Макс - Дашвар Люко (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
Медсестра тільки-но закінчила масажувати старому спину – сидів у кабінеті біля столу у теплій вовняній фуфайці, диктував спогади набундюченому Ромі Шиллєру. Побачив онука, розцвів.
– Максимко… А що дідові приніс? – наче й не здогадується про Максові мандри.
Макс усміхнувся: чудний у нього дід. У самого – тільки торбів для грошей не вистачає, а варто з’явитися – як та дитина: а де гостинчик?
– Є гостинчик, – дістав пляшку лікеру «Mandarine Napoleon». Поставив посеред столу, прямісінько на те місце, де ще недавно обгорілий черевик з кісткою стояв.
– О! Моя наливочка… – закивав дідо. Зиркнув на Шиллєра. – Йди на кухню, Ромко. Принеси мені чарку і вимітайся. Завтра продовжимо.
Макс і Шиллєр зиркають один на одного.
– Як почуваєшся, Ромо? – холодно питає Макс.
– А маю погано? – Шиллєр напружується. Суне до дверей.
– Навпаки. Думаю, маєш привід прекрасно почуватися! – Макс замовкає, прискіпливо дивиться на Шиллєра. – Я тобі розкажу якось… чому саме…
Шиллєр супиться насторожено, вислизає з кабінету. З’являється за мить з лікерною чаркою. Задкує – до завтра, на все добре – зникає. Перепечай відкриває пляшку.
– І не проси. Не ділитимуся. Моя наливочка, – наливає собі по вінця.
Макс зітхає розчулено.
– Діду, ти мене любиш?
– Скажу більше… Я тобі оцей будинок відписати хочу, – відповідає старий. – Перенесеш сюди свій офіс, не платитимеш оренди. Інші орендарі тобі платитимуть. І я поруч. І сам тут можеш оселитися – півповерху віддам. Метрів чотириста буде. Гарно придумав?
– Класно…
– Розвеселив? Давай! Кажи діду, де тебе носило.
– Давай іншим разом, – тьмяніє.
– Добре, – спостерігає за онуком уважно. – То без діла прийшов?
– Діду… Куди краще гроші вкласти?
– Землю купуй! – не роздумує Перепечай. – Інше – мотлох. Прикупи десь в одній області район невеличкий.
– Так не продається земля…
– То для усіх не продається. І правильно, бо полізуть – не відіб’єшся.
– Допоможеш?
– А наливочки привезеш?
– Привезу.
– І я допоможу, – Перепечай наливає собі ще, зиркає на онука. – Грошей багато?
– Два мільйони…
– Хіба то гроші? Дріб’язок! Ото профінькай і забудь. Хто дав? Батько? Тим більш профінькай! Щоб не висів над тобою, як клізма над дупою. Нема грошей! Хай повіситься! Ми з тобою справами капітальними займемося.
Макс дивиться на діда сумно.
– Не любиш ти тата.
– Чому ж це не люблю?! – щиро дивується Перепечай. – Просто критикую. Ти, Максимку, мене уважно слухай… Батьківські гроші – то маячня. Свій кадуцей треба мати.
– Що за кадуцей?
– Ото… Ще по Європах тинявся. Кадуцей – жезл Гермеса. Хто кадуцей має – той недоторканний.
– Гроші…
– Свої гроші! І справи… З такими людьми, що у них «кадуцей» на лобі написано, – повчає, знову прикладається до пляшки. – Нічого… Навчу. А ті два лимони – в офшор.
– І так в офшорі.
– В інший офшор! Щоб батько не знав, де твої гроші і скільки їх. Відривайся вже від цицьки.
– Давно хочу.
– Допоможу… І людину дам довірену. Щоб проконсультувати тебе могла будь-якої миті.
– Я і сам нібито…
– Забудь про свої книжки. Августа слухай – Август не підведе.
– Августа? – Макс не вірить вухам. – Закса? І він на тебе працює? А я думав, на тата.
– То тільки твій тато й досі не може втямити, що він на мене працює, – роздратовано бурчить Перепечай.
Уже і ніч повіки стуляла, а старий з малим ще довго балакали. І тільки коли Макс розпрощався і пішов, Перепечай вилив у чарку залишки лікеру, проковтнув і сказав у порожнечу:
– «Критикую»… Не люблю! Засрав Жені життя, тварюка.
Притулився спиною до крісла, усміхнувся недобре. «Встигну, – подумав. – Рік – то чимало». Про злоякісну неоперабельну пухлину, що вже вчепилася метастазами у хребет старого, не знав ніхто, крім лікарів приватної клініки, які й оголосили вердикт: часу в Перепечая – максимум до наступної весни…
– Устигну, – впевнено повторив уголос.
Дору мучила совість. Чому щастя таке нахабне? Скрутило руки, учепилося за ноги, не відпускає від Данка. Їй же до Португалії час. І годі собі брехати, що грошей мало, шлях важкий. Паспорт закордонний має, Галі написати, щоб грошей позичила… Чи Ромкові… І рушати. Та всесильне щастя кожного нового дня скеровувало тільки в один бік – до Данка, заполоняло душу ніжною радістю і якось змилостивилося, прошепотіло Дорі на вушко: а ти навчися говорити, а потім уже до мами рушай. Це ж як вона зрадіє, коли ти знайдеш її і скажеш: «Мамо…» Поважна причина! Усміхнулася: ги-ги на видиху. За рік говорити навчиться, а тоді вже й у мандри. Аби сил вистачило.
А сили навесні геть розтанули. Першою забила на сполох Ганна Іванівна: коли ж Дора спить?! Усю ніч працює, увесь день з Данком не розлучається, на кілька хвилин тільки на Троєщині з’являється: помитися, перевдягнутися, попрати-попрасувати, кроленя Боні нагодувати, цьомнути в ніс і зникнути. Змарніла, тільки очі сяють.
– Мені твоєї допомоги, дитино, треба, – сказала якось.
– Так! Що завгодно! – Дора їй жестами. – Що робити?
– Стала боятися маму саму вдома лишати, – збрехала секретарка. – Астма, серце… Не могла б ти бути біля неї з ранку до третьої дня? Після третьої сусідка увесь час вдома. Допоможе, як раптом мамі погано стане.
Дора закивала, Ганну Іванівну обійняла – от і не хвилюйтеся! Й на мить не відійду. Наступного дня старенька секретарчина мама обережно укрила Дору стареньким вовняним пледом, набрала доньку.
– Спить, – доповіла.
– От і добре, – сказала Ганна Іванівна. – Тепер я спокійна.
А на серці – ні. Чим усе то закінчиться? Час від часу перетиналися у кав’ярні з Данковою матір’ю, ділилися новинами. Пахне Португалією? Ніби ні. Одного Світлана Діброва втямити не може: чому Данко навідріз відмовляється її з Дорою знайомити? Уже кілька разів натякала: запроси до нас свою дівчину. А син тільки всміхається: не час. Одне діло зробимо, от тоді вже… Що за діло? Чим вони там займаються?
Ганна Іванівна згадувала власну доньку – жодної звістки за останні чотири роки – тільки зітхала сумно:
– Ну, не книжки ж читають…
Данко розпочав з книжок. Сидів посеред студії, вказував на літери, старанно вимовляв уголос:
– Р… І… О… Ріо…
Дора знічено дивилася на Данкові вуста, беззвучно повторювала, та вимовити вголос не могла, лякалася – сльози на очах, і все закінчувалося гарячими обіймами.
– Не плач! Тільки не плач! І не бійся! Ми зможемо… – шепотів Данко.
Дора вивільнялася з Данкових обіймів, писала у смартфоні, бо ніяк не хотіла розмовляти з ним жестами: «Вибач… Не треба…»
– Треба! Просто довірся мені. Я… ще не знаю як! Чесно. Але я знаю, що зможу… Я буду пробувати по-різному. От навушники. Вдягни. Зроблю звук на всю котушку. Раптом ти почуєш…
«Ні», – хитала чорними кучерями. В школі було досхочу навушників. Дора… не чула.
– А я щось інше вигадаю! Я розумний! – не здавався.
Опускала очі долу. Ну, як йому пояснити? Може, говорити трохи? Ромко навчив. І «Данко» вимовити змогла б. І «не боюся». Та перед очима одна картинка: файна хата пані Жені, Дора стоїть перед чорним дзеркалом, старанно вимовляє: «Мама… Дора…», до кімнати влітає хазяйка: «Якого мичиш?!»
…Дора не хоче, аби Данко чув, як вона… мичить… А по-іншому – ніколи не зможе.
І билися б до скону, та наприкінці квітня фотограф, що разом із Данком винаймав студію і спеціалізувався виключно на комерційній фотографії, отримав два замовлення на фотозйомку весіль в один і той самий час. Не пожлобився, віддав одне Данкові.
– Свєт! Тисяча баксів за день! – хвалився Данко матері. – За оренду наперед заплачу, усім подарунків накуплю…
– І наїсися смачного на халяву, – сказала Свєта Сергіївна, перехрестилася подумки: аби квитків у далекі краї не купував.
– Наїмося! – розсміявся Данко. – Зі мною Дора їде.
– Їде? – перелякалася. – І далеко?
