Lux perpetua - Сапковский Анджей (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Схована в темноті фігура не ворухнулася.
— Ми тобі дуже вдячні, — сказала вона м'яким жіночим альтом з приємними модуляціями. — Дуже вдячні. Нехай цей маленький капшучок хоча б символічно виразить, наскільки.
Забряжчало срібло. Шпик низько вклонився, запхав капшучок до кишені. Насилу. Бо той анітрохи не був маленький. Але за два місяці шпигування Крейцарик уже встиг призвичаїтися до риторичних фігур жінки, яка говорила альтом.
— Завжди прислужуся, — запевнив він, кланяючись. — Якби було щось нове… У єпископа, значить… Якщо якісь відомості… Завжди донесу вашій милості.
— І завжди зустрінеш нашу вдячність. А раз ми вже заговорили про доноси і відомості, то чи тобі часом не доводилося чути прізвище Апольда? Ютта де Апольда? Дівчина, ув'язнена Інквізицією?
— Ні, пані, про це я нічого не знаю. Але якщо хочете, можу спробувати…
— Хочемо. А тепер іди з миром.
Жінка, яка говорила альтом і пахла розмарином, встала, світло з вікон упало на її обличчя. Шпик негайно опустив очі, схилив голову. Інстинкт підказував йому, що краще не дивитися.
— Вельможна пані.
— Слухаю.
— Я зраджую єпископа і доношу на нього, бо злюсь… Але ж це духовна особа, слуга Божий… Я буду за це проклятий?
— Єпископ знову тебе прогнівив? Чим цього разу?
— Тим, що й завжди. Паплюжить мою матір. Ви ж знаєте, пані, мій батько був кобольд, але моя мати була добра і порядна жінка…
— Твоя мати була єврейка, — перебила жінка, яка говорила альтом. — Дитина вихрещених батьків, але це нічого не міняє. По матері ти теж єврей, батько не рахується, байдуже, кобольд. гном, фавн, кентавр, а хоч би навіть і летючий дракон. Ти єврей, Крейцарику. Якби ти ходив до синагоги, то знав би, що в Судний День на єврея чекає або Едемський сад, або геєна вогняна, залежно від вчинків єврея — добрих і поганих. Вчинки записуються в Книгу. Це дуже стара Книга, правічна. Коли її почали записувати, не було єпископів, іще навіть слова цього не знали. Так що тобі нема про що переживати. Якби ти доносив на рабина, о, тоді це дійсно була би причина непокоїтися.
Дус фон Пак обернула коня, пустила його в галоп, на всьому скаку метнула списа. Вістря з глухим стуком встромилося у стовп біля воріт, древко задрижало. Дівчина відхилилася в сідлі, перевела коня в клус.
— Кара Божа, — покрутив головою Ульріх Пак. — Гризота мені з тою дівкою.
— Віддайте заміж. Хай чоловік гризеться.
— То, може, ви би спокусилися, га, пане Чірне? Хочете? Дам вам її хоч сьогодні. Та й посагу не поскуплюся.
— Красно дякую, — Гайн фон Чірне подивився на встромлений у стовп спис. — Але не скористаюся.
— Пане фон Гунт?
— Вибачте, — Кучера фон Гунт знизав плечима, — але я волію таких, котрі в'яжуть.
Дзвін у домініканців дзвонив на вечірню. Призахідне сонце зафарбовувало віконні шиби червінню, пурпуром і золотом.
— Його велебність інквізитор відсутній, — відповів зі своїм польським акцентом Лукаш Божичко. — Виїхав.
Стінолаз уже двічі намагався скористатися чорною магією, двічі непомітними заклинаннями намагався залякати диякона і змусити його підкоритися. Заклинання не подіяли, задум не вдався. Було очевидно, що причиною невдачі є захисні чари. «На всю резиденцію папської Курії, — подумав Стінолаз, — а хтозна, може, й на весь собор Святого Войцеха накладено блокаду. Бо ж не можна уявити, щоб заклинання знав і вмів ними користуватися Божичко, цей пришелепуватий ксьондзик».
— Виїхав, — повторив він за дияконом. — До Рима, либонь, ad limina? Не мусиш відповідати, Божичко, ясно, що Гейнче не сказав тобі, куди їде. Причини від'їзду, як здогадуюся, він тобі теж не повідомив. Інквізитор не звітує абикому. Але, може, він принаймні назвав дату повернення?
— І в питанні повернення, — обличчя Лукаша Божичка було немовби вирізьблене з граніту, — його велебність так само не визнав доречним звітувати. Однак що стосується причини перегринації, то вона відома всім.
— Слухаю, нехай буде відома і мені.
— Його велебність інквізитор зараз присвятив себе проблемі боротьби з тероризмом.
— Високу мету, — покивав головою Стінолаз, — поставив собі Гейнче. Є з чим боротися. Справжньою проблемою став гуситський тероризм.
— Його велебність інквізитор, — Божичко не опустив погляду, — не прецизіював, про який тероризм йому йдеться.
— А шкода. Бо в боротьбі можна було б об'єднати сили.
— Його велебність інквізитор веде негоціації щодо об'єднання сил з єпископом Конрадом. Якому ви служите, пане Грелленорт.
Стінолаз довго мовчав.
— Ти задоволений своєю посадою, Божичко? Гейнче тобі добре платить?
— І чому саме, — обличчя диякона не змінило виразу, — я мав би приписати цікавість вашеця в цьому питанні?
— Цікавості, — відповів Стінолаз. — Виключно цікавості. Бо це таки цікава річ, отой тероризм, про який ми говоримо. Ти так не думаєш? Він усуває з ринку конкурентів, створює нові робочі місця, посилює кон'юнктуру в промисловості, ремісництві і торгівлі, підштовхує індивідуальну підприємливість. Робить сенсовним існування численних організацій, посад, функцій і цілих армій людей, котрі ці функції виконують. Цілі армії черпають з них доходи, тантьєми, оклади, дивіденди, пребенди, пенсіони і премії. Воістину так, якби цього тероризму не було, його треба було б вигадати.
— Його велебність Гейнче, — усміхнувся Лукаш Божичко, — говорив про це. Навіть подібними словами. Тільки в трохи іншому сенсі.
Капличний міст тонув у вогкому тумані, що його вітерець зносив зі сходу, з озера Чотирьох Кантонів. Подзвонював малий дзвін котрогось із люцернських костелів.
Кроки людини, яка наближалася, хоч і явно обережні, озвалися глухим відлунням під дашком, яким був покритий міст. Вбраний у сірий плащ з каптуром чоловік, який спирався на поручні, різко підняв голову. І намацав руків'я захованого під плащем ножа.
Прибулець наблизився. Він теж ховався під каптуром. І також тримав руку під полою опанчі.
— Benedicite, — прибулець озвався першим, упівголоса, спершу озирнувшись. — Benedicite, partite nobis. {11}
— Benedicite, — відповів упівголоса чоловік у сірому плащі. — Fiat nobis secundum verbum tuum.
— Qui creira sera sals?
— Mas qui no creira sera condampnatz.
— Qui fa la volontat de Deu?
— Esta en durabletat.
— Амінь, — прибулець зітхнув з явним полегшенням. — Амінь, брате. Вітаю від усього серця. Ходімо далі.
Вони підійшли під занурену в озеро кам'яну восьмигранну вежу, що майже прилягала до мосту. Під дошками хлюпотіла вода.
Туман починав розвіюватися.
— Вітаю від усього серця, — повторив прибулець. Тепер, звільнившись від підозр, він говорив з виразним гельветським акцентом. — Зізнаюся, що мені стало легше, коли ти вимовив відгук на пароль священною мовою нашої віри. Ми боялися, що тут казати… Деякі з Parfaits… Підозрювали тебе. Вважали тебе навіть агентом Інквізиції.
Гжегож Гейнче розвів руками з усмішкою, яка мала означати, що перед підозрами він безсилий, а проти наклепів нічого порадити не може.
— До нас дійшли відомості, — вів далі гельвет, — що тебе цікавить особа такого собі Біркарта Грелленорта. Згоду Досконалих я отримав, тож буду радий надати тобі допомогу, брате, бо дещо знаю про цього індивіда. Зараз він перебуває на землях Чеської Корони, а конкретно — в Сілезії, у місті Вратіславія. Він служить тамтешньому єпископові…
— Саме це, — м'яко перебив Гейнче, — відома мені річ. Я прибув зі Шльонська. Якраз із Вроцлава.
— Ага. Розумію. Тобто тебе цікавить не теперішність, а минуле. Раз так, то ми повинні повернутися в 1415 рік. До собору в Констанці. Як ти, брате, мабуть, знаєш, у Констанці було вирішено…
Гжегож Гейнче був у Констанці в 1415 році і знав, що там було вирішено. Проте не перебивав.
