Притулок - Андрусів Вікторія (лучшие бесплатные книги txt) 📗
Мені невимовно захотілося погладити Маргіту, і, взявши зморщену засушену долоньку в свою, я тихенько і?і? заколисувала, наче намагаючись розпрасувати на руці синяві жили, що нагадували рельєфністю лісові ярки та горбочки. Хелена, підібравши під себе ноги, теж не ворушилася. Я помітила, що вона уважно слухала Любашу. Хелена так і залишилася сидіти нерухомо, аж допоки ми, приспавши схвильовану листом Маргіту, не рушили навшпиньках, аби не розбудити, до дверей.
– Це мабуть перший спокійний сон у і?і? житті, – прошепотіла Любаша.
Під вечір повернувся Дмитро Михайлович. Найперше, що він зробив, дозвідавшись про останні подіі? в «Притулку», це пішов оглянути хвору. Повернувши до нього голову, Маргіта майже не реагувала на все, що відбувалося навколо. Переконавшись у тому, що і?жу приймати вона не в змозі, лікар встановив крапельницю з глюкозою та вітамінами і попросив Любашу не відлучатися з корпусу. Сурмити тривогу і транспортувати Маргіту до міста не було змоги, втім, як і сенсу: ослаблений організм не здатен був витримати кількагодинну тряску старого «УАЗ» у по ковзкій роздовбаній дорозі. Давши Любаші ще кілька розпоряджень стосовно мікстури, Дмитро Михайлович пішов до себе. Він був добряче чимось стривожений, і той розпач не був спричинений Маргітиним станом здоров’я – він привіз його з міста. Я зрозуміла, що не все гаразд відразу, як тільки грюкнули двері до його помешкання. Зазвичай, привозячи добрі звістки, він мав звичку заглянути до мене, аби негайно поділитися ними. Цього разу, напевно, новини були невтішними. І, витримавши пристойну паузу, я таки не втрималась – не йде гора до Магомета, то піде Магомет до гори.
Дмитро Михайлович відкинувся на канапі, яку напередодні дядько Степан ретельно змастив олією, аби не рипіла. Попустивши тугий вузол краватки і підклавши під голову руку, лікар напружено про щось думав. Не повертаючи голови, проте передбачаючи саме мій прихід, він озвався, так, ніби ми, на хвильку розлучившись, повернулися до недавньоі?, випадково перерваноі? розмови:
– Нічого в нас не вийде, Даро… Даремно змарнований час та нерви, – він підвівся, вітаючись і вмощуючи моє пальто на вішак.
Я одразу збагнула, що йдеться про міські відвідини Антоніни Грицак.
– Ви розумієте, Даро, що у світі окрім нас існує ще цілком інший генотип людей, котрий кардинально вирізняється навіть споміж середньо-статистичного «homo sapiens»…
– Кого ви маєте на увазі? – я здивовано намагалась зв’язати у логічний ланцюжок його думку з невдалою, як вже з’ясовувалось, мандрівкою.
– В урбанізованих умовах теж трапляються люди, в котрих генетично не передбачена здатність комунікувати з навколишнім світом!.. І найстрашніше те, що вони не відчувають при цьому найменшого дисонансу в житті, а навпаки, пишаються власною обмеженістю…
– Все одно я не розумію, куди ви хилите…
– Я, Даро, кажу, що сьогодні вдень мені ледь не дісталося…
Це пролунало так по-хлоп’ячому зворушливо, що мені стало смішно, та я, усвідомлюючи недо– речність веселощів, намагалась бути якомога серйознішою:
– Ледь не дісталося від Антоніни Грицак, дівчинки з яскравими стрічками в косах врізнобіч? Від пройдохи, завдяки котрій над поважним вчителем фізики знущалася вся школа? Від наляканоі? до смерті ґвалтівником жертви, котра боі?ться дотепер вимовити вголос ім’я злочинця?! Оце та-а-к!..
– Уявіть собі, що ота перелякана до смерті жертва мешкає наразі в одній квартирі зі зло– чинцем!.. Ну, як вам отаке?.. Тепер можете й поглумитися… З нас із вами…
Я від несподіванки присіла на розхитаний стілець. Як?!! Як таке могло трапитись – жертва разом зі злочинцем?!! Це якесь непорозуміння!!!
– Все надто просто… Вони домовились про все одразу ще там, обабіч ріки, де і?і? знайшли, нібито потовчену. Насправді товк він і?і? зі згоди самоі? потерпілоі?, аби була видима причина щонайшвидше дременути з села… Окрім всього, я підозрюю (втім, це виключно моє припущення), що цноти ота дівуля розбулася набагато раніше, аніж винесла це на вселюдський осуд… Потрібен був всього-на-всього привід, аби батьки відпустили і?і?, ще неопірену, до міста, куди той пройдоха, і?і? дружок, налаштувався одразу по закінченню школи… Ніхто не очікував, що здійметься такий гармидер… От він, розгубившись та залякавши і?і?, втік, не закінчивши навіть випускний клас. А вона, ледь досидівши за шкільною партою до останнього дзвоника, чкурнула вслід за ним…
– Отже, вони вам таки все розповіли?
– А і?м нема сенсу втаювати вже тепер, коли правда нікого окрім нас з вами не цікавить… Інша річ – вони ніколи не зізнаються у скоєному привселюдно… І варто було пролунати бодай натяку на доцільність зізнання, як обличчя того лобуряки налилось кров’ю, наче у бичка перед бійнею, що налаштувався змести мене з лиця землі.
– А що вона?..
– А що вона… Дивиться на нього перелякано – очей не зводить, мов телиця… Отримує від чоловіка штурханів, працює на швацькій фабриці, і зовсім не зацікавлена у тім, аби нищити власну репутацію якоюсь прадавньою історією, що давно забулася і від старості поросла мохом…
Я розгублено мовчала, перетравлюючи отриману інформацію. Мені було нестерпно жаль Мітю, котрий, сам того не знаючи, втратив останній шанс бути реабілітованим. Доля спраді поглумилася з нього. І найобразливішим було те, що наразі ота доля уособлювалась у сільській малотямущій дівулі, котра ані на йоту не усвідомлювала, що спаплюжила комусь життя…
– А… яка хоч вона?.. Справді гарна, як розповідав Мітя?..
– Дарочко, краса сільськоі? жінки вічна виключно у тому випадку, коли зміцнюється мудрістю, терплячістю, покорою. Інакше, враховуючи специфіку прискореного гірського визрівання, що відповідно прискорює і процес старіння, миловидні колись обличчя, в’янучи з роками, набувають грубих невиразних рис. І врешті юні та заворожуючі простотою створіння перетворюються у звичайнісіньких провінційних баб без натяку на будь-який інтелект… Нехай вона залишиться у Мітіній пам’яті такою, як була – шкільною ученицею Тонічкою Грицак, його тендітною любов’ю, на котру він дотепер не тримає зла і готовий пробачити все на світі.
Дмитро Михайлович був як завжди правий… Лишень гнітючий осад, що залишила по собі вся ота неприємна історія, годі було кудись подіти…
Маргіта вмерла понад ранок. Одарка прийшла замінити Любашу, коли та з червоними від неспанку очима принесла на поріг Дмитру Михайловичу звістку. Важко сказати, чи та звістка безмежно засмутила кожного з нас, адже ми всі усвідомлювали, що для Маргіти це єдиний шлях до примирення з собою. Все і?і? життя нагадувало муку, очікування на безлюдному пероні забутим пасажиром потягу, котрий давно зійшов з коліі? і ніколи вже не з’явиться за призначенням. І тут, несподівано довідавшись про банально просту і незаперечну правду, пасажир наважився іти пішки, адже єдине, що він знав напевне, це власну кінцеву зупинку.
Маргіта лежала дуже світла, наче зустріла нарешті там щось довгоочікуване, чого прагнула все життя. Оті ярки і горбочки, які я нещодавно прасувала на і?і? руках, сидячи на краєчку ліжка, вирівнялись, і майже гладенькі ручки склалися сумирно у привітанні до іншого світу. Я ніколи до цього не помічала і?і? сухорлявість, що небіжчиця приховувала за кіпами лахів, натягуючи і?х щоразу, аби бути напоготові перед дорогою. Тепер, лежачи у самісінькій нічній сорочці, вона видавалася сором’язливим худорлявим хлопчиком-підлітком, котрому помилково пришили не відповідне віку обличчя. Вона померла увісні, і очі і?і? були закриті, але я була впевнена, що, розтуливши повіки, мипобачили б там застиглий образ коханого Шоніка, з ім’ям котрого на устах Маргіта зустріла передсмертну годину. Недаремно кажуть люди, що в очах небіжчика закарбовується навіки побачене у останню мить. А і?і? єдине зряче око бачило один і той самий образ протягом усього життя…
Дмитро Михайлович керував приготуваннями до поховання. Треба було і?хати в село за дошками на труну. Дядько Степан радив закликати для обряду священика, проте це було доволі складно, оскільки той приходив у село правити службу у церкві виключно по неділях і в чітко призначений термін, адже самотужки обслуговував чи не весь район. Окрім всього, необхідно було сповістити про смерть по місцю постійного помешкання – на випадок, якщо з’явиться якась бодай далека рідня. Втім, небіжчицю ніхто ніколи не навідував, отже і?і? існуванням надто не переймалися вдома…
