Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги бесплатно читать без .TXT) 📗

- А я чудуюсь тобі, - відповів я йому. - Може бути, твоя вдача з грунту витончена й ушляхетнена вже твоїми предками, що гідна спокійно, а радше пасивно дивитись, як рівночасно з тобою ходить і другий мужчина до твого ідеалу, сидить і прислухається й обсервує вас. Я б цього не видержав, Несторе, я б або цілком відтягнувся, або запобіг би йому, освідчаючись; а не отак, мов вижидаючи чого-то, як ти!

На ті слова мої, трохи нетерпеливі, він поглянув на мене й відповів:

- Я не кваплюсь, бо й нема чого квапитися. Я знаю, що вона скоро не віддасться. Вона ж не буденна дівчина. А такі не все скоро віддаються. Бути може, я освідчусь їй і цього літа. Не думай, що через це моя любов слабша. В мене нема хвилини, в котрій би я про неї не думав. А так люблю я її чи не п'ятий рік. Працюю подвійно. Раз з обов'язку, а по-друге, хочу опинитись на такім становиську, щоб не потребувати ніколи й нічого від других для своєї особи, а найменше чогось від жінки. Тоді аж хочу я поставити її поруч себе. І тоді я буду справдішній мужчина. Сам хочу собі свій шлях умостити. А така «самота» вимагає подвійного труда. А як колись піднесуся вище понад рівень буденного, не з честолюбивості, Богдане, - додав майже з гіркістю в голосі й поважно, - а з напору внутрішнього імпульсу, я зможу гордо на ті ступені поглянути, котрими йшов я, а котрі вимощені тяжкою працею, що тепер, - він усміхнувся сумно, - викликає у моїх товаришів насміх, а для моєї особи назву «філістер». Моя праця, Богдане, - додав, - не лиш тяжка, але й захована перед буденністю. Буденність ординарна, як і члени її, з котрих складається. А чого б не доторкнулася, те все забруджує.

- Ти привіз з собою і які наукові твори? - спитав я, коли ми зближались до вулиці, з котрої здалека виднілися вже високі й поважні сосни старої «лісничівки».

- Декілька. А також і інструмент свій. Будемо з Манею або часом і з нею вдвійці грати. А як ні, буду сам вечорами грати. Це мені миліше понад усе, коли можу на самоті з своїм інструментом розмовляти.

- Ідеаліст! - сказав я, поклепавши його по плечах. - Добре, що маю тебе тут. Я не дам тобі займатися наукою. Вже аж помарнів з праці.

- Я був хорий, Богдане, ще восени, - відповів він. - Простудився й кашляв; ще й тепер не позбувся цілком того.

- Тут ти будеш мусив обернутися в рослину, як ті смереки на верхах. - І сказавши це, я вхопив його жартівливо за рамена й на мить потряс цілою його високою, але ніжною постаттю. Він усміхнувся, звільняючись з моїх рук.

- Я не такий безсильний, і не так легко мене побороти, Богдане, як тобі здається, - сказав. - В мені можна й легко помилитися.

- Щодо того, то це правда. Хто б міг вас зглибити. ви, Обринськії

- Я б з тобою помірився колись, Богдане. - сказав, незважаючи на мої слова.

- Добре, Несторе. Але я мужик.

- Колись у лісі, Богдане, й між смереками. Я витривалий. І говорячи й шуткуючи, отак ми опинилися коло «лісничівки», що, захована між соснами, визирала своїми білими стінами приманчиво до прохожих.

Тут я, хоч і який короткозорий, побачив здалека, що на низькім ганку, оброслім плющем, сиділа пані Міллер, а біля неї Маня. Обі були звернені до хвіртки, і чимось зайняті.

Ми дійшли.

На скрип хвіртки обі жінки оглянулись. Поки успів я відчинити її і впустити Нестора (сам я залишився поза дротяною огорожею - на дорозі), вибігла вже Маня, побачивши брата, з ганку й, кидаючися йому радісно на груди, повисла тут же на хвилю.

- Як радуюсь, що ти вже тут, Несторе! Як радуюсь. - говорила раз по раз, випещуючи брата з любов'ю. Відтак, відступаючи від нього, щоб міг перейти до хати, вона нараз замітила коло хвіртки мене. Миттю звернулася до мене. - Ви привели мені мого брата, пане Олесь, і яку радість справили! Я так нетерпеливо ждала його. - І сказавши це, вона простягнула до мене з подякою руку. Я стиснув її, поцілував, не обізвавшися ні словом. Перелякана, мов схоплена на забороненім учинку, вона відтянула скорим рухом руку. А я, звертаючися за Нестором, що вітався в тій хівилі з панею Міллар на ганку, кликнув:

- Несторе! Завтра або й позавтра зрання жду тебе в себе, підемо між «смереки».

І не вижидаючи, я віддалився скорим кроком від лісничівки.

Ми були оба на верхах і в лісі. Вийшли зрання й пішли. Йшли мов святинею, чимраз вище й глибше в лісову зелень. Все самим сосновим лісом і тишиною. Раннє сонце перебивалося крізь гілля, лягаючи блиском тут і там на зарошений мох, а живичний запах, що розходився лісом, обіймав і освіжував нас.

- Коли б так кожний з нас міг хоч від часу до часу покупатись у такому повітрі! - сказав Нестор і, розкриваючи груди проти повітря, кинув капелюхом об землю, а сам, спершися плечима до якоїсь об'ємистої великанки-сосни, задивився поважно вперед себе між верхи сосен.

Старезне соснове гілля звисало нерухомо над нашими головами, і ми віддалися на часок цілковито потузі лісової тишини.

- Тут мусив би й хто подужати, - сказав, перебиваючи тишину, перший Нестор. - Але там у долах, вічно в праці, ярмі й науці, заодно між стосами актів і фоліантів [51] ти, хоч би й не хотів, наберешся хороби.

- Почуваєш себе нездорово? - спитав я, окинувши оком молодого товариша, що своїм тонким обличчям пригадував скорше студента-академіка, як урядовця одної з найповажніших інституцій, котрий виглядав у тій хвилі дуже гарно, відгорнувши волосся з білого чола.

- Я? - спитав він, усміхнувшися весело. - Це я не про себе, а так взагалі говорив.

- І ти тут свій кашель покинеш, - закинув я. - Під оцими соснами ти повинен найбільший час твоєї відпустки перебувати. В тебе, як сам говориш, ще на кілька років праці, тож треба до неї тут скріплятися.

- Мені нічого не хибує, - сказав він поважно. - Ти, чоловіче, не знаєш Обринських; кинь їх і з вежі вдолину, вони все стануть на рівні ноги. Вони репрезентанти витривалості й непоборимості, дарма що цього по їх поверховності неслідно. Приміром, ані по мені, ані по моїй сестрі. Але, - додав нараз весело, - поки я кину тебе, Богдане, додолу, підім ще й на другу сторону цієї пишної гори, по котрій бігав я стільки малим хлопцем. Або й он там під скалу.

- Го, го, Несторе, - сказав я й поклепав його по плечі. - Ви обоє з сестрою хоч і які добрі репрезентанти витривалості й, як кажеш, неіпоборимості, але до мене ви недоросли. Я все ж таки від мужицької крові не віддалився. Я горджуся своєю силою, її не побідить ніхто так легко. Навіть і ви, панята мої, ні.

Ледве вимовив я ті мої слова, він уже зблизився до мене. Усміхаючись одним кутиком своїх уст, що так живо пригадували мені сестру його, він, прилягши груддю до мене та обвивши мене своїми руками, мов корінням деревини якої, стиснув мене сильно, молодечо, аж до болю, і тут же й залишив.

- Не глузуй з «панят», - сказав і розсміявся з вдоволеним, побідним поглядом. - Мені страх хочеться, голіафе, кинуть тебе ось тут на землицю столітній сосні під ноги! Чуєш?

- Чую, хлопче, - відказав я, мимоволі й собі усміхаючись. - Але поки що дай тому спокій. Прийде час, ти кинеш. Але, як кажу, поки що ще сам кріпись. А тепер здіймай капелюх з землиці, поклонись сосні й ходім, куди нас очі ведуть. Ще з годину ходу лісом, а там вийдемо на одну царинку й припічимо. Коли це нам сприкриться, заглибимось у шум сосен. А що там зачуєш, перекажеш їй, як вона приїде.

- Ні, Богдане, тобі належиться першенство до переказу. Я буду мовчати. - І сказавши це, він нараз споважнів, і ми пішли.

Він переді мною високий, стрункий, більше хлоп'ячий, як мужеський, в білім легкім капелюсі. А я не менш мовчазний за ним.

Ідемо.

Ми оба і разом з нами тишина. Тут і там шелесне блискавичне дряпання, може, вивірки якої або полохливої птахи.

Ми стаємо, оглядаємося й слухаємо. Часом віддихаємо глибоко. Особливо Нестор робить такі вправи. І знов оглядаємося.

- Чуєш що, Несторе? - питаю я.

- Уважаю. - відповідає він і заходить глибше між сосни, мов у церкву.