Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗

Але тут знову вийшла халепа. Як оповідає автор “Нарративи”-і його оповіданнє потверджується обозовою реляцією 17 грудня-се посольство: аталика з Войниловичом і Бєчиньским на півдорозі з обозу до Камінця перейняв ногайський мурза Мустафа, поставивши ще з вечера засідку, і хоч аталик зараз почав крик, остерігаючи, що се посли до хана, вони на те не вважаючи почали ловити й бити їx людей, і самих не дуже гонорували-самому аталикові шапку з голови здерли, і тільки як стало вже світати, розібравши, що се справді везли королівського листа, мурза Мустафа пустив тих послів і велів повернути їм усе забране-і справді все їм повернули, крім шапок. Але їхати далі до хана в такім подертім і побитім вигляді, з виваляними в болоті листами, посли вважали вже не можливим і вернулись до жванецького обозу, разом з аталиком, що по сім інціденті теж не схотів ставитися перед ханом і намовляв канцлєра переписати листи наново і вислати вдруге ⁴). Се і вчинили, тільки післали вже з листами не послів, а Татарина-товмача Сефера, разом з аталиком, а Чарнєцкому, придавши йому 4 тисячі війська, доручили очистити від усяких самовільних застав і обсадити своїми людьми посольську дорогу між Жванцем і Гусятином, щоб не повторилось чогось подібного. Обережність себе оправдала-бо без сього аталик повертаючи з ханським послом три дні пізніш, налетів би на таку саму засідку якогось старости Яворского, як польські посли на ногайську, а так завдяки Чарнєцкому пішло вже без пригод.

Сі три дні 9-11 від виїзду аталика і до повороту його з ханським послом, що мав бути фактичним закладнєм з татарської сторони для польських послів, пройшли спокійно-але Поляків брала трівога, що за сим спокоєм може критися новий фортель: ануж Татари, заспокоївши обіцянкою трактатів, тим часом розпустили свої загони в тилу польського війська і беруть ясир? ⁵). Побоюваннє було не безпідставне, і тому всі радісно відітхнули, коли 11 грудня-як датує “Нарратива”-приїхав аталик з ханським послом. “Сим разом наші поспішили против свого звичаю і прийнятої кунктації-заходились і забігали як ніколи, щоб як найжвавіше використати сю прихильну згоді ситуацію”-завважає її автор. “Того ж дня король прийняв від посла ханського листа-з поздоровленнєм і заразом намовою до повного замирення обох сторін, з тим додатком, що після Зборівських пактів хан ніколи не з'явився б тут з своїми силами, коли б не завзявся з самої справедливости замирити короля з козаками. Але заставою п. Корицкого-висланою на то перед кількома днями, хан не хотів вдоволитись і домагався через того посла п. старости Яворского, а від себе обіцяв мурзу з значної фамілії”. Другого дня, 12 грудня, визначено комісарів-тих що ми вже знаємо, а місцем переговорів призначено Камінець. Зараз вони й зібрались рушити під Камінець, в супроводі двох тисяч кінного війська і кількасот німецької піхоти, і на сей час наспів присланий на застав Камамет-мурза, родич візиря-“як казали Татари, чоловік дуже звісний в Криму і богатий”. Він першим ділом остеріг комісарів-“мабуть випробовуючи настрої і серця”, щоб були обережні-аби їx не заскочило на переправі яке небудь військо, і се було взято під увагу для всяких обережностей в поході комісарського конвою. Стали перед Новим замком Камінецьким і побачили перед собою значну частину татарських сил- більш як 10 тисяч, на віддалі яких “півчетвертої милі”. Сефер-казі того дня відмовився від переговорів, мовляв-треба і польській і козацькій стороні спочити після дороги. 13 грудня теж пройшло головно в розміщеннях обох військ на нових позиціях-прийшли відділи найважніших мурз і стали лавою против польського війська. “А з боку трохи оподалік козацький табор з Виговським”. З обох сторін під'їздили вояки: з польської до Татар і навпаки, розпитуючи за своїх знайомих і побратимів,-щоб по тім запросивши до себе їx хапати, тільки се їм не вдалось.

13 грудня відбувся перший з'їзд комісарів: з обох сторін по 12 коней з'їхалися “на три стріли луку”. З татарської сторони Сефер-казі, Періс-аґа, Ахмет-мурза й инші. Татари чекали, що польські комісари, під'їхавши засядуть з коней для привитання; але Поляки стримались від яких небудь реверансів, і навпаки-почали з дорікань на всякі обиди з татарської сторони,-“невдячність за дізнані від короля добродійства”. “Татари на се коротко відповідали, а Сефер-казі відізвався з тим: коли не будуть виплачені затримані упоминки, козаків король не заховає при зборівських пактах, загонів до Висли не пустить і нарешті-двох що найзначніших панят не дасть на заруку до Криму,-в такім разі даремні всі говорення, і треба віддати назад закладнів: від них п. старосту Яворского, а з нашої сторони Камамет-мурзу, і рішити справу зброєю. Наші дали досить міцні і поважні рації на то все, вказуючи, що зробивши перший початок до трактатів, (Татари) не мають причини ставити з свого боку такі кондиції, що не могли б бути прийняті, і не вдасться їм вимогти таких уступок у польської сторони, цілком ненарушеної в своїх силах. Коли хан з козаками розійдеться-і не буде брати ясиру в землі, через котру переходитиме, то упоминки з ласки короля і за причиною пп. комісарів будуть йому виплачені,-инакше мала надія (на замиреннє) і даремні будуть всі переговори”.

Таким чином перша розмова не дала нічого конкретного; татарські вимоги і тон мало, мовляв, доброго обіцювали, але рішено продовжувати переговори. А тим часом стало відомим, що хан, посунувши кіш під Солобківці, вже ладиться напевно в дорогу, вважаючи замиреннє цілком забезпеченим, бо йому дано знати, що король радо прийме його умови, коли він трохи з них попустить. “Козаки ж зайшовши милю за Оринин ⁶), стали недалеко Камінця”.

“Тому що нашим сильно не подобались умови, і вони не бачили ніякої можливости замирення, рішили вони (комісари) написати королеві про всю сю умову і просити його, щоб висловив свою гадку, чи кінчати трактати, чи занехати. Але коли занехати, то треба сильно і сміливо наступити з військом, і арматою, аби сим страхом і рішучістю змусити неприятеля попустити з своєї пихи. Коли кінчати- нехай король дасть комісарам асекурацію, аби були безпечні від нагани Річипосполитої. Коли ceй лист прийшов до короля, зараз в обозі затрубили алярм, і військо охоче почало в ночи готуватись, сподіваючись, що вони вийшовши в ночи, над раном будуть битись з неприятелем ⁷). Але память про непевність воєнної фортуни не виходила з голови. Сподівались, що неприятель другого дня вже не буде ставитись так гордовито, і взяли за краще вжити кунктації, того шкідливого в завзятости своїй відкладання до завтра. Хоч язики, захоплені того дня, казали, що Орда голодна, не зможе далі триматись, і хан не зістанеться довше як три дні, слухаючи безнастанні нарікання своїх Татар на Хмельницького-що мусять його охороняти, кинувши свої хати, a тим часом Калмики напали там і наробили великої шкоди.

“Поки прийшла відповідь короля, і була неділя, наші відложили закінченнє трактатів на 15 грудня. Жалували тим часом, що ся частина кінного війська пішла з комісарами, і її трудно назад вернути до обозу на випадок якби Орда напала, а тут за кілька день мусіли б зістатись без поживи і без коней. Здавалося кращим, якби король приїхав, сюди, а тимчасом спробувати б воєнного щастя. Були й инші причини до незадоволення: наші привели кільканадцять Татар до Камінця і з ними приятелювали, поїли і затримували у себе, а Сефер-казі довідавшися про се навзаїм затримав у себе п. стольника Сендомирського і Бєчиньского і не хотів пускати, доки ті ординці не вернулись усі до одного. але другого дня, 15 грудня таки зложили згоду, устно, без усякого письма. Козаків полишено при давніх вільностях, але коронному війську полишено вільний вступ на Україну, а панам повороти до їх маєтностей. Що до числа козаків, лінії і реліґії зборівських чи білоцерківських пунктів-коли можна вірити ⁷)-не було ніякої згадки. Упоминки обіцяно-поскільки б не пустошили тої землі, через яку будуть іти, і надалі їх мали платити, давнім звичаєм-коли хан буде неприятелем, неприятелям а приятелем приятелям (Польщі). Згодилися дати й закладнів-чого найбільше ті домагались: воєводича руського (Єроніма Лянцкороньского) і підкоморія Сендомирського Олєсніцкого, королівських покойових, а нам навзаїм-Мулан-аґу з кільканадцяттю коней, чоловіка значного роду”...