Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗

Виходячи з контори на Чіпсайд, де панували галас і метушня, Джоліон передчував, про що саме Сомс збирається завести мову.

Кілька хвилин вони йшли мовчки, — Сомс дріботів обережно, наче миша, старий Джоліон ступав важко, випроставши стан і спираючись на парасольку, що правила йому за ціпок.

Невдовзі вони звернули в порівняно тиху вуличку — старий прямував до Мургейт-стріт, де мало засідати правління ще однієї компанії.

Нарешті Сомс, не підводячи очей, почав:

— Я одержав листа від Босіні. Погляньте, що він пише; гадаю, вам варто з цим ознайомитись. Мені цей будинок обійшовся набагато дорожче, ніж я гадав, і я хотів би з'ясувати становище.

Старий Джоліон неохоче перебіг очима листа й зауважив:

— Тут досить ясно сказано.

— Він хоче діяти за власним розсудом, — відповів Сомс.

Старий Джоліон подивився на племінника. В душі його закипів довго стримуваний гнів і неприязнь до цього молодика, що нав'язує йому свої справи.

— Коли ти йому не довіряєш, то навіщо було домовлятися з ним?

Сомс позирнув на нього скоса.

— Про це вже пізно говорити, — відказав він. — Я боюся, що, діючи за власним розсудом, він затягне мене в якусь халепу; оце йому треба розтлумачити. Якби ви поговорили з ним: він прислухається до ваших слів.

— Ні, — відрубав старий Джоліон. — Я не хочу втручатися в цю справу!

Здавалося, що в словах дядька й племінника таїться потаємне, куди важливіше значення. І погляд, яким вони обмінялися, підтверджував, що вони це розуміють.

— Нехай буде так, — мовив Сомс. — Я хотів повідомити вас про це заради Джун, хотів попередити, що не потерплю ніяких дурниць.

— Яке мені до цього діло? — урвав його старий Джоліон.

— Ну, не знаю, — сказав Сомс і змовк, збентежений гострим дядьковим поглядом. — Не забудьте, що я вас попередив, — похмуро додав він, опанувавши себе.

— Попередив! Не розумію, на що ти натякаєш, — відповів старий Джоліон. — Чого ти морочиш мені голову? Я не хочу займатися твоїми справами. Влаштовуй їх, як сам знаєш!

— Гаразд, — сказав незворушно Сомс. — Влаштую!

— До побачення, — сказав старий Джоліон, і вони розійшлися.

Сомс повернув назад і, зайшовши в один славетний ресторан, замовив порцію копченої лососини й склянку шаблі: вдень він звичайно їв мало і, як правило, стоячи, бо вважав, що це корисно для його печінки, — печінка в нього була цілком здорова, але він вважав її причиною всіх своїх турбот.

Підкріпившись, Сомс попрямував до своєї контори. Ішов він поволі, похнюпившись, не звертаючи уваги на тисячі перехожих, що поспішали вулицями, а вони, в свою чергу, не звертали ніякої уваги на нього.

Вечірньою поштою Сомс послав Босіні таку відповідь:

Наступного дня він одержав коротку відповідь від Босіні:

Сомс довго й болісно обмірковував свою відповідь і пізнього вечора, коли Айріні вже лягла спати, написав у їдальні такого листа:

Відповідь Босіні прийшла наступного дня:

VI. СТАРИЙ ДЖОЛІОН В ЗООЛОГІЧНОМУ САДУ

Старий Джоліон швидко впорався з другими зборами — звичайним засіданням членів правління. Він поводився так деспотично, що по його відході інші члени, обурені зарозумілістю старого Форсайта, яку вони, мовляв, довго терпіти не збираються, уклали проти нього змову.

Старий Джоліон дістався на метро до станції Портленд-род, а звідти поїхав кебом до Зоологічного саду.

Він призначив там побачення, одне з тих побачень, які останнім часом відбувалися дедалі частіше й до яких його спонукали турбота про Джун і, як він висловлювався, «зміни в ній».

Вона стала відлюдна й щодень марніла; коли він звертався до неї, вона або зовсім не озивалася, або відповідала різко, або ж насилу стримувала сльози. Вона дуже змінилася, і все через цього Босіні. А йому, бач, нічого не хоче пояснити, жодного слова не скаже!

І він часто сидів, поринувши у важкі роздуми над непрочитаною газетою із згаслою сигарою в зубах. З трирічного віку Джун була йому вірним товаришем! І він так її любив!

Сили, що не зважали ані на родину, ані на клас, ані на звичай, загрожували його спокою; насувалися події, яких він не міг відвернути, і вони кидали тінь на його чоло. В ньому кипів гнів — він сам не знав проти кого, — гнів людини, що звикла все робити по-своєму.

Роздратований повільністю кеба, старий Джоліон нарешті таки дістався до входу в Зоологічний сад; завдяки своєму здоровому інстинкту він у всьому вмів знаходити втіху, отож, ідучи до місця зустрічі, старий Джоліон забув свою досаду.

Побачивши його з кам'яної тераси над ведмежим ровом, син і двоє онуків поспішили йому назустріч і повели до лев'ятника. Малюки вчепилися за діда обабіч, взяли його за руки, а Джоллі, — шибеник, як і його батько в дитинстві, — ніс дідову парасольку так, щоб перехожі чіплялися ногами за ручку.

Молодий Джоліон ішов позаду.

Йому втішно було бачити свого батька поряд із дітьми, але від цієї втіхи у нього наверталися на очі сльози. Дідусь гуляє з двома дітлахами — це наче ніяке не диво; проте коли молодий Джоліон дивився на старого з Джоллі й Голлі, йому здавалося, ніби він підгледів таємницю таємниць людського серця. Високий поважний дід покірно віддає себе двом малятам, що вчепилися йому за руки, — це видовище зворушило б навіть камінну душу, і молодий Джоліон, який брав усе близько до серця, стиха бурмотів прокльони. Така вразливість була негідна Форсайта, справжній Форсайт ніколи не виявляє своїх почуттів.

Так вони дійшли до лев'ятника.

Уранці в Ботанічному саду відбулося гуляння, і сила-силенна Форсай… тобто добре вдягнених людей, котрі мають власні екіпажі, приїхали до Зоологічного саду, щоб досхочу натішитися за свої гроші, перш ніж вернутися до себе на Ретленд-гейт чи Браянстон-сквер.