РАЙ. Центр - Дашвар Люко (книга жизни .txt) 📗
— Де вона?
— Що? — Макс підвів голову. Не розумів, що хоче від нього цей хлопець, навіщо повернувся.
— Я хочу її побачити, — процідив Гоцик, ледь розтуляючи губи. Кожне слово — лезом по язику.
Макс незграбно встав із трави, розгублено глянув у бік Дніпра.
— Водолази… шукають… Я хотів піти туди… Не можу…
— Пішли, — глухо сказав Гоцик, першим рушив униз по пагорбу.
До набережної мовчки скотилися. Пленталися до пішохідного мосту — голови вправо, на воду: катерки, човни, яхти, сміх, пляшки, чайки…
— Ти… — врешті подав голос Гоцик.
— Макс, — надто швидко.
— Знаю. Сердюк Максим Володимирович, тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертого року народження. А я Гоцик.
— А ім’я?
— Гоцик, — відповів Гоцик.
— Я… жити не хочу, — сказав Макс і раптом зрозумів, що каже чисту правду.
Гоцик байдужим оком зміряв метросексуала, прискорив ходу. За півгодини дійшли до пішохідного мосту.
Водолазів не було. Макс заметушився, одного відпочивальника за руку, іншого…
— Чи тут водолази не працювали?
До найближчого пароплавчика-ресторанчика.
— Чи тут водолази…
— Ні, — позіхнув млявий охоронець ресторану. — Я рибу ловив з шостої ранку — нікого не було. А що сталося?
— Ні, ні, нічого… — потьмянів. Озирнувся розгублено — темно. Як теля до мамки, до Гоцика — той стояв неподалік і мовчки спостерігав за Максом.
Підійшов.
— Батько обманув… Обіцяв, з полудня шукатимуть… — знай озирається, їжиться, мов хворий, і слова з нього — фонтаном, втомився мовчати. — Тої ночі ми їхали… Я хотів познайомити Любу з батьками. Вона була такою веселою, сміялася… Всидіти не могла. І весь час просила пити. Я дивувався — ввечері прохолодно, а Люба все сміялася і казала: води, води…
— Макар, сука, — прошепотів Гоцик.
— Що?
— Макар. Квартиру разом винаймаємо.
Макс недовірливо подивився на Гоцика.
— Скільки ж вас… ту квартиру винаймає?
— Я, Люба і Макар, сука. — Гоцик мстиво звузив очі. — Що далі сталося?
— Вона попросила, і я зупинив авто. Тут, під мостом…. А потім…
— Досить. — Гоцик відвів погляд. — Дзвони.
Макс не спитав кому. Дістав мобільний, набрав номер батька.
— Абонент поза зоною…
— Він повинен бути у приймальні. — Макс раптом роз’ярився. Побіг через дорогу, наче порожня, а там автівки суцільним потоком. Гоцик слідом.
— Дідько! — ледь вивернувся з-під коліс, відштовхнув розлюченого водія «мазди», що вже вискочив і розмахував кулаками. Макса наздогнав, коли той зупинив старенького «жигуля»-ґрака і наказав:
— Бульвар Лесі Українки. Біля військового шпиталю.
Гоцик встиг вскочити на заднє сидіння.
— Дивись на дорогу, командире! — сказав здивованому водієві.
Катерок знай сунув вверх за течією, до межиріччя Дніпра і Десни. Позаду лишилися промислові столичні пейзажі, річкова вода стала прозорішою, береги вкрилися заростями верб та вільх, де-не-де такими густими, що, здавалося, дерева зумисне збилися біля води, ніби змагаються, хто нижче нахилить до води зелене листя, і тільки біля сіл та диких пляжиків чистий берег блищав білим на сонці піском. Випадкові човни раптово виникали і миттєво зникали, лишали катерок єдиною механічною істотою серед живого, свіжого світу ріки, а з очерету йому вслід вигинали довгі шиї сірі чаплі.
Люба так міцно вчепилася у штурвал, що аж пальці заніміли. Галка стояла поруч, уважно вдивлялася у крихітний, білий від берізок острівець посеред річки, прямо по курсу.
— Ну як? Важко? — спитала Любу.
Люба посміхнулася. А що там важкого? Керувати катерком — так само як життям. Відповідально і відчайдушно захопливо. Один маневр двічі повторити — нереально.
Галка упевненим рухом відсунула Любу від штурвала — далі сама.
— Зупинимося біля острівця? — попросила Люба.
Галка мовчки кивнула, спрямувала катерок до березового, оточеного водою крихітного гетто.
Люба першою зіскочила на берег, пішла серед беріз. Диво.
Простір виструнчився, подався вгору, розстелив під ногами зелене трав’яне щастя. Лягти спиною у траву, дивитися у блакитне око неба, припорошене зеленим листям беріз. «Як прикро, що цього не бачить Макс», — подумала Люба. Завмерла.
— Галко…
Галка роздивлялася вигадливе нагромадження гілок на березі.
— Тут живуть бобри, — обернулася до Люби.
— Галко… Чому ти взяла мене з собою? — Люба присіла біля Галки, брови звела, розтривожилася, ніби з’ясувалася щось несподіване і неприємне.
— Тобі було гидко. І ти… довго мовчала.
— А тепер так хочу говорити! Це місце… Березова сповідальня…
— Говори.
— Галко… Я щойно зрозуміла, з чого почалися мої біди.
Знаєш, коли їхала до Києва, вирішила — завжди буду собою. Такою як є. Ніколи не проковтну свою гордість, не наслідуватиму дурних вибриків… Столиця — така омана. Розкидає перед людиною купу шансів, взамін перефарбовує — себе не впізнати. Я вирішила — зі мною ніколи цього не станеться, у мене є мета. Потім я зустріла Макса. Він… з інших кіл. Ми би ніколи не перетнулися… Випадок. І я… Я забула про себе. Злякалася, що він не зрозуміє моєї… цноти. Подумала, він вважатиме мене… провінційною дурепою. І попросила друга, щоби він…
— Друг допоміг? — іронічно усміхнулася Галка.
Люба опустила голову, кивнула.
— Це пекло. А потім… був рай, та коли ми виснажилися…
У Максових очах було питання. Ні, він, звичайно, нічого не сказав, але я бачила — він розгубився, знітився. А я… Я поцілувала його в губи і прошепотіла, що він у мене… перший. І єдиний… Що в мене ніколи не буде нікого, крім нього.
Галка розсміялася.
— Якщо надумала вертатися, підеш пішки.
— З тобою лишуся. Поки що, — прошепотіла Люба. Думками далеко.
Під вечір розпалили багаття на березі біля катерка. Дивилися, як ріка раз за разом вдихає ніч, зливається з темним повітрям аж до неба, ховає в ньому дерева, береги.
— Чому ти весь час мовчиш, Галко? — спитала Люба.
— Я так хочу, — Галка їй. Відійшла від вогнища — зникла у ночі. Тільки голос чути.
— Буду спати у катері. А ти?
— Біля вогню погріюся.
Галка мовчки заскочила на катерок, за хвильку кинула вовняну ковдру. Люба закуталася по вуха — краще не буває. Білий острівець, чорна ніч, червоне полум’я. Три чисті кольори не змішуються, малюють крила, душа летить, співає. Що за диво — життя. Сама серед людей — нема спасіння. Сама серед природи — вічний рай. Як добре, що біля столичного берега гойдався на хвилі катерок, підхопив її, уніс далеко від галасливого міста. Дихати зачарованим спокоєм, дихати про запас, наперед, за той час, який доведеться провести у місті. Серед людей.
Люба усміхнулася і подумала, що білий березовий острівець — не сповідальня. Скоріше — реанімація, куди її закинув відновлюватися Господь Бог.
Подалася ближче до вогню. Вогонь — це Люба. Макс ніколи не був таким азартним і вибуховим. Він інший. Витончений, інтелігентний, розумний. І в ту ніч…
Люба насупилася — як тільки в голові промайне «в ту ніч», думки обриваються, уламки спогадів то виринають, то зникають, як буї на сильній хвилі. Напевне згадала одне: у ту ніч Макс віз її до гладкої хтивої потвори та її пихатого чоловіка. Як це так? Що за нісенітниця? Якби Люба тільки уявити могла, що в цих двох сміховинних, жалюгідних осіб міг бути такий світлий… такий розумний і душевний син… Якби вона тільки уявляла! Певно, ніколи не розповіла б Максу про пригоди в багатому домі, про голки. А якби й так — що би це змінило? А як — диво — відкрутити події назад? Забути про поколоті пальці… Заради майбутнього, заради Макса. Не майструвати з крісла їжака…
Зітхнула: хтось би інший — може, може… Раз промовчати, другий… А потім все життя — з зашитими ротом і серцем. А вона хотіла залишатися собою. Вона ж не знала — платити доведеться і за це. І вибирати одне з двох: чи зашитий рот, чи… зашите серце.
І в ту ніч… Коли вона вже знала, що Макс везе її до батьків… Вона не здалася, вирішила: хай що буде — хоч побачить здивовані, ошелешені фізіономії панів. Цікаво, а що би вони сказали? «Раді знайомству!», «Макс про вас так багато розповідав» — чи закам’яніли б? І пані від шоку знову впала б… у крісло?
