Без козиря (збірка) - Панч Петро (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
— Чого дивуєшся? Генерал в ешелоні іде, а тут, кажуть, партизани ніби балують.
Машиніст не виявив ні радості з того, що везе генерала, ні печалі, що «балують партизани». Він був уже немолодий і схожий на всіх машиністів: з підстриженими вусами і з сивиною в низько підстриженому волоссі. Дочекавшись сигналу, машиніст дав гудок і смикнув поїзд так, що козаки аж заточились.
— Не дуже ти панькаєшся з нашим генералом.
— Старий паровоз, — буркнув машиніст. — Як їздити, так багато хазяїв, а як ремонтувати, так ні одного.
— Правильно, товаришу, як кажуть більшовики.
Машиніст здивовано звів на них очі.
— Я кажу, правильно, товаришу! Розтринькують народне добро різні Каледіни, Мамонтови та Краснови, а ти їм мовчки допомагаєш.
— Киньте, хлопці! — вже сердито сказав машиніст.
У цей час із тендера зліз вимазаний у сажу кочегар, молодий ще хлопець. Один із козаків витріщив очі:
— Чекай, браток, де я тебе бачив?
— На паровозі! — відказав кочегар, зиркнувши на козаків спідлоба.
— Ти на шахті, на четвертому номері, працював?
Кочегар зблід. Певне, не без підстав він залишив шахту, а тому й буркнув:
— Не знаю, про яку ти шахту кажеш, — і взявся кидати вугілля в пічку.
— Бач, Василю, — не вгамовувався козак, — і тут, виявляється, свої люди. Так от що, папашо, ми зійшли на паровоз, щоб ви на п'ятому кілометрі зупинили поїзд. Чого ви дивуєтесь? Там ремонтують колію, треба попереду перевірити, а то знаємо, що тут у вас за народ.
— Мене ніхто не попереджав.
— Так ми ж попереджаємо і навіть просимо. — І козаки навели в голову машиніста карабіни. — Там лісок, а нам треба саме там злізти. — Козак зиркнув на кочегара. — Зрозумів, товаришу?
Машиніст глянув на кочегара уже тривожно, той облишив кидати вугілля і стояв біліший за стінку. Хіба він не бачив, як козаки виводили в ліс небажаних і розстрілювали. Кочегар потайки заперечливо закрутив головою.
— Я на себе не можу взяти відповідальності, — сказав машиніст.
— Кинь, товаришу!
— Який я тобі товариш? — обурився враз машиніст. Від хвилювання в нього тремтіли руки.
— Пробачте, папашо, ви, звичайно, старіші за нас обох, але я хочу вас заспокоїти: відповідальність цілком ляже на нашого командира. Це ж він послав нас.
У передсвітанковій імлі показались на колії постаті.
Вони старанно вимахували ломами й кирками.
— Ні чорта не розумію, — сказав машиніст, зовсім розгубившись.
— А що ж тут розуміти? Партизани попсували путя, а нам треба поспішати. От і лагодять. Ви, папашо, так зупиніться, щоб якраз біля ремонтної бригади. А коли захочете не послухатись, то як це не прикро, а більше вам рясту не топтати. І ти, як тебе? Згадав, Григоре, дивись мені. Ще зустрінемось! Може, й на тій самій шахті.
Останні слова уже зовсім збили з пантелику і кочегара, і машиніста. Тепер вони вже бачили, що йшлося не про те, щоб зняти з паровоза кочегара. Машиніст, чортихнувшись, махнув рукою і взявся за важіль.
Щойно зупинився поїзд, у колійних робітників ураз замість ломів у руках опинилися гвинтівки. В ешелоні було сім вантажних вагонів і один класний в кінці поїзда. Партизани чітко, без метушні, немов на розводі караулу, враз опинилися по двоє біля кожного вагона і з обох боків. До класного вагона хутко вскочило їх чоловік десять. Тільки після цього почулась голосна команда: «Руки догори! Хто попробує висунутися з вагона — тому куля в голову. Викидай зброю на землю! Усі до одного!» Команда, як луна, перекотилась по всьому ешелону. До вагонів, у яких глухо били копитами коні, інші партизани хутко почали підносити щитки й ладнати з них містки.
У класний вагон попереду всіх піднявся Гордій Байда. У тамбурі під стінкою куняв, спершись на гвинтівку, вартовий козак. У ранкових сутінках, певне, Байда видався йому за провідника, бо тільки аж коли вузлуваті пальці, як обценьками, здушили йому горлянку, переляк перекривив козакові обличчя. Коридор був порожній, двері до всіх купе зачинені. Пасажири ще спали, спав навіть провідник. Його першого й розштовхав Байда. Навівши наган, він пошепки спитав:
— У якому купе найстарший начальник?
З переляку, а може гадав, що це йому сниться, провідник пришелепувато посміхався, а коли нарешті розшолопав, ледь міг видавити:
— Пан осавул у п'ятому.
— Давай ключ!
Партизани з наганами і з бомбами в руках стали, як вартові, біля кожних дверей, а за вікнами ще по двоє з гвинтівками. Двері, виявилось, не були замкнуті, а тому у всі купе вдерлись майже одночасно. Одночасно почулась і команда: «Руки догори!» Потім на різні лади сонне бурмотіння, лайка, крики, брязк шибок, у які партизани викидали зброю, одяг, документи.
У п'ятому купе на одній канапі спав офіцер, а на другій якась молода жінка. У офіцера був світлий чуб і пухнасті біляві вуса. Байда перш за все схопив наган і козацьку шаблю й викинув їх у коридор. Від гуркоту офіцер прокинувся, а побачивши цивільну людину, різко викрикнув:
— Що тобі треба? — В сутінках він, певне, не помітив наведеного йому в голову нагана. — Пшов!
— Мабуть, разом підемо! — відказав Байда спокійно. — Ану вставайте, ваше високоблагородіє, та хутко! — По погонах на кітелі він уже зрозумів, що перед ним козачий осавул. Осавул смикнувся за револьвером. — Там уже його нема! Ви краще пошукайте, де ваші документи.
— Товаришу командире, — гукнув один партизан, — урядника впізнали. Це той самий ескадрон, що приїздив усмиряти Калинівку.
Коридором уже проходили в одній білизні пасажири з інших купе. В потилицю їм дивилися дула револьверів.
— Ну, й тобі пора! — сказав Байда й висмикнув осавула із постелі…
Із вагонів партизани вже виводили коней, виносили сідла, а на землі перед кожним вагоном лежали розкидана зброя, гімнастерки, чоботи. У двох місцях луснули постріли, які приглушили короткі крики.
Машиніст сидів блідий, губа йому відвисла, як у старої шкапи, а кочегар навпаки, істерично вигукував: «Ну й здорово! Ну й здорово!» Партизани вже знімали з плечей козацькі погони і по черзі визирали то в один бік, то в другий.
— Ну, папашо, повели вже твого генерала до лісу.
— Він такий мій, як і твій! — огризнувся машиніст. — Проклята служба!
— Молодці, всі двері взяли на клямки. Тепер кукурікатимуть козаченьки аж до станції. Рушай, папашо! Тільки не поспішай і на нас не сердься. Могли ж підірвати увесь ешелон, і ти б уже був аж на тому світі.
— Однаково лиха не минувати!
— Ну а мені перед ними не можна вдруге ставати, — сказав кочегар. — Іду з вами, хлопці! Приймете Григора, що бремсберг зіпсував на шахті за німців?
— Так це ти? Ходім до Байди!
Поїзд рвонув і помчав до другої станції з замкнутими у вагонах козаками.
Виглядаючи весь час червоних з півночі, рубанівці зовсім не помітили, як з протилежного боку в село тюпцем в'їхала кінна розвідка, проскакала через майдан і зупинилася біля кооперативної крамниці. Першим побачив верхівців хлопчик, що спускався з терикона, мов із снігової гори, на своїх штанцях. Він і дав знати нагору. Ошелешені звісткою і прибиті думкою про можливе нове лихо, люди з терикона, з естакади і звідусіль сипались униз, мов здуте вітром листя восени. Трудніше всіх було спускатися Микиті на своїй милиці, але й він, ризикуючи зламати собі шию, не відставав від інших.
Вершники, рослі, засмаглі, але вимучені самі й на вимучених конях, були одягнені хто в шинелю, хто в піджачок. Відзнак теж ніяких не мали ні на шапках, ні на одежі. Люди, що збігалися до кооперативної крамниці, губилися в здогадках, а тому трималися осторонь.
— Червоні проїздили? — запитав вершник, наморщивши під чубом чоло.
— Які червоні? Фронт ще аж під Авдіївкою ніби! — відповідав Микита. Покалічений на війні, він умів ховатися за свої милиці від розвідок, якого б кольору вони не були. Як людина, що бувала аж у Карпатах, він, коли треба було, вмів і побалакати. Микита був ніби постійним парламентером від села Рубанівки, в якому жили переважно шахтарі.
