Егоїст - Гримич Марина (книги онлайн полные версии .txt) 📗
Георгій опинився поміж двох вогнів: з одного боку, він повинен був зберігати таємницю як адвокат (або посередник адвоката) Дикуна, сина Професора, і все, що з ним пов'язане. Я іншого боку, він бачив у їхній ідеології натяки на антидержавництво, про що треба було б повідомити відповідні органи, які, здається, і без нього були в курсі. Єдине, що його стримувало від «здачі» революціонерів (окрім, звичайно, присутності серед них Євдокії), — це те, що все мало чисто теоретичний характер і вигляд невинної азартної гри з крамольними розмовами, гри, яка не виходила за межі квартири на Тарасівській. А свобода слова в країні, принаймні за законом, є правом кожного громадянина України. Жодного доказу, що націонал-анархісти здійснюють свої плани, у нього не було. Лише невиразні підозри, які цілком підпадали під розряд «фатальних збігів».
Наскільки Георгій зрозумів, націонал-анархісти мали розгалужену організацію. Вони дотримувалися правил конспірації, але здавалося, що насправді це була, знову ж таки, не більше, аніж гра, адже вони чудово усвідомлювали, що в наш час технічного озброєння служб безпеки, їх давно вже «ведуть». Конспірація в групі націонал-анархістів мала здебільшого ритуальний характер, і, як на Георгія, від неї віяло ностальгією за епохою кінця XIX ст., зокрема, за діяльністю «народовольців». Георгію інколи здавалося, що вони навмисне роблять так, шоб «засвітитися». Це все часом наштовхувало його на підозру, що націонал-анархісти відтягують на себе увагу органів від чогось серйознішого. Але це був не більше, аніж здогад.
Те, що Георгій, так легко втрапив у їхнє коло, пояснювалося не стільки його близькістю до Євдокії, скільки
професіоналізмом як адвоката. Вони свідомо вирішили наблизити Липинського до себе з ^Ьркантильною метою: звільнити їхнього молбдого колегу з-за ґрат і, можливо, уберегти групу в майбутньому від якихось нових неприємностей.
Гроші, які перебували у громадській касі націонал-анархістів, були по суті внесками (або, як називав це Аміко, їап§епсіе). їх заборонено було використовувати на особисті потреби. Всі члени групи вели дуже скромний спосіб життя. Цілковита аскеза була їхнім снобізмом. Вони пишалися своєю невибагливістю. І в цьому також було щось від ритуальної гри. Однак один факт насторожив Георгія і примусив його інакше подивитися на фінансовий стан групи. Липинський зрозумів, що за націонал-анархістами стоїть якась дуже потужна фігура. Під цими доморощеними революціонерами лежать великі гроші, які чекають свого дня, коли почнеться здійснення кривавої помсти. Ці великі гроші були неначе капіталом, який вкладався у майбутню велику політичну справу. Хоча, не виключено, що це були лише Георгієві фантазії, навіяні його переляком.
Липинського просто бісило, що він увесь час «цілком випадково» опинявся на їхніх засіданнях і так само «цілком випадково» ставав посвяченим у їхні таємниці, чи пак «таємниці». Він відчував, що ці «збіги» насправді були добре спланованими акціями і мали на меті повідомити Георгія про щось. Але з якою метою, він не розумів.
Одного разу він так само «цілком випадково» опинився на засіданні, де йшлося про «різдвяну акцію». Як з'ясувалося, вона зовсім не мала на меті висадити в повітря Марийський палац з тисячею невинних людей і десятком винуватців. Готувався акт проти лише однієї особи. Однак статися це мало на очах у тисячі очевидців (для яких це мало стати хорошим уроком) і мільйонів телеглядачів (для яких він повинен був стати справжнім політично-гладіаторським шоу). Члени угруповання вважали це першою великою акцією і тому готувалися до неї ретельно. Чи, може, «ритуально»? Георгій перебував у невіданні. Ідея прилюдного вбивства можновладця була настільки безглуздою і нереальною, що це на деякий час упевнило Липинського в несерйозності націонал-анархістів. Царевбивські ідеї були не просто історичним анахронізмом, а цілковитим абсурдом.
Був у націонал-анархістів свій «чорний список». Як зрозумів Георгій, туди входили не лише українці, а й представники інших держав, — всі ті, хто завинив перед Україною.
Придивляючись до націонал-анархістів, Липинський не міг визначити, хто з них головний. Часом здавалося, що це Професор. Аміко кілька разів назвав його расігіпо, тобто хресним батьком. Проте все-таки відчувалося, що десь існує саро сіі ШШ сарі, тобто бос босів, якому вся ця затія з націонал-анархізмом дуже подобається. Однак на сто відсотків Георгій не був упевнений.
Професор мав дар магічного впливу на співрозмовника. Може, й не на всіх, однак на Георгія він дуже потужно впливав. «Заманюючи» його в тенета розмови завдяки улюбленій для Георгія темі історії, він намагався підвести його до ідеї націонал-анархізму як найбільш гуманістичної на нинішньому етапі історичного поступу України.
Так, скажімо, він дуже цікаво розповідав про алгоритм української історії, про те, що після кожного історичного піднесення обов'язково іде етап «руїни». І що саме тепер ця руїна і є, і кращого найближчих! часом не передбачається. І від лідера, який би він не був геніальний, нічого не залежить. Історія сама повинна «втихомиритися», а народ «визріти» для нового етапу. Суспільство перебродить, і все стабілізується. Треба лише, щоб «нагорі» не опинялися безвольні нікчеми, політичні невдахи і «брехливі гетьманчики», які спричинять справжню руйнацію України. Саме для цього потрібна регулярна санація влади. Лише тоді після «руїни» прийде етап нового піднесення.
Професор доводив, що через п'ятдесят років суспільство буде згадувати політиків періоду «руїни» з особливою зневагою, як роблять це щодо першої «руїни» в історії України — періоду «міжусобиць» в добу Русі, і щодо періоду постхмельниччини — часу регулярної ротації «гетьман-чиків», які опинилися на своєму місці цілком випадково і які сіяли розбрат і ненависть один до одного, не зробивши для і без того розтерзаної Україні та її народу нічого путнього. І саме тому Професор не рекомендував однодумцям Георгія рватися до влади, ч-.
Липинський, погоджуючись із Професором щодо «руїни», не був певним щодо доцільності радикальної «санації» влади, на що його опонент мав аргумент: «Якщо не санувати владу, вона сануватиме народ». На це Георгій не мав що сказати. І від усвідомлення правоти Професора йому ставало ще неприємніше.
Розстригай справді виявився священиком, як визначив його для себе Георгій під час першої зустрічі. Щоправда, як і свідчило його прізвисько, він був служителем церкви у минулому. Він був цікавим співрозмовником, обґрунтовував моральність вчинків націонал-анархістів з теологічної точки зору, називаючи їхні дії нічим іншим, як хрестовим походом.
— Сьогодні у світі настає черговий етап навернення атеїстів до віри, — казав він. — Не примусове, а за їхнім же бажанням. Православна християнська церква тут пасе задніх. Треба боротися за кожного віруючого, вона ж натомість відлякує їх своєю обрядовою анахронічністю і середньовічною нетерпимістю до свободи духу. Народ повалив туди, де радо вітають їх, релігійних невігласів у джинсах, без хусток, але з палким бажанням поспілкуватися з Богом напряму, — до протестантських церков. Однак найстрашніше не те. Найстрашніше — це те, що поступово відбувається зрощення або принаймні зближення на меркантильній базі церкви і влади. Коли найвищий церковнослужитель вихваляє найбільшого в країні бандита, який купує собі індульгенцію за «партвнесок», себто за пожертву церкві, Ісус здригається, і з його очей стікає кривава сльоза.
Ще були Дід і молодик Сидір. Вони чи не найбільше мовчали на засіданнях націонал-анархістів. Георгій визначив для себе, що Сидір — виконавець спеціальних замовлень... А ось Дід... Це була загадкова фігура. На перший погляд, він не виконував ніяких конкретних функцій, а з іншого... Георгія насторожував зоровий контакт, який він установлював з людьми, коли йшлося про помсту.
Ще одна загадкова особа націонал-анархістської компанії— сама Євдокія. При Георгієві вона почувалася дещо скутою, завжди опинялася поза полем його зору. Однак двічі він спостеріг ситуацію, яка його змусила замислитися. Йому здавалося, що на Євдокію очікувально дивляться саме в той момент, коли йдеться про остаточне рішення. Чи це йому тільки ввижалося?
