Остання крапля - Цикіна Галина (книги без сокращений .txt, .fb2) 📗
Вона задерла голову до неба. Там були холодні далекі зірки.
«Мамо, пробач, але в мене ще є ті, кому я дорога і хто дорогий мені».
Тетянині пальці розімкнулися, сірник вислизнув із руки й тихо впав у сніг. Останній язичок полум’я згас. А ще за мить Таня почула, як її кличе подруга.
Епілог
Три тижні по тому
Зима вкотре засипала вулицю Садову рясним снігом. Через негоду та значний мороз спинився транспорт, а в навчальних закладах, на радість учням, скасували заняття. Місцеві школярі тепер носилися вулицею, ліплячи снігових баб та граючи у сніжки.
Тарас спостерігав у вікно, як його доньки бавляться зі снігом на вулиці.
— Це ж треба! — усміхнулася Оксана. — Навіть Кіра відірвалася від свого смартфона.
— Ага, незвичайний сьогодні день, — відповів Тарас і висунув шухляду комода.
Оксана підійшла до чоловіка й потяглася до його руки, але торкнутися не наважилася. Натомість вона розправила постіль на їхньому ліжку й присіла скраю.
— Не розумію, для чого ти це робиш? — тихо запитала жінка.
«Вона зовсім не схожа на себе, — подумав Тарас, — навдивовижу спокійно все це приймає. Може, випила якихось таблеток?»
— Що роблю? Пакую речі? — перепитав чоловік, хоча прекрасно знав, що дружина має на увазі.
— Переїжджаєш навіщо? Ти ж сам проговорився, що Вероніка тебе відшила. І ти ще й досі на щось сподіваєшся?
— Річ не в ній! — Тарас здійняв голову. Обличчя дружини було схвильоване, але сліз не було. Чоловік згадав, як змолоду захоплювався Оксаниним умінням тримати удар.
— Тоді що? Ти хочеш мені якось нашкодити, думаєш, я тут страждатиму за тобою…
— Чи страждатимеш ти без мене, чи ні — не знаю, — Тарас замкнув валізу. — Але зі мною — точно, — він присів поруч з Оксаною. — Мені здається, що це вперше в житті я нарешті чиню правильно. І впевнений, що глибоко в серці ти зі мною згодна.
Тарас узяв валізу до рук і поцілував дружину в лоба.
— Я заберу дітей на вихідні, — кинув він, виходячи з кімнати.
Оксана дочекалася, доки за ним зачиняться двері, а тоді впала на подушку й заридала.
Мирослав сьогодні раніше вирвався з роботи. Його непокоїв стан дружини. Після того випадку зі зникненням Тетяни і смертю Софії минув уже майже місяць, а Олеся все ніяк не виходила з дивного стану. Вона була то схвильована, то надміру спокійна. От і сьогодні вранці Мирослав прокинувся і дізнався, що дружина цілу ніч не спала, але тепер у неї з’явилася якась геніальна ідея, про яку дівчина нічого не розказала.
Хлопець роззувся і ввійшов до вітальні. Олеся активно працювала за ноутбуком. Вона спершу й не помітила появи чоловіка.
— О, ти вдома?! — вигукнула вона. — Я вже вангувала-вангувала, коли ти прийдеш, хотіла розповісти тобі про ідею…
— Окей, — Мирослав присів біля дівчини, — але спершу ми мусимо поговорити про твій стан.
— Який ще мій стан?
— Після… після смерті Соні ти сама не своя. Та й узагалі ця історія сколихнула всю Богданівку шо капець, але…
— Не напружуйся, — тихо відповіла Олеся, — я вже все обдумала.
— От після цих слів я зазвичай напружуюся ще більше, — усміхнувся хлопець.
Дружина відповіла йому тією ж монетою, але вже за мить спохмурніла:
— Софія, — врешті промовила вона, — я відчуваю щось типу… провини, через те, що з нею сталося.
— А ти сюди яким боком?
— У тому-то й річ, що ніяким.
Мирослав похитав головою, зовсім не розуміючи дружини.
— Знаєш, що у світі гірше за ненависть? — сумно запитала Олеся, згадуючи питання, яке їй поставила Вероніка.
— Що?
— Байдужість. До мене оце нещодавно тільки доперло. Як завжди, запізно.
— Про що ти?
— Я могла допомогти Соні, могла, але… але вирішила, що краще жити спокійно, аніж влазити в чужі проблеми. Може, якби в Соні була хоч одна людина, якій би вона довірилася, хоча б один-єдиний друг, може, тоді б вона не злетіла з котушок.
Мирослав мовчав, не знаючи, що відповісти на тираду дружини.
— Але я знаю, що ти в мене — ще той файтер, — погладив він дівчину по щоці. — Упевнений, ти вже щось придумала.
— Так, — кивнула дівчина.
«Упізнаю свою дружину».
— Я відкрию в нашому районі фонд допомоги жінкам, які страждають від домашнього насильства. Я вже сьогодні ґуґлила і знайшла кількох благодійників, плюс планую зняти пару квартир, щоб постраждалим було де переночувати якийсь час. Ще треба пошукати психолога…
— Гаразд, — Мирослав узяв дружину за руку, — я тобі допоможу.
— Ти? Не думала, що тебе цікавить тема насилля над жінками.
— Чому?
— Ну хоча б тому, що в тебе інша стать.
— Мені здається, що тема насилля як така вже давно має перестати бути суто жіночою проблемою. Окрім того, справжній чоловік не стоятиме осторонь, якщо бачитиме чужі страждання.
— Класні слова, — поцілувала чоловіка Олеся, — але треба трохи перефразувати: «Справжня людина не стоятиме осторонь, якщо бачитиме чужі страждання».
Вероніка допомогла Тані вмоститися на дивані й поспішила виставити на стіл салат та картопляне пюре, що їх клопітливо внесла до вітальні Лідія Степанівна.
— Артеме, — звернулася жінка до сина, який концентрував усю свою увагу на екрані смартфона, — на тобі тарілки і склянки. Щось я і досі не бачу їх на столі.
— Іду-іду, — пробурчав юнак і поплентався на кухню.
— От уже ці студенти, — видихнула Вероніка.
— Та годі тобі, — Таня почесала ногу, — я ж бачу, яка ти рада, що він приїхав.
— Цей баламут? — кивнула жінка в бік кухні і всміхнулася, не знаючи, що додати.
Тетяна задумалася:
— Ми з тобою так і не поговорили, — сказала вона.
— Про що?
— Про Соню, — Таня спрямувала погляд удалечінь, пірнувши в минуле. — Вона тобі казала, що хотіла… гм… покінчити зі мною, бо я знала, що вона не безплідна.
— Що було, те загуло. Не треба зараз про це.
— Ні, треба! Бо я справді знала.
Вероніка присіла біля подруги, уважно вслухуючись.
— Коли Антон дізнався про результати аналізів, то приплівся до нас п’янючий. Матері не було вдома, тому він розповів мені про все: і про своє безпліддя, і про те, що боїться залишитися сам. Наступного ранку він знову прийшов і вже благав не говорити нічого матері й Софії. Кожного разу, коли я бачила Софію, розуміла, що маю розповісти їй правду, і кожного разу не наважувалася. Тому Сонина ненависть до мене була абсолютно справедлива. Я зла людина, якби не я…
— Софіїне життя було страшним: вона неймовірно страждала й навіть серед людей була самотня, — задумливо мовила Вероніка. — В одному Софія мала рацію: іноді ми робимо неправильний вибір. Але, мені здається, не через те, що ми зло, а тому що ми просто люди.
Вероніка усміхнулась і обережно витерла сльозу, що скотилася щокою подруги.
Тетяна тяжко видихнула, подавлюючи схлипування, і вирішила змінити тему:
— Так, що ми сьогодні святкуємо? — звела вона брови догори.
— Як що? Із тебе зняли гіпс — це вже свято. І Різдво.
— Різдво було три тижні тому.
— Ет, — махнула рукою Лідія Степанівна, яка на мить заскочила до вітальні, заносячи чергову закуску. — Різдво — це подія, а коли його святкувати, то ми вже самі вирішимо.
Жінки одночасно повернули голови, коли на кухні почувся гуркіт, а потім дзвін битого скла. Вероніка й Лідія Степанівна перезирнулися і попрямували до місця події.
Тетяна усміхнулася, коли почула, як виправдовується Артем, пояснюючи, що в усьому винен Носик, який вискочив нізвідки.
Жінка поглянула на хурделицю, яка замітала подвір’я, і заплющила очі, намагаючись пересадити тепло й затишок Веронічиного дому у свою душу. Тетяна обережно поворушила пальцями правої ноги. Гіпс, а заразом і бинти з обморожених пальців та носа, вже зняли.
