Сніговик - Несбьо Ю (книги полностью .TXT) 📗

— ...у нас же жодних прямих доказів, лише непрямі.

Із другого кута кабінету долинув голос Еспена Лепсвіка:

— Ану замовкніть, хлопці! Тут ось така пропозиція: знімаємося звідси та зустрічаємося о восьмій в барі «Фенрис», щоб напитися як слід. Можете розцінювати це як наказ, зрозуміло?

Усі радісно загули у відповідь.

Харрі відставив убік тарілку з тортом та вже збирався підвестися, як раптом відчув чиюсь руку на плечі. Це був Гольм.

— Я перевірив. Як я і припускав, Ветлесен був правша, — повідомив він.

Зі щойно відкритої Гольмом пляшки з пивом повіяло кис­лим холодком, і відразу підійшов Скарре трохи напідпитку, узяв Гольма під руку:

— А ще кажуть, що правші живуть довше за шульг. По Ветлесену й не скажеш! Ги-ги!

Скарре помчав ділитися своєю дотепною знахідкою з рештою, а Гольм запитально подивився на Харрі:

— Уже йдеш?

— Авжеж. Прогуляюся. Може, зустрінемося у «Фенрисі».

Харрі майже дійшов до дверей, аж раптом у нього міцно вчепився Хаген.

— Було б добре, якби ніхто нікуди поки що не йшов, — тихо сказав він. — Начальник поліції сказав, що хоче зайти та сказати кілька слів.

Харрі так поглянув на Хагена, що той відразу відсмикнув руку, наче обпікся.

— Тільки піду відлити, — чемно пояснив Харрі.

Хаген посміхнувся й кивнув.

Харрі зайшов до свого кабінету, взяв піджак і пішов униз сходами, геть з будівлі управління, а потім до Грьонландслейрет. З неба сипалася рідка сніжна крупа, на схилі пагорбів Екеберг мерехтіли вогні, мимо промчала з виттям і затихла вда­лині по­жежна сирена. Два пакистанці голосно сварилися, стоячи біля своєї крамнички, а сніг усе падав на їхні апельсини, та ще десь у Грьонландсторг п’яничка затяг пісню. Харрі почув ці звуки нічного життя і зрозумів, що вірно зробив, вийшовши надвір. Господи, як він любив це місто!

— Ти тут?

Елі Квале здивовано дивилася на сина, який сидів за кухонним столом та гортав газету. Позаду нього муркотіло радіо.

Вона хотіла запитати, чому Трюгве не у вітальні з батьком, але подумала: адже це нормально, що він захотів зайти сюди і потеревенити з нею. Вона налила собі чаю, сіла поруч та мовчки подивилася на сина. Такий вродливий! Вона думала, що їй завжди здаватиметься, що він потворний, але помилилася.

Проблема залучення норвезьких жінок до коридорів влади замішана зовсім не на чоловічому шовінізмі, просторікував голос по радіо. Суспільство веде боротьбу за належну за законом частку участі жінок в управлінні країною, адже самі жінки, схоже, уперто уникають посад, на яких їх можуть розкритикувати, засумніватися в їхній компетентності.

— Вони поводяться, наче малюк, який намагається розколоти фісташку, але щойно вона опиняється у нього в роті, випльовує її, — сказав голос. — І це дуже дратує. Нині необхідно, щоб дами взяли на себе відповідальність за ситуацію та доклали хоча б трохи зусиль.

Атож, подумала Елі, необхідно.

— Тут учора до мене приходили на роботу, — сказав Трюгве.

— Справді? — Елі відчула, як серце закалатало десь у горлі.

— Запитували, чи правда, що я ваш син — твій і татків.

— Та ну? — спробувала якомога легше промовити Елі. Їй здалося, що вона зараз знепритомніє. — І що ти на це відповів?

— Тобто як це — що відповів? — Трюгве відірвався від газети. — Відповів, звісно, так.

— А хто тебе запитував?

— Що з тобою, мамо? Ти така бліда...

— Нічого, мій дорогенький. А хто він такий?

— А я хіба сказав, що це був чоловік? — Трюгве повернувся до газети.

Елі підвелася, прикрутила радіо, де жіночий голос дякував Арве Стьопу та пану міністру за цікаву розмову. Вона подивилася у темряву за вікном, де хаотично металися лапаті сніжинки, не підвладні ані силі земного тяжіння, ані власній волі. Усе, чого вони хотіли, — це десь приземлитися та затихнути, а потім розтанути і зникнути з лиця землі. У цьому й була втіха.

Вона кашлянула.

— Що? — запитав Трюгве.

— Нічого, — відповіла Елі. — Я, здається, застудилася.

Харрі безцільно брів вулицями міста куди очі дивляться. І тільки опинившись біля готелю «Леон», зрозумів, що сюди він і прямував.

Навколо юрмилися повії та наркодилери. У них була година пік — люди товпилися у бажанні послуг та дуру до півночі.

Харрі підійшов до стійки портьє і з жаху на обличчі Бйоре Хансена зрозумів, що той його впізнав.

— Ми ж домовилися, — пискнув Бйоре й витер рясний піт з чола.

Харрі часто дивувався, чому ті, хто наживається на людських слабкостях, завжди позначені цією тонкою лиснючою плівкою поту, наче їхні безсоромні душі покриті лакуванням підробного стиду.

— Дай ключі від номера лікаря, — попросив Харрі. — Він сьогодні не прийде.

Три стіни номера були обклеєні шпалерами десь сімдесятих років, з психоделічним коричнево-помаранчевим візерунком. Проте четверта, між кімнатою та ванною, була пофарбована у чорний колір і рясніла тріщинами та плямами облупленої штукатурки. Двоспальне ліжко з вигнутою спинкою. Важка колюча ковдра. Водо- та спермовідштовхувальна, вирішив Харрі. Він прибрав зі стільця в ногах ліжка затертий рушник і сів. Вулиця вирувала, очікуючи на нього, і він відчув, що вся зграя його псів уже на місці: вони гавкали, скавчали, гризли ґрати та просили тільки одного — випивки. Одну маленьку чарку, одну чарчину — і ми полишимо тебе у спокої, слухняно ляжемо й замовкнемо. Посміхатися в Харрі бажання не було, але він все одно посміхнувся. Демонів треба приборкувати, а біль — тамувати. Він запалив цигарку. Дим заструменів угору, до плетеного абажура.

З якими демонами бився Ідар Ветлесен? Приводив він їх сюди та бився з ними, чи, навпаки, тут був його прихисток? Якісь відповіді він та його колеги, звісно, отримали, але не всі. Відповіді на всі питання, думав Харрі, ми ніколи не отримаємо. Скажімо, на таке: чи є насправді відмінність між злодій­ством та божевіллям? Чи ми просто вирішили: ось із цієї точки розпад особистості називається хворобою. Ми начебто у змозі збагнути, як можна скинути атомну бомбу на місто з мирними громадянами, але не розуміємо, чому у лондонських нетрях хтось уколошкує повій, що поширюють хвороби. Отож перше ми називаємо необхідністю, а друге — божевіллям.

Господи, як хочеться випити! Одну чарку, яка могла б зліпити гострі краї болю, зліпити цей день та цю ніч.

У двері постукали.

— Можна, — прохрипів Харрі і не впізнав власного голосу.

Двері відчинилися, увійшла негритянка. Харрі поглянув на неї знизу вгору: вродливе виразне обличчя, короткий жакетик — такий короткий, що було видно валики жиру, що вилазили над штаньми.

— Doctor? — запитала вона. Наголос — на останньому складі, по-французьки.

Харрі похитав головою. Вона подивилася на нього. А потім двері зачинилися, і вона зникла.

За секунду-другу Харрі підвівся зі стільця і зробив крок до дверей. Жінка вже дійшла до кінця коридору.

— Please! — гукнув Харрі. — Please, come back!

Вона зупинилася, нерішуче поглянула на нього.

— Two handred kroner, — сказала вона з наголосом на ос­танньому складі.

Харрі кивнув.

Вона сиділа на ліжку і мовчки слухала його запитання. Про лікаря, про цього злодія. Про оргії з участю декількох жінок. Про дітей, яких він просив приводити з собою. При кожному новому запитанні вона нерозуміюче хитала головою. Врешті-решт вона спитала, чи він не з поліції.

Харрі ствердно кивнув.

Її брови зсунулися:

— Why you ask these questions? Where is Doctor?

— Doctor killed people, — сказав Харрі.

Вона поглянула недовірливо й відповіла:

— Not true.

— Why not?

— Because Doctor is a nice man. He helps us [1].

Харрі запитав, як саме лікар їм допомагав. І тут настала його черга сидіти і з подивом слухати: чорношкіра жінка розповідала, як щовівторка та щочетверга лікар з’являвся у цій кімнаті зі своєю сумкою, розмовляв з ними, відправляв їх до туалету, щоб зібрати сечу на аналіз, брав кров, перевіряв їх на венеричні захворювання, яких вони боялися. Давав їм пігулки, якщо було щось по гінекології, і направляв до клініки, якщо було щось серйозне. І платні ніколи не брав, треба було тільки пообіцяти ніколи нікому про нього не розповідати, окрім сво­їх вуличних подружок. Іноді дівчата приводили своїх діточок, коли ті хворіли, але портьє їх не пускав.