Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович (онлайн книга без TXT) 📗

Терешко оступився за стіл і став за Радюком.

- Коли ви громадян звете "хахлами", то хто ж ви такий! - спитав, нарешті, Радюк Бубку.

Бубка тільки очима закліпав і нічого не сказав, бо й сам не знав, що він за людина.

Поза столом, поза людьми Терешко Бубка посунувся до дверей і втік, покинувши на столі горілку.

- Чи ти ба! Вражий син і горілку покинув. Випий же сам, Олексо, синову горілку! - загомоніли люди на старого Бубку.

Бубка почав жаліться на сина, що він, як вийшов з школи, то од того часу не хоче робить чорної роботи та все шукає легкого хліба, пнеться в паничі, прилизується, маже голову лоєм з каганця та курить люльку.

- Оддай його в москалі, коли він такий! В москалі його, коли він не поважає батька, кепкує з громади! - гукнули чоловіки.

Тим часом старий Бубка обернувся до Дувида.

- Будь ласка, Дувиде! Візьми кожух в заставу та позич хоч два карбованці, бо нема за що й солі купить. Так вижився, так вижився, що вже не знаю й як! До зими далеко. Може, спроможусь та викуплю.

- Хіба ж у вас, дядьку, поля нема? Чи, може, нема де заробить? - не втерпів і спитав Бубку Радюк.

- Було поле, та загуло! Позичив у нашого голови десять карбованців ще позаторік, та й оре голова моє поле оце вже другий рік. А як не оддам грошей, то й третій рік оратиме.

- А мені здається, Олексо, як вже клепать язиком на голову, то лучче б нарікать на свою голову. Голова наш як голова. Що вже й казать! - сказав стиха Дувид.

- Голова, бач, як голова, а все-таки треба б нам другого голову обрать, бо цей нам не сподобний: вже дуже з шинкарями накладає. І сам розпився, й жінка його розпилась, бо де ж пак! Шинкарі поять його й гроші дають, і громадяни поять! - загули люди.

- Та нехай мене грім поб'є, коли я маю з головою яке діло! Нехай мене живого земля поглине! Коли б мені можна хреститься, я б вам отут перехрестився й землі з'їв, що в мене з головою нема ніякої спілки! - божився й клявся Дувид.

- Не бреши-бо, Дувиде! Хіба ж ми не знаємо, що й ти і всі журбанські шинкарі - ви всі даєте голові сто карбованців та й торгуєте горілкою в шинках на громадській землі. Скиньмо голову, люди добрі! В його вже, мабуть, і людської душі нема, - гукнув один чоловік.

- Слухайте-бо! От послухайте мене, дурного, мене, старого Дувида! Я людина бідна; в мене не то що сотні карбованців нема, в мене ледве зайва гривна знайдеться. А то ще я б давав голові сто карбованців! Про інших шинкарів не знаю, не скажу. Чого не знаю, про те не скажу. А я хіба не чоловік? Хіба ж я не шаную громади, дай їй боже здоров'ячка?..

- Та про мене! Але, будь ласка, Дувиде! позич два карбованці й візьми в заставу кожух тільки до покрови, [73] - прохав Бубка.

- Як тривога, то й до бога, а як по тривозі, то й по бозі. Будь ласка, Дувиде...

- А де ж я в світі божому достану? В кого ж я позичу? - бідкався Бубка.

- Я тобі, Олексо, скажу от що: їж борщ із грибами, держи язик за зубами. А то другий раз і шага не позичу, Як оддаси до покрови три карбованці, то позичу.

- Та оддам! тільки дай!

І пішов Бубка з шинку без кожуха... й без поля. Тим часом Радюк побіг з шинку навздогінці за Терешком Бубкою. Новий тип з народу дуже його зацікавив. Він пішов вулицею попід густими вербами. Там в густій тіні стояла чимала купка хлопців. Деякі поспирались на тин і лузали насіння, деякі стояли купами, понакидавши свити на плечі. Один парубок виліз і сів на тину. Терешко Бубка поминув парубків, дивлячись набік, і навіть не поздоровкався. Парубки почали його навмання зачіпать.

- Хоч і вбрався Бубка в козачину, а все-таки од Варки гарбуза потягне! - крикнув той парубок, що сидів на тину. - Терешку! кланялась тобі Варка й казала, щоб ти сьогодні вийшов на вулицю! А гарбуза не хочеш? га? Знаєш, вражий сину, де раки зимують, а гарбуза все-таки потягнеш! - гукнули хлопці здалеки.

Бубка пішов помалу й не оглянувся. Він справді топтав стежку до Варки Онойківни. Онойко був перший багатир на селі.

Радюк догадався, що в Бубки є роман, що він залицяється, і йому дуже схотілось вислідить це. Те місце під вербами було місцем задля вулиці. Там найбільш збиралось хлопців і дівчат ввечері. Онойкова хата стояла недалечко од того місця.

Того-таки вечора Радюк одягся зовсім по-парубоцькому, надів наймитову шапку й пішов під верби. Улиця вже збиралась. Дівчата сиділи на горбку під вербами й співали пісень. Парубки потяглись до їх з усіх боків: йшли вулицею, городами, лізли через тини. Деякі вже обстали купу дівчат навкруги й жартували. Радюк минув улицю; його ніхто не впізнав.

Дійшовши до Онойкової хати, Радюк вглядів Варку. Вона стояла коло перелаза й лузала насіння. Варка була висока, рівна, як тополя, чорнобрива й рум'яна. Гарний дорогий горсет, тонка вишивана сорочка, товсте добре намисто, срібні й позолочені дукачі, червоні сап'янці на ногах - все це показувало, що вона й справді була багатого батька дочка. Вся її голова була в квітках. Варка держала в лівій руці хусточку.

З другого боку вулиці йшов Терешко Бубка. Поруч з ним ішов парубчак в картузі, в крамній сірій козачині, підперезаний червоним поясом: то був приятель Бубчин, що вчився в школі вкупі з ним. Вони вгляділи Онойківну й попростували до неї.

- Моє поштеніе! - промовив Бубка, здійнявши картуза, і простяг до неї руку.

Варка руки не подала, лузала мовчки насіння й голову одвернула. Можна було дізнаться, що Бубка топче стежку до Варки надаремно.

- Чом же не подаєте мені руки, Варваро Омельківно?

- Хіба ж я свята, щоб мене Варварою звали? Мене звуть Варкою.

- Про мене, нехай ви будете й Варка.

- Оце, ви та ви! неначе я тітка твоя абощо! - промовила Варка.

Бубка взявся в боки, і його товариш взявся в боки. Вони позадирали голови, неначе москалі на муштрі. Варка й не глянула на їх обох та все дивилась на ворота.

- Та хоч подивіться-бо на мене! - зачіпав Бубка.

- Хіба я тебе зроду не бачила? Вже поночі надворі: хоч і подивлюсь, то тебе не побачу, який ти з лиця.

- Ізвольте вам насіння або горіхів.

- Не треба мені твого насіння або горіхів.

- Так от я вам, Варваро Омельківно, купив цукерків. Я знаю, з ким маю діло, - промовив Бубка.

- Не треба мені й цукерків. Як схочу, то й сама куплю.

Бубка достав з капшука тютюну, оддер клапоть простого товстого паперу й зробив папіросу. В повітрі засмерділо смалятиною й мархоткою.

- Чи дозволите ж з вами трохи постоять?

- Про мене, стій тут хоч і до світу.

- Чи дозволите ж побалакать?

- Говорила покойна до самої смерті, та все чортзна-що! Але вже пізно. Мати вийдуть з хати, то ще й будуть мене лаять.

- Лаяться - то вже материне діло. А ви ж на мене не сердитесь?

- Чого ж мені сердиться? Я не лиха. Йдіть лишень ви обидва на вулицю. Там багато гарних дівчат; там ваше місце.

- Ой, не там-бо наше місце! Чи то ж можна, щоб ми по-парубоцькій гуляли на вулиці з хахлами?

- Шукайте собі кращих дівчат та не топчіть стежки до нашого двора.

- Чи є ж де дівчата, кращі за вас?

- Ет, вигадав! Я дуже висока, а ти проти мене дуже низький. Я Бубці не рівня! - промовила барка й повернула до двора.

Бубка й справді був нижчий од Варки. Врівні з нею він здавався недорослим хлоп'ям. Бубка розсердився й почервонів, побачивши, що шкода й заходу.

- Чого ж ви оце такі неласкаві сьогодні?

- Бо й ніколи до тебе не була ласкава, та й не буду. Геть, одчепись! Йди додому, бо он мій батько йдуть, - крикнула Варка з двору.

Онойко таки й справді вертався додому й застукав Бубку. Оглянувшись, Бубка вгледів коло себе Опойка і стояв ні в сих ні в тих.

- То це Бубка розмовляє з моєю дочкою? Чи не думаєш ти, вражий сину, до мене за зятя? Бубка думав змовчать, але не змовчав.

- А хоч би й думав?

- А ти, гаспидський сину! Чи вже ж ти думаєш, що моя дочка тобі рівня? Та ти ж нікчемний пічкур! Та ти ж доброго слова невартий! З тебе доброго москаля не буде, доброго лакея не буде, не то що хазяїна! Чуєш ти, Бубко? - промовив Онойко, показуючи палицею на вулицю. - Отуди тобі дорога! Як я тільки ще раз вгляджу тебе отутечки коло мого двора, то обчухраю тобі боки оцією палицею так, що не потрапиш кудою втікать. Ти думаєш, як начепив жупана та зав'язав шию хусткою, то й до Онойка можна лізти з старостами?