Егоїст - Гримич Марина (книги онлайн полные версии .txt) 📗
Так чи інакше, але Георгій вважав свій зв'язок з тим божевільним угрупованням тимчасовим, тож чекав дня, коли син Професора вийде на свободу.
Що таке свобода для українця? Слово «свобода» увійшло в український розмовний лексикон доволі пізно. Для нього більш звичним було слово «воля». «Воля» — це право робити те, що волиш, тобто що любиш. А ще в українському народному словнику були два такі словечка, як «вольності» та «вільготи». Щоб зрозуміти українське розуміння свободи, треба розшифрувати, що означають ці два суто українських слова, а точніше, що вони означали: а означали вони право українців селитися там, де вони забажають, орати ті землі, які вони забажають, будуватися там, де вони забажають, порядкувати так, як вони забажають, а ще — зверніть увагу — при цьому всьому не платити податків (!!!). Так, не платити податків. Звичайно, за це вони згодні час від часу воювати, звичайно, якщо це приносить для них певні трофеї.
Ідея «вільгот» і «вольностей» доводить, що українці не створені для державного порядку. Вони створені для анархії. А щоб зуміти управляти анархічними українцями, треба знати кілька речей.
Перша річ: не винаходити для всієї України єдину управлінську модель, ослабити централізацію, поставити акценти на місцевому самоврядуванні..
Друга річ: мінімалізувати податки — дайте їм розбагатіти, тоді й держава розбагатіє. Українці — не росіяни, які дозволяють спершу державі розбагатіти, а потім, як Бог дасть, і самим. Тут діє обернене правило: спершу дай українцеві, а лиш потім можеш брати в нього.
Третя річ: пам'ятати про три речі, які добре роблять українці.
У парламенті, здається, все також відповідало історичному етапові «руїни»: що б там не робилося, хоч і здавалося в певний момент чимось важливим, буквально через кілька
днів втрачало будь-який сенс і виявлялося даремною і безглуздою тратою сил, паперу, грошей та інтелекту. Липинський знав напевно, що парламент — не найгірша гілка влади. Вона, передусім завдяки існуванню мажоритарних округів, просто змушена мати контакт з народом, який тепер називається модними словами «елєкторат» та «виборці», чого не мають ані Адміністрація Президента, ані Кабінет Міністрів.
Узагалі, в українській політиці є свій «любовний трикутник» або навіть «чотирикутник»: вона (тобто пропрезидент-ська група фракцій) любить Його (тобто президента) і люто ненавидить їх (тобто опозиційні фракції), які не люблять Його; а ще Вона (пропрезидентська група фракцій) не любить, проте терпить Його (Кабінет Міністрів), яка, в свою чергу, також любить Його, а Він любить тільки себе, хоча прилюдно б'є себе в груди, що любить український народ. Ось така проста арифметика «любові» по-українськи.
«Руїна» таки дається взнаки: все, що не робиться, потрапляє на смітник історії. Депутат Млинченко, лікар за фахом, називає це законодавчим «дисбактеріозом»: закони, президентські укази, розпорядження Кабінету Міністрів — ці продукти законотворчості, законотворча «їжа», потрапляючи до шлунку та інших органів, де має відбуватися травлення, тобто в суспільство, — не може перетравитися, бо немає відповідних корисних «бактерій», тобто суспільних умов, які здатні перетравити цю їжу, тож вона, тобто законотворча продукція, майже в незмінному вигляді виходить в унітаз історії.
Георгію, як справжньому правнику, було боляче усвідомлювати, що єдина закономірність, яка існує в країні — це відсутність будь-якої закономірності, єдиний закон, який діє у країні, — це неписаний. Від усвідомлення абсолютної недоцільності своєї роботи просто нудило. Виходить, що всі закони, над якими працюють найкращі уми держави, є не більше, ніж декорація, оскільки навіть перші особи держави, навіть голова Вищої ради юстиції, їх не виконують. Чиновницький бюрократичний апарат живе за своїм неписаним чиновницьким звичаєм, і змінити тут щось просто неможливо. Бізнес, який завжди на ранніх стадіях керується своїми власними правилами гри, також плює на законодавство, створюючи найхимерніші та найвишу-каніші форми обходити його.
Практично з такими думками Георгій Липинський, Борис Бородач та Іван Кащук усамітнилися після засідання їхнього профільного комітету в кабінеті, щоб хоч трохи «причесати» безнадійний і абсолютно не виписаний законопроект про права жінок в Україні. Георгій з деякою заздрістю дивився у вікно «бюджетників», що світилося навпроти: вони також не сплять, однак, на відміну від нього, роблять корисну справу.
Робота не йшла.
Борис закурив. Некурці Георгій та Іван скривилися. Борис загасив цигарку.
— Усе! Більше не можу! — піднявся він з місця.
— Здається, тут не можна нічого зробити, — спересердя кинув на стіл документ Липинський. — Одні пустопорожні декларації.
— Не переймайтеся! Експерти вже попрацювали над ним... З'ясували, чи немає розбіжностей з іншими законами... — заспокоював Іван. — Наша функція суто формальна...
— Я не про це. Я не розумію, кому потрібна ця маячня. Цей закон іще один доказ, а точніше, — звинувачення на нашу адресу, до речі, цілком слушне, що ми займаємося законотворчістю заради самої законотворчості... Це замилювання очей Європи. Ми тільки вдаємо, що в нашому законодавстві все «схвачене», навіть права жінок. Місце оцьому всьому, — показав Георгій на папери, — у смітнику!
Він цілком серйозно розмахнувся, щоб пожбурити документи в кошик, що стояв у кутку кабінету.
— Ти що, — перехопив його руку Борис, — очманів? Тут же мої правки!
— Вони тут, як мертвому припарки...
— Хлопці, не треба! — розбороняв їх Іван. — Закон, звичайно, недосконалий... Але ж у нас немає жодного закону про права жінок...
— Нехай баби цим і займаються! — спересердя випалив Борис.
— Так не можна... — з осудом сказав Іван. — А взагалі тут жінки також брали участь... На початкових етапах.
—Ти мені вибач, але той, хто писав оце, жінкою називати себе посоромився б... — з'єхидничав Борис.
— Я нічого не можу збагнути. Я дивуюся жінкам. Навіщо їм цей закон: адже дискримінація починається тоді, коли встановлюється межа між одним та іншим. Цей закон, по суті, виділяючи жінок в окрему соціальну групу, практично сам встановлює межу між чоловічою і жіночою статтю. Він ще більше посилить суперечності в суспільстві. А по-друге: чому ми, мужики, повинні ламати собі голову над цим законом? Де ж наші жінки-політики? —¦ обурився Липинський.
— На барикадах, — скривив посмішку Борис. — Замість сіяти добре, вічне і прекрасне, вони сіють ненависть і злобу.
— Ось це яскравий прояв чоловічого расизму — зауважив Георгій. — Чоловіки роблять це саме в стократ частіше, а ви вириваєте із загальної маси людей саме жінок і приписуєте їм абсолютне зло чи абсолютну агресію чи абсолютну ненависть...
— Жінка за своєю природою повинна бути творцем, а не руйнівником... — наполягав на своєму Борис.
— А чому тільки жінка? Людина взагалі, незалежно від статі! Це правда, що дискримінація починається там, де починається розрізнення!
Борис скривився:
— Слухай, це ж ваша фракція запропонувала законопроект!.. Тож чого ти тут розплювався?.. До речі, ви виступаєте 16-го чи ні?
— Ще не вирішили, — в один голос відповіли Георгій та Іван.
— Йолі-палі! — вибухнув Борис. — Ви коли-небудь шо-небудь можете зробити конкретно: так або ні? Демократи, називається! Ви своїми інтелігентськими штучками вже всіх замахали! Хитаєтеся, як лялька-неваляшка...
— Не гарячкуй! — спробував охолодити Борисів запал Іван.
— Що — «не гарячкуй»! Ви знаєте, я не великий прихильник нинішньої вищої влади... Я теж вважаю, що її треба вимести мітлою... Однак ци-ві-лі-зовано! А не так, як ті гавкуни, які називають себе опозицією! А ви, ваша фракція — взагалі поводитеся просто нікчемно! Ні вашим — ні нашим!
— Як ми поводимося — не тобі судити... ^— посерйознішав Іван. — Ось ти особисто, Кащук, де будеш 16-го?
— На окрузі.
—- Значить, все-таки тікаєш зі столиці?
— Я буду зі своїми виборцями на мітингу!..
— Тобто не тут. Ось це і є типова поведінка ляльки-неваляшки: я з вами, а одночасно не з вами! А поки ви, демократи, будете хитатися, ми, «більшовики», вас так обставимо, що ви не встигнете отямитися, як будете сидіти у великій калюжі!
