння, щоб дістати пляшку барбера.
— Ви говорили вві сні,— сказав Піані.
— Мені снився сон англійською мовою, — сказав я. Дощ трохи ущух, і ми помалу посувалися вперед. Та перед світанком спинилися знову, і, коли розвидніло, ми стояли на невеликому узвишші, і я побачив дорогу відступу, що простяглася далеко вперед, усе на ній завмерло, окрім піхоти, що помалу промикувалася крізь тисняву. Ми рушили знов, та тепер, побачивши завидна те просування, я зрозумів: якщо ми хочемо колись добутися до Удіне, нам треба збочити з шосе і їхати навпростець полями.
Уночі з навколишніх путівців до колони прибилося багато селян, і тепер там було повно возів, навантажених усіляким хатнім майном: з-поміж матраців стриміли дзеркала, до полудрабків були прив'язані кури та качки. На одному возі, що їхав попереду нас, мокла під дощем швацька машинка. Люди рятували своє найкоштовніше добро. На деяких возах сиділи жінки, понапинавши на себе від дощу якісь лахи, інші йшли поруч возів, мало не впритул до них. Були тепер у колоні й собаки, що брели дорогою, тулячись під возами. Дорога була слизька, рівчаки обабіч неї повні води, а поле за рядом придорожніх дерев навіть з вигляду надто мокре й розгрузле, щоб проїхати ним навпростець. Я виліз із машини і пройшов трохи, шукаючи місця, звідки б нагледіти попереду якийсь путівець, щоб звернути на нього і їхати далі. Я знав, що там є чимало бічних доріг, але боявся натрапити на таку, яка нікуди б нас не вивела. Пам'ятати їх усі я не міг, бо ми завжди поминали їх швидко, їдучи машиною по шосе, а вони були всі подібні. Але розумів: нам треба будь-що знайти правильну дорогу, а то ми так і застрягнемо. Ніхто не знав, де тепер австрійці і як там узагалі, одначе я був певен, що коли перестане дощ і на колону налетять літаки, то буде по всьому. Досить того, щоб кілька машин лишилося без водіїв або щоб убило кілька коней, — і всякому рухові на шосе кінець.
Дощ тепер ішов не такий рясний, і я подумав, що скоро може проясніти. Я пройшов ще трохи вперед узбіччям шосе, коли побачив обсаджений кущами вузький путівець, що вів на північ між двох ланів, і, розваживши, що нам краще звернути на нього, мерщій подався назад до машин. Я сказав Піані, куди повертати, а тоді пішов попередити Бонелло та Аймо.
— Якщо та дорога нікуди нас не приведе, ми зможемо повернутись назад на шосе, — сказав я.
— А як бути з цими? — спитав Бонелло. Його два сержанти сиділи поруч нього в кабіні. Вони були неголені, проте й тієї вранішньої години мали цілком військовий вигляд.
— Стануть у пригоді, як доведеться штовхати, — відповів я. Тоді перейшов до Аймо і сказав йому, що ми спробуємо проїхати полями.
— А мої незаймані сестрички? — спитав Аймо. Обидві дівчини спали.
— Користі з них мало, — сказав я. — Було б вам узяти когось, хто міг би підштовхнути машину.
— То, може, хай пересядуть у кузов, — сказав Аймо. — Там ще є місце.
— Гаразд, коли вони вам так уже потрібні,— відказав я — I візьміть когось із широкими плечима, щоб допомагав штовхати.
— Берсальєрів, — усміхнувсь Аймо. — В них плечі найширші. Їх добирають до міри. Як ви себе почуваєте, лейтенанте?
— Чудово. А ви як?
— Теж чудово. Тільки дуже голодний.
— Щось же там буде при тій дорозі, то спинимось і під'їмо.
— Як нога, лейтенанте?
— Чудово, — сказав я.
Стоячи на приступці й дивлячись уперед, я побачив, як Піані звернув з шосе й поїхав путівцем, і машина його замигтіла між голим віттям живоплоту. За ним повернув Бонелло, а потім і Аймо, і ми поїхали за першими двома машинами тією вузькою дорогою, поміж шпалерами кущів. Вона привела нас до селянської садиби. Піані й Бонелло вже поставили свої машини на подвір'ї. Будинок був низький і довгий, з дверима, повитими виноградом. На подвір'ї була криниця, і Піані саме брав воду, щоб залити в радіатор. Ми надто довго їхали на малій швидкості, і вода геть википіла. Садиба була покинута. Я оглянувся назад на дорогу. Будинок стояв на узвишші, І звідти добре було видно все довкола. Я побачив путівець, яким ми приїхали, живопліт, поля і ряд дерев понад шосе, Де відступало військо. Обидва сержанти никали в будинку. Дівчата прокинулись і роздивлялися двір, криницю, дві великі санітарні машини перед будинком, трьох водіїв біля криниці. Один із сержантів вийшов з будинку із стінним годинником у руках.
— Занесіть назад, — сказав я.
Він зиркнув на мене, зайшов у будинок і повернувся вже без годинника.
— А де ваш товариш? — спитав я.
— Пішов до вбиральні.— Він заліз на сидіння машини. Боявся, щоб ми не покинули його тут.
— Як щодо сніданку, лейтенанте? — спитав Бонелло. — Можна б трохи під'їсти. Багато часу це не забере.
— Як по-вашому, дорога по той бік садиби кудись нас виведе?
— Авжеж.
— Гаразд. Будемо снідати.
Піані й Бонелло подались до будинку.
— Ходім, — мовив Аймо до дівчат і простягнув руку, щоб допомогти їм злізти.
Старша сестра похитала головою. Вони не хотіли йти в покинутий будинок. Тільки провели нас очима.
— Морока з ними, — сказав Аймо.
Ми зайшли до будинку разом. Усередині було просторо, темно і пахло пусткою. Бонелло й Піані ми знайшли в кухні.
— Їства тут не густо, — сказав Піані.— Все підчистили.
Бонелло стояв біля масивного кухонного столу й краяв ножем великий білий сир.
— А сир де взяли?
— У льоху. Піані знайшов там ще вино та яблука.
— От вам і сніданок.
Піані витяг дерев'яну затичку з великого обплетеного лозою бутля. Тоді нахилив його і налив по вінця мідний кухлик.
— Пахне добре, — сказав він. — Пошукай якогось посуду, Барто.
Зайшли обидва сержанти.
— Сідайте до сиру, сержанти, — сказав Бонелло.
— Треба їхати, — обізвавсь один сержант, жуючи сир і запиваючи вином.
— Поїдемо, не турбуйтеся, — сказав Бонело.
— Військом рухає черево, — сказав я.
— Що? — перепитав сержант.
— Треба попоїсти.
— Еге. Але час не жде.
— Мабуть, ці бісові душі вже наїлися, — сказав Піані.
Сержанти блимнули на нього. Вони ненавиділи всіх нас гуртом.
— Ви знаєте дорогу? — спитав один.
— Ні, — відказав я.
Вони перезирнулись
— Краще б зараз же й вирушати, — сказав перший.
— Зараз і вирушаємо. — Я допив вино. Воно добре смакувало після сиру та яблук. — Сир заберіть, — сказав я і вийшов.
Бонелло вийшов за мною, несучи той величезний бутель з вином.
— Ні, завеликий, — сказав я.
Він скрушно подивився на бутель.
— Мабуть, що так. Ану дайте фляги. — Він поналивав фляги, і трохи вина пролилося на кам'яні плити подвір'я. Потім узяв бутель і поставив під самими дверима. — Австріяки знайдуть його, не висаджуючи дверей, — сказав він.
— Ну, в дорогу, — мовив я. — Ми з Піані поїдемо спереду.
Обидва сапери вже сиділи поряд з Бонелло. Дівчата їли сир і яблука. Аймо курив. Ми рушили далі вузьким путівцем. Я оглянувся на дві машини, що їхали слідом за ними, і на будинок. То була добренна, міцна кам'яниця, і залізна огорожка навкруг колодязя була дуже гарна. Попереду нас стелилася вузька розгрузла дорога, обсаджена високим живоплотом. Позаду, тримаючись близько до нас, ішли ще дві наші машини.
Розділ XXIX
Опівдні ми застрягли на грузькій дорозі, десь, як ми обчислили, кілометрів за десять від Удіне. Дощ припинився ще раніше, і ми тричі вже чули, як наближалися літаки, бачили, як вони пролітали над нами, проводили їх очима ген ліворуч, а тоді до нас долинали вибухи бомб з боку шосе. Ми вже кілька годин кружляли заплутаними путівцями, не раз потрапляли на такі, що заводили нас у глухий кут, тоді повертали назад і знаходили інші, але весь час повільно наближались до Удіне. Аж ось машина Аймо, подаючи назад, щоб виїхати з глухого кута, загрузла в м'якому грунті узбіччя, і колеса, буксуючи, вгрузали дедалі глибше, аж поки машина сіла на дифер. Тепер треба було підкопати спереду під колесами, намостити галуззя, щоб бралися ланцюги, а потім штовхати ззаду, доки вона знов виїде на дорогу. Ми повиходили й стояли на дорозі коло машини. Обидва сержанти теж підійшли й заглянули під колеса. А тоді, не кажучи й слова, повернулися й попростували геть дорогою. Я рушив за ними.
