Мати все - Дашвар Люко (читать книги онлайн бесплатно регистрация txt) 📗
— Клас! — почула за спиною.
Обернулася — у дверях ванної кімнати стояв голий Олесь.
— Гаряча вода, коньяк… Збуджує… — усміхнувся.
Ліда замахнулася пляшкою.
— Пішов ти!
— О! А це вже занадто! Я люблю домінувати!
Один стрибок — і вже у ванній кімнаті.
— А мені — начхати! Ось просто взяти і начхати на те, що ти любиш! — Венами коньяк. Сил — як у Геракла. Штовхонула лисого — до стіни прилип.
— Любиш експерименти?
— Уб’ю!
Олесь зареготав, обхопив її. Забалансували на слизьких кахлях, не втрималися — гепнулися на підлогу. Ліда відчула під собою гарячу, збуджену плоть, та в цю мить ні логіка, ні емоції, ні дитяча образа за понівечену гордість, ні жадання вже не мали значення. Ліда раптом ухопила мужчину за лису голову, стисла пальці, аж шкіра побіліла, притисла його до підлоги і з люттю вчепилася зубами йому в плече.
— А-а-а! — заревів Олесь. Відштовхнув Ліду, навалився на неї всім тілом. — Тварина! Обожнюю! — хрипів у Лідину шию. — Давай! Ще!
Вона не чула. Вона билася, наче востаннє. Дряпала, кусала, била і тільки несподіваний, справжній оргазм раптом знесилив тіло і спустошив душу.
Ліда лежала на мокрій підлозі ванної кімнати, приголомшено прислухалася до власного тіла. Голова обертом. Що ж це?! Вона любить Стаса, але з ним ніколи… А цей чужий мужчина… Що він зробив? Чому її тілом і досі розливаються неймовірні сплески бурхливої радості?
До неї нахилився Олесь. Подав руку, допоміг підвестися. Накинув халат на плечі й поцілував руку.
— Ніколи не забуду, — усміхнувся, як цілком нормальна людина. — Ви неймовірна жінка, Лідо…
— Дякую, — прошепотіла вихована донька академіка Вербицького.
Поки похмурий Стас після свого «намбе ван» дійшов до їхнього номера, кілька чоловіків устигли привітати його з надзвичайною сексуальністю дружини.
— Олесь каже — це щось поза розумінням. Цунамі! — смикався рухливий Ерік.
— Моє виховання, — віджартувався Стас, та настрій тільки погіршився.
Першою його партнеркою стала молода і досить приваблива темноволоса жінка років тридцяти, цілком зваблива, та варто було Стасові торкнутися сухої, зовсім не такої ніжної, як у Ліди, шкіри, його охопила відраза і паніка.
— Чого чекаємо? — тоном торговки з базарного лотка запитала жінка.
«Чого чекаємо? — Стаса телепнуло. — Ах ти ж, сучка безпардонна. Звідки ти вилізла? Мабуть, крім трахання нічим не цікавишся. А Шнітке — це хто у нас? А? Не знаєш? А нормальні люди знають. Треба тебе провчити…» Стас кинув жінку на ліжко й ухопив за волосся, та збудження, яке охоплювало його щоразу, варто було лише торкнутися Лідиного волосся, наче змінило правила. Упс! І все інакше! Хоч смикай за волосся, хоч ні — цемент не застигав!
Жінка відштовхнула Стаса, вирячила очі:
— Що ти робиш, ідіот довбаний?! Обкурився чи що?
Ще жодна жінка не дозволяла собі так знущатися з Дезінфікатора. Він уявив Ліду, впав на практично незнайому партнерку, та навіть це не подіяло. Цемент не застигав.
Жінка завмерла під Стасом, глянула йому в очі.
— Допомогти?
Він підскочив, ухопив рушник, обмотався…
— Пішла ти…
Вона сіла на ліжку, скептично всміхнулася.
— Ну, давай! Вичави середню трійочку… за дванадцятибальною.
— Учителька?
— А ти кмітливий.
— Пішла ти!
— Ну… Одним словом — капець! — резюмувала жінка.
— Комусь скажеш — знайду і язик відріжу, училко! — пообіцяв Стас.
Поплентався до свого номера через вітальню, а у вітальні «відкриті» свінґери трахалися на килимі, хоч роздратована Ганнуся й бігала навколо, репетувала, що до п’ятої ця територія під забороною і тут зараз будуть новорічні сюрпризи для всіх.
— Опа! Тоді всі до нас! — горлали «відкриті», світили голими дупами в небезпечній близькості від ялинки.
Стас відчув нудоту і малоконтрольоване бажання забити гол голою сракою в ялинку.
— Так! Люди! Дайте пройти! — гукнув демонстративно-весело, намагаючись рухатися центром вітальні. Відтіснив «відкритих» до ялинки, раптом зойкнув, ухопився за ногу.
— Ох! Судома, мать її… — хитнувся, наче від болю. Наче випадково штовхонув ялинку.
Ялинка хитнулася і завалила «відкритих».
— Ай! — заверещала жінка.
— А мені не коле, — сказав чоловік.
— Звичайно, не коле. Ялинка на мені, а ти, сволото, піді мною!
Стас чув їх за спиною. Усміхався хижо, швидко йшов до свого номера. Ліда, Ліда… Суперзірка! Що ти утнула? Одному дала, а всі вже у захваті. Чутки пішли, слава шириться, черги шикуються. Може, за тебе гроші брати, шльондро? Як це розуміти? Ще вранці у лісі руки цілувала і божилася, що тільки Стаса кохає. А сама, сучка… Що за фігня?!
Черевиком у двері — а де тут наша популярна Ліда? І аж зіщулився — у номері зимно, як надворі.
До кімнати. В самому лише халатику на голе тіло Ліда стояла біля відчиненого вікна, дивилася на вкрите кригою озеро і ковток за ковтком спустошувала пляшку коньяку. Озирнулася на шум. Побачила чоловіка. А може, когось іншого, бо погляд непевний — намішано! Хитнулася, смішно приклала долоньку до вуст, безсило сіла на ліжко. Із пляшкою.
Він зціпив щелепи, стримав лють. «Паскуда! — Безпорадні думки, як мавпи на ґрати в зоопарку. — Лягла під якогось лисого козла на “раз-два”! З ким я одружився? Як на неї взагалі тепер дивитися?! — Зиркнув на відчинене вікно. — Хай би замерзла, захворіла і здохла, сволото!»
«Кріо… терапія… — Лідині п’яні думки ще прикидалися тверезими. — Ні, уже не змерзла, геть замерзла… Тобто… Крижане серце. Ніяких емоцій. Стас? Прости… Не можу. Скажи їм — вона випала… Я випала…»
Змерзнув Стас. Пішов до вікна підстрибцем, ніби під босими ногами бите скло… Зачинив. Кинув похмурий погляд на дружину.
— Одягайся! — процідив.
Ліда здивовано хитнулася.
— Так скоро?..
Стас загарчав, ухопив дружину за плечі, поставив посеред номера. Зірвав халат. Кидав у Ліду речі, та все бежево-шоколадних відтінків ніжних — білизну, светр, брюки, шалик молочно-білий, шубку норкову — молоко. Поки Ліда незграбно натягувала на себе одяг, покидав у сумку все, що свого побачив. Ухопив дружину, що ледве трималася на ногах, за руку, потяг із номера.
І знову вітальня на шляху. Весела компанія реготала біля вже повсталої ялинки, чоловіки у фраках і метеликах курили сигари, жінки у вечірніх сукнях виблискували діамантами. Бомонд, трясця матері! Тут вам не малолітки-покидьки зібралися одну на всіх самокрутку з маріхуаною викурити і «заторчати» — дорослі, цивілізовані, нормальні люди зі статусом і статками, із принципами, врешті-решт, — сімейні цінності понад усе!
— Стасе! Лідочко! Ви куди?! — ошелешено закліпала накладними віями організаторка Ганнуся. — Гей, новачки! Забави тільки починаються…
Ухопила Стаса за рукав — які проблеми?! Стас здригнувся, відштовхнув білявку.
— Так, тітко! Прибрала руки, бо обламаю! — Потяг Ліду до виходу. Кричав на ходу: — Козли, блін! Збіговисько, блін, дрочил-збоченців! Виродки довбані! Суки недотрахані! Зібралися вони Новий рік святкувати, кодло обсмоктане! Та кому ви всралися, огризки?! Та хто на вас зазіхне? Товчіть одне одного, виродки!
До дверей добіг, озирнувся:
— З Новим роком!
— З Новим роком, — приголомшено прошепотіла вихована донька академіка Вербицького.
Грюк! Тільки під дверима на підлозі — молочно-біла вовняна рукавичка.
На стоянці готелю хрипіла «тойота». Не заводилася. Змерзла. Ліда тремтіла у вистиглому салоні, не тверезіла. Думки врозтіч, одне розуміла: вони їдуть… Однаково куди, головне — далі звідси, із затишного готелю, де навіть на стіни глянути соромно.
Стас матюкався, усе повертав ключ, тиснув на педаль газу: заводься, заводься, японська сволото! Хвилин за п’ять автівка гикнула, смикнулася і завелася.
Стас хижо всміхнувся, вчепився у кермо і глянув на годинник. П’ята. У місті, певно, ще сутінки, а тут — ніч. «За годину дістанемося траси, — подумав. — А там — легше. Там — цивілізація».
Яке «за годину»?! Японська тендітна сволота блимала фарами, повільно шкреблася, щоб не стрибати по замаскованих снігом ямах німого лісового шляху. Білки поснули, птахи повмирали, гілки закам’яніли — ні звуку, ні шурхоту. І лісу нема. Ближні до шляху дерева на мить підстрибували у непевному світлі фар і танули у густій, як львівська кава, темряві.
