Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
І тут виступила Шу. Вона прокахикалася і завела: «Маре белля донна, еон бельканцоне, саи кентіамо, сен пріамо! Донна белля маре кредері кантаре, дами иль моменто, кени п’ячи п’ю-у!!!» А тут вже вступили всі: «Уно-уно-уно-ун моменто, уно-уно-уно сантименто, уно-уно-уно компліменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто, сакрамееееентоооо». Італійці вже не пили і нічого не говорили, вони мовчки на нас вирячувалися і були подібні на мовчазних лицарів. А ми продовжували: «Маре белля донна, еон бельканцоне, саи кентіамо, сен пріамо! Донна белля маре, кредери кантаре, дами иль моменто кени пьячи п’ю-у!» «Уно-уно-уно-ун моменто, уно-уно-уно сантименто, уно-уно-уно компліменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто сакраме-еееее-ееен-тоооо!» «Яка це мова?» – запитали італійці. «Ваша!» – нахабно відповіли ми. «Наша?» – «Ваша-ваша, – наполягала Шу. – Уно – це ж ваше слово?» – «“Уно” – наче наше». Вони не виглядали впевненими. А ми реготали, ховаючи пики під столом.
«Привіт», – ми з Шу заповзаємо до хати. Нас хитає, ми співаємо пісню про «Варяга», який не здається. «А ти цю знаєш?» – запитує в мене Шу, вона думає, що шепоче, але насправді це гучне таке шепотіння. «Тихо», – кажу я. Мені здається, що хтось має спати. Але Шу не слухається, вона співає: «Мы плечом к плечу у мачты, против тысячи – вдвоём!» – «Я цю не знаю», – ображаюся я. «Це із «Сердець чотирьох»! Добре. Давай фехтувати?» І ми чуємо, як регоче хтось, але не ми. «Де це ви були, лобуряки?» – запитує веселим голосом той, хто має спати, та вмикає світло. «О!» – каже Шу. «Привіт!» – кажу я. Бо це батько. Він кумедний у задовгій майці, яка схожа на дитячу сукню, наче він вкрав сукню в дівчинки. «Ми були на дитячому дні народження!» – «Ну що, підемо на кухню поправляти ваше здоров’я чи ви спати?» – «Поправляти здоров’я», – Шу притискається до нього. «Спати», – кажу я, бо відчуваю, що в мене псується настрій. Я йду. І чую, як вони сміються та про щось гомонять. Я вкладаюся спати з думкою, що настрій у мене зіпсований. І не можу збагнути, чого саме, бо все було дуже добре, але почуваюся я невпевнено. Я фізично відчуваю, як скуйовджено мої думки. «Сьогодні відбулося щось важливе», – думаю я. І падаю в прірву, відчуваю, як смикається моя нога, так я засинаю.
9
Євген перебував у Парижі. Відрядження. Мені було трохи сумно через це. І заздрісно. Бо він там був без мене. Я розуміла, що мною керувала егоїстична та незріла думка. «Як же це так, ми ж саме там познайомилися, а зараз він там, а я тут, це несправедливо. Та як узагалі можна самому бути в Парижі!.. Найромантичні… Стоп, Сашуню, стоп, що ти верзеш?» – «А аеропортами там вештаються привабливі панянки. І я це знаю краще за інших», – думалося мені.
У своїй поштовій скриньці я побачила листа від нього. Надіслав зроблену власноруч світлину. На ній була зображена запорошена снігом кав’ярня. Дивна – з білими металевими столиками, стільцями, які виглядали незручними, такі меблі часто роблять для іграшок, бо навіщо думати про комфорт іграшкових дупок? Кав’ярня була гарна та покинута. Жодної людини. Панував тільки сніг, крижинки розсілися по стільцях і дивилися на самотні червоні троянди, живі, що стояли на кожному столику, втиснуті в прозорі мензурки – такі самі, як у моїй учнівській хімічній лабораторії. Євген написав, що це «кав’ярня побачень, які не відбулися».
Я заплющила очі. Так, це була саме така кав’ярня. Туди сходилися чоловіки різного віку, які чекали на своїх коханок, дружин, пасій або навіть коханців, бо це ж Париж! Чоловіки приносили троянди, чекали, нервово курили, пили мінеральну воду або сухе вино, запитували одне в одного, котра година, пильно придивлялися та прислуховувалися до мобільних телефонів. Згодом просили офіціантів, щоб ті принесли вази-мензурки, бо троянди хотіли пити. Вони починали спілкуватися один з одним, ділилися інформацією про погоду, намагалися вбити незручність та відчай, але ніхто не сідав поруч із ними за цей металевий прямокутний столик. Деякі йшли раніше, інші сиділи до останнього, але всі вони колись ішли. Залишалися тільки троянди. Червоні, з вологими пелюстками, свідки побачень, які не відбулися. Я розплющила очі й прочитала: «Я чекав там на тебе вчора і чекатиму сьогодні». Я хотіла йому зателефонувати, сказати, що я кохаю його, адже я так його кохаю – але тільки зараз збагнула, що залишила мобільний телефон удома. «Доброго дня, скажіть, будь ласка, сьогодні можна якимось чином потрапити до Парижа? Тільки завтра? А це точно? Може, через Копенгаген, через Нью-Йорк, через що завгодно? Та ні. Я розумію, так. Дякую. Що? Ні, завтра не треба. Завтра це… Дякую за розуміння, так».
«Шу, ти з ким там базікаєш? Візьми іншу слухавку, тебе хоче твій пасерб. Нявчить тут, як кошеня з бляшанкою на хвості, мяву-мяву, маму, дайте, маму», – крикнула Наталка. От Наталка… Яка ж вона нестерпна – і як я її люблю за це! «Максе?» – «Привіт. Ми тут із Милицею сиділи, як він зателефонував, в істериці, а ти забула мобільний, то я його взяв, а тут – він. Я думав не брати, бо це твій. А потім подумав, то треба ж дізнатися, хто це, може, батько, може, щось важливе. А там він. А Милиця каже, ну, можливо, тебе не треба турбувати, бо ти на роботі, а ми самі витягнемо його з тамбуру, справа нехитра, але я подумав, як можна тобі не подзвонити, це ж тобі, власне, телефонували?» – «Максе, ти помітив, що я не втручалася у твій спіч?» – «Ну». – «А не втручалася я тільки тому, що бігла за твоїми карколомними думками, і то був біг із перешкодами. Ти зараз трохи подумай і спробуй ще раз мені переказати, що й до чого, о’кей?» – «А що тут незрозумілого?» – «Добре. Хто мені телефонував?» – «Марлен, звісно». Марлен, зрозуміло, о Боже мій. «Зараз буду у вас. За півгодини приблизно. Слухай, друже, подзвони цьому блазню і скажи, що я вже їду». – «Він сказав, що в тебе є ключі від його хати. У тебе вони є?» – «Є, здається. Добре, що сказав, бо вони в мене на тій квартирі. Слухайте, давайте вже зустрінемося там, де він на нас чекає. Де він на нас чекає, до речі?» – «У тамбурі». – «Серйозно? Потягу Київ – Магадан?» – «Ні. Власної квартири. Ну, у такому міжквартирному закапелку, у нас такий теж є». – «А що він там робить? Ок, не розповідай, Чіпе. Бери Дейла і вирушаємо. Гаєчка вже потулилася рятувати це… людське непорозуміння».
«Фуф, ви так довго. Чим ви займалися?» – Марлен був Марленом. Якби Марлен жив в епоху Дітрих, їй довелося б змінювати сценічний псевдонім. Він стояв у тамбурі і мав чудовий вигляд. «Ми працюємо в принципі», – ввічливо зауважила я, між тим ми з Марленом цілувалися, двічі в кожну зі щік. У малих були такі обличчя, наче вони побачили стрічку «Брєжнєв та Хонеккер повертаються». Марлен закінчив чоломкатися зі мною й поліз до них. «Відчиняй мерщій двері, мені треба впустити в себе священний дух кампарі». У тамбурі валялися валізи, модна парасоля, з якою в мене було пов’язано кілька різноманітних історій – від романтичних до жахливих – і якісь клумаки. «Ти що, ще не був удома?» – запитала я, коли відімкнула двері. «Яка ти здогадлива. Вона завжди була найспритнішою», – повідомив Марлен малим. «Так, хутко проходьте, усе це нехай тут полежить. Трохи. А ми поки підіймемося в нападі за гріхи наші важкі-тяжкі». «Це він про що?» – пошепки запитав Макс. «Пропонує випити», – переклала я. «Переклади – її професія», – гигикнув Милиця.
«Я вам іще не казав, але зараз виправлюся: терпіти не можу, коли кілька людей в присутності когось іще, особливо в моїй присутності, шушукаються. Мене це бісить. Бо починає здаватися, що ви замислили моє вбивство… Та хто-небудь наллє в цьому домі, взагалі, скільки можна чекати???» – ображено проголосив Марлен.
Задзвонив мій мобільний. «Так. Не треба тут балачки розводити, ми не любимо розведених балачок, як і розведених міцних напоїв. Ішла б ти та краще зготувала нам щось ковтнути», – Марлен був упорядником людських вчинків. Він спрямовував і надихав. Муза моя! Але я натиснула на маленьку зелену слухавку. «Привіт! Ти отримала мою сніжно-трояндову кав’ярню?» – «Отримала. Слухай…» – Я почала дзиґатися, бо мене оточували всі ці хлопці, а мені так хотілося бути ніжною. Але я усвідомлювала, що ця чоловіча банда такого не схвалить. І повелася на це, як слабка дурепа, побігла до ванної кімнати. Зберегти обличчя героя – за будь-яку ціну. Тьфу. «І куди це ти?» – заволав Марлен. «Це він тобі телефонує, так, він?? Максеню, це твій батько? Як це – звідки ти знаєш, треба знати, от я свою маму нирками відчуваю! Сашко, дай-но я з ним познайомлюся, гей, куди побігла, Шу!!!» – Марлен дубцював по дверях ванної кімнати. Хлопців не було чутно.
