Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
Марта ревнувала Антона. Уперто, затаєнно, сильно, до всіх і всього. До стрічних жінок, до природи, до вечорів, коли він замикався у своїй хаті, до його думок і мрій. Їй хотілось мати його тільки для себе, неподільно, цілком. Вона не була певна у ньому. Якась небезпека вічно тримала її в тривозі, робила трохи чужою для чоловіка. Тепер Антін не бачив щоранку голих жінчиних ніг, не чув скучних і прозаїчних снів, не прибирав по всіх хатах спідниць. Щось молоде, давнє, дівоче прокинулось в Марті, якийсь фермент: він нищив спокій, ще недавно такий бажаний. Але у тім, що вона чула потребу знов здобувати давно здобуте на власність, таїлась нова принада, відгук її весни. Вона не знала, чи надовго їй стане сили, чи одшумлять коли бурі, але тепер вже частіше червоніли за їх столом троянди…
Травень 1911 р., Чернігів
Леся Українка (Лариса Косач-Квітка)
25 лютого 1871 — 1 серпня 1913
Про те, що Леся Українка, окрім віршів і драматичних творів, писала також прозові твори, знають мало читачів. А між тим вона писала оповідання, публічно читала їх, подавала на конкурси і турбувалася їх публікацією. Проза Лесі Українки дуже контекстуальна — в ній виразно відчутні художні пошуки та ідеї початку XX ст. Її б можна назвати імпресіоністичною, хоча вона зовсім не нагадує вражаючий імпресіонізм М. Коцюбинського, напоєний одухотворенням моментів життя і оживленням «мертвої» природи. Навпаки, проза Лесі Українки — це імпресіонізм на ґрунті реалізму. В ній відсутній і могутній міфологізм, котрий характеризує її драми, і романтичний пафос, котрий відзначає її поезію.
В галузі прози Леся Українка більш традиційна. Однак є і щось особливе в цій прозі — у ній відкривається реальність і біографічність того, про що оповідає письменниця. Неоромантизм у її драмах несумісний з натуралістичними деталями, побутовими дрібницями і реаліями конкретного життя. Він виносить поза межі реальності, і в цьому його сила.
Прозові оповідання Лесі Українки натомість пронизані увагою до щоденних деталей життя. Тут Леся Українка любить оповідати про розмови — двох панночок, молодого поета і старшої актриси, панночки і селянки. В оповіданні «Розмова» хвора «відставлена» актриса раптом зізнається у тому, що не змогла пожертвувати талантом заради звичайного сімейного щастя з «рядовим» і бідним чоловіком-літератором. Пригадуються оповідання Коцюбинського, Винниченка, Яцкова, відлунюють декадентські міркування про «жертву краси» і долю «артиста», про те, що треба вбити в собі занадто людське, щоб стати митцем. В оповіданні «Приязнь» натомість дещо штучна атмосфера, створена довгою оповіддю актриси у «Розмові», виходить поза межі кімнати і наповнюється описами сільської природи і картинками з життя волинського Полісся. Знову маємо двох персонажів — двох подруг: Дарка — проста сільська дитина з бідної і багатодітної родини. Юзя — панночка з панського будинку, одиначка у своїй сім’ї. Тема дівочого сестринництва, жіночої дружби, приязні чоловіка і жінки — все це теми модерної літератури, зі сфери оповідань про «нову жінку», часто з феміністичним підтекстом, як наприклад «Ядзя і Катруся» Н. Кобринської чи «Valse melancolique» О. Кобилянської. Місце оповідань Лесі Українки в цьому ряду, серед творів, написаних жінками і про жінок. В період, коли вироблялося нове розуміння «жіночості», це зовсім не було випадковістю.
© Тамара Гундорова, літературознавець,
член-кореспондент Національної академії наук України (Київ)
Приязнь
На призьбі під хатою у Мартохи Білашихи сидить мале дівча, з’юрдившись; бліде, жовте личко аж підпухло, а сиві очі якось побіліли; трясеться нещасне і від пропасниці й від плачу, бо мати саме набила, а тепер стоїть коло одвірка з прутом в руці та ще й приказує:
— І била, і ще битиму! от не сиди-но мені тільки в хаті, от побіжи-но мені ще раз до лісу з панною, то я об тебе віника обламаю! Казала я тобі, не лазь по сонці! Так от же буде лазити, поки знов її трясця вхопить!
— Та хіба воно од сонця? — озвалась крізь сльози мала Дарка.
— А то ж од чого, дурне верисько?
— Панна казали — з болота та з комарів…
— З комарів? Чи ти скрутилась, чи що, із твоєю панною? Чи то мало кого комарі кусають…
— Таж і по сонці всі ходять! — не вдержалась-таки Дарка, хоч знала, що мати не терпить «язикатих».
— От не мовчи-но мені, от тільки не мовчи, я-а-а-а тобі! — скрикнула Мартоха й замахнула різкою, а Дарка зібрала остатню силу та й чкурнула від матері поза городдям на пастовень, що коло панського садка, прищулилась у вільхах, сидить і хлипає та чекає, чи не надійде її подруга й однолітка панна Юзя.
Часом Дарка так і до смерку ждала, а Юзя не приходила, не могла вирватися з дому, але здебільшого, хутко чи не хутко, приходила-таки товаришка вірна, і тоді вони сідали поруч у кущах, обидві тоненькі й пожовклі від пропасниці, і гірко скаржились одна одній на свою хатню неволю та справувались межи собою, хоч більше Дарка панні докоряла. Так і тепер Дарка почала «вичитувати» панні, ледве тая прийшла.
— Чом ви-те, панно, не вийшли зараз по обіді? Я вже тут чекаю, чекаю, аж мені нудно, а додому йти боюся, мати знов наб’ють, як ви-те не вбороните.
— Та коли ніяк не можна було, — виправдовувалась Юзя, — по обіді зараз дідуньо казав йому газету читати, потому я бабуні нитки мотала, а там мусила таткові рахунки свої зробити та з мамою французьку книжку читати.
— Овва! А ви-те чом не втекли?
— Та як же я втечу?
— А так, як-от я: втечу, і вже!
— Е, тобі що іншого, тобі не кажуть учитись, ти собі можеш гуляти, — задумливо промовила Юзя, немов сама до себе, дивлячись у далечінь.
— Еге! нагуляюся — з Пріською на руках! — палко і немов ображено відмовила Дарка.
— І як ти тую Пріську носиш? вона така важка! — так само задумливо говорила панна, тільки звернувши погляд на Дарку, — ти б сказала матері, що ти не можеш, що ти слаба, вона б тобі позволила не носити Пріськи.
— Мати того не питають. Вони кажуть: «Як з панною по лісах ганяти, то не слаба, а як дитини глядіти, то тебе нема!»
— І чого ти повинна тую Пріську глядіти?
— А ви чого дідуневі газету читаєте?
— Бо… бо дідуньо на очі слабий, він сам не може.
— А бабуні нащо мотали нитки? Бабуня ж не слабі.
— Бабуня гнівалась би.
— Ото мені біда! Нехай би собі гнівались, — я б на те вважала? Я б і від рахунків утекла і тую книжку французьку геть закинула, якби так на мене.
— А чому ж ти кужеля не кидаєш? Чому від гусей не втікаєш, як заставлять пасти?
— Ну, бо наб’ють, як покину, а вас же зрода не б’ють, чи ж не правда?
— Та… правда… — з тихим зітханням промовила панночка, і її сиві, як і Дарчині, очі зайшли смутком; вона похилилась, як вербичка. Дарці стало шкода лагідної тихенької панночки, вона раптом зважливо підвелася і мовила веселим голосом:
— Панно, ходімо до Ривки на гойдалку, там вже досі ваші дівчата зібралися!
Але панночка хилилася ще нижче.
— Ні, Дарко, я не можу більше ходити до Ривки…
— А то чому?
— Якби ти знала, що мені вчора було за те, що з тобою ходила гойдатися до Ривки…
Дарка вжахнулась:
— Ей, чи ж били?
— Ні, не били, — панночка блідо всміхнулась, — а нехай би вже ліпше били… Бронек увечері при гостях дратував мене, що я з жидівками кіз дою, а з хлопками свині пасу. Він, подлий, сам нас підглядав, сам все таткові розказав, а тепер ще й сміється… А я зовсім кіз не доїла, неправда його, тільки гойдалася! — Юзя починала хлипати.
— А він доправди бачив, як ви-те з нами позавчора свині пасли? — цікавилась Дарка.
— Я не знаю, може, й бачив. Що ж я вже зроблю?.. Тепер мамця плаче… і бабуня гнівається… і татко каже, що мамця через мене захорує… я не можу… я не знаю…
