Без козиря (збірка) - Панч Петро (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
Певний, що в його хаті, мабуть, повно диму від махорки, він, наперед зморщившись, переступив поріг. Але в кімнаті був тільки один хлопець. Поклавши засмагле обличчя з русявим пушком собі на зігнуту руку, він розмірено дихав. По другий бік столу, туго натягши на колінця сорочечки, сиділи разком замурзані, золотушні Микитині діти. Вони йому й розповіли, що «чужого дядю» звати Ілько і що він показував їм німецьку гвинтівку.
— Ільку, чуєш, товаришу Ільку, чого ж ти не лягаєш на лаву? — гукнув Микита, торкаючи хлопця за рукав.
Але Ількові, певно, вже щось снилось, він чомусь посміхався й солодко плямкав губами. До хати зайшов Гарасько, і Ілько прокинувся. Безногий чоловік, якого він бачив уперше, підмощував йому під голову подушку, а біля порога стояв Гарасько і кивав головою до дверей. Зваливши на долижу подушку, Ілько, з перележаною щокою, з червоними очима, весь в'ялий, підвівся, потягся і сердитий пішов за Гараськом. Поглядаючи скоса на господаря, що порався вже біля порога, Гарасько щось прошепотів Ількові на вухо, і в того вже жвавіше запрацювали ноги.
Коли Микита зі своїм куцаком збирався вже виходити, щоб їхати в розвідку, до хати забіг Василь Моренко:
— Де ваші постояльці?
— Це ти про Ілька? А другого я й не знаю.
— Нема?
— Уже з годину як вийшли кудись.
Старший розвідник сердито зашкріб під шапкою і вилаявся.
— Хіба що?
— Треба в розвідку. Може, знаєш, куди вони пішли?
Микита знизав плечима:
— Отой, другий, кудись потяг. Мабуть, у карти пішли грати, так мені щось почулось.
— Це все Гарасько!
Василь Моренко знову зашкріб під чубом лоба, потім рішуче прибив на потилиці шапку й повернув до штабу.
— Нехай ще їх Байда провчить!
— Той провчить, — проговорив до себе Микита, почуваючи й досі на собі важкий Байдин погляд. — Провчить! А я такий, хоч і зараз у розвідку, — і собі пошкандибав з куцаком за Моренком.
Над Рубанівкою вже сутеніло, небо було хмарне, на півночі схоплювались тривожні спалахи.
Рейд уночі
Ноги сковзалися по мокрій дорозі й чвакали в багні. На плечі мрячив дошкульний дощ. Калинівський партизанський загін, поповнений рубанівцями, залишивши підводи в балці, яром підкрадався до Юр'ївки. Попереду темну ніч розривали окремі постріли. Можливо, ними тільки страхали обивателів, принишклих у своїх норах, а може, й збільшували кількість трупів, щоб звільнити місце в тюрмі для наступних арештів. Микита безногий, повернувшись із Юр'ївки, приніс певні відомості, що в селі, по дорозі на фронт, зупинився на північній окраїні полк піхоти, а на базарному майдані розташувалась батарея.
Гордій Байда, надумавши перехитрити білих, ще раз порадився з Грицем Духотою і з учителем, у якого виявились неабиякі стратегічні здібності. З частиною партизанів Безуглий заходив тепер з півдня. Вони мали напасти на провіантський склад і цейхгауз. На кінну розвідку покладалось обдурити піхотний полк. Решту партизанів Гордій Байда вів у розташування батареї в самий центр села. Коня свого він залишив біля підвід, а сам з карабіном, повішеним на шиї упоперек грудей, ступав широко попереду. Поруч спотикався Ілько. Байда взяв його за руку:
— Чого ти дрижиш?
— То я змерз, — відказав захриплим голосом Ілько.
— Дивися за товаришем, а товариш за тобою, тоді в чоловіка четверо очей.
— Я й так не боюсь.
— От і молодчина! — В голосі Байди почувалися нотки гордощів, що тепер і з другого сина вийде справжній червоногвардієць. Колись, розмовляючи з Мостовим про Ворошилова з луганського заводу, що тепер командував цілою Донецькою армією, він подумав про себе: «А що, якби взяти синів за руки, привести до Ворошилова й сказати: „Дивися, товаришу Ворошилов, яких я тобі викохав червоних гвардійців, тепер доводь їх до точки“». Його мрія зараз оберталась на дійсність. Він був певний, що про старшого уже й у Москві чули. Незабаром почують і про молодшого, — і ще раз прошепотів до Ілька: — Смерті треба сміливо дивитися у вічі.
Попереду, серед темної ночі, ніби вихопився осяяний клубок і розтанув. Байда подав знак, і всі припали до землі. Ілько теж упав і біля вуха почув батьків шепіт:
— Лізь за мною!
Вони, затаївши подих, плазом почали скрадатися в тому напрямі, де ніби прохопилося світло від захованого вогню. Поруч з ними повз Гарасько, потім його не стало, а повз уже ніби Микита, а може, Омелян. Звиклі рачкувати у вибоях, вони робили це легко, спритно і хутко. Потім раптом кущ, на який вони простували, засвітився всередині. Тоді всі побачили солдатів, які схилилися над сірником, обступаючи собою вогник і від вітру, і від чужого ока.
Це був найзручніший момент.
Байда звівся з землі і, мов ведмідь на мисливця, розставивши руки, безшумно посунув на купу солдатів. За ним зірвалася решта. Микита рифою на дерев'янці стукнув об цеглину і сторожа враз скинулась, але Гордій Байда всією своєю вагою уже обрушився на неї. Ілько з розгону об когось ударився, потім почув, як хтось перестрибнув через нього і клацнув затвором. Він покотився по землі і вчепився в чобіт. Поруч упав солдат, а Ілька по спині боляче стукнула гвинтівка і теж упала на землю. На солдата, мов рябець, налетів Микита і почав товкти його по голові своєю дерев'янкою. Солдат закричав. Він своїм криком ніби дозволив порушити тишу й іншим. Тепер уже викрикували, сопіли й харчали в різних місцях. Ілько схопився й побіг до купи, в якій вовтузилося декілька чоловік. Хтось, намагаючись вивернутися, сопів, мов ковальський міх, верхні падали з купи на землю й знову насідали на спіднього. Вони плутались у шинелях. У Ілька в руках була гвинтівка. Забувши про багнет, він обернув її прикладом вперед і почав ним гамселити верхніх по головах.
— А так їх, так! — почув він батьків голос. — А цих я й сам! — І, вивернувшися зісподу, Байда схопив за горлянку ближчого. — Здорові, іроди!
Застава була зайнята без пострілу. Тепер партизани можуть упасти білим як сніг на голову.
Гордій Байда поділив усіх партизанів на два загони. Забравши з собою чоловік сорок, він швидким кроком повів їх за собою. Слідом за ним тягли кулемет. Ілько, все ще схвильований від щойно пережитої боротьби, намагався триматися батька. Показалися перші хатки. Де-не-де в них блимали підсліпуваті каганці.
Загін, скрадаючись поміж хатками, поміж парканами, темними завулками втягався в село. На вулицях не видно було жодної душі. Обивателі, налякані наказом, що «…кожен громадянин, який вийде на вулицю, буде заарештований», ховалися за щільно зачиненими віконницями. Всім було відомо, що після арешту живим ще ніхто не залишався.
Що ближче до центру, то довшою черідкою розтягалися партизани. Потім вуличка розвернулася, напевно, в широкий майдан. Посередині горіло вогнище, й біля нього топтався вартовий. Рожеве світло від вогню освітлювало якісь металеві козирки, з них висувались довгі труби, поруч стояли важкі скрині на колесах. Помітивши поставлені на орчики дишла, Ілько догадався, що це була батарея. Партизани обходили її, крадучись попід крамницями з обох боків. До майдану, мабуть, прилягала бруківка. По ній деренчав військовий віз. У хвості черідки хтось голосно заговорив, напевно, партизани зіткнулися з солдатами. Гордій Байда, зачувши балачку, враз вихопив ручну гранату і, крикнувши на все горло «ура!», шпурнув її до батареї. В ту ж хвилину «ура!» розтяло нічну тишу до самого кінця села, а за ним вогняними стовпами в небо, потрясаючи громом ніч, вибухнули гранати і ніби розрізали село надвоє.
— Кулемет, кулемет сюди! — кричав попереду Байда.
— Та, та, моя стріляє, — пролепетав Люй Лі.
Перед Ільковим носом заторохтіли коліщата по камінцях, а за хвилину кулемет уже захлинався на бруківці. На освітленому гранатами майдані Ілько побачив, як оглушений вартовий, здутий вибухами, метнувся кудись за батарею. Партизани не переставали кричати «ура!». Схопившись тепер за гвинтівки, вони вже наповнили тишу тріскотнею пострілів.
