Притулок - Андрусів Вікторія (лучшие бесплатные книги txt) 📗

– Ану лем, бабо, здіймайте з себе вшиткой цуря, бо як будеме вас лічити? – Одарка посту– пово, крок за кроком, допомагала Маргіті роздягатися. Глузуючий з усього Янчо, невідступно супроводжуючи медперсонал до кожноі? з палат «янгольського», відвертався при цьому до стіни.

– А шо, кидь він приі?де, а я туйки гола – в чім мати народила… Нє, паніко, заждіть, не шатуйте [45]… Я маву бути готова до від’і?зду… – Маргіта кволо пручалася і неохоче дозволяла зняти з себе мотлох.

Одарка, незважаючи на опір, примудрялася прикласти гірчичники до грудей:

– йой, бабо, бабо, він, кидь приі?де, то захоче вас відіти здоровою, бо пак повість, же недобрі сьме сокотили…

Маргіта хотіла заперечувати, та сухотний рапатий кашель заважав і?й. Вона заходилась черговим виснажливим нападом, а Одарка, використовуючи це у підтвердження своі?х слів, промовляла:

– Но видите? Я попереджала… А ви мене не слухаєте…

Михайлина та Хелена не втручалися у процедуру Маргітиного лікування. Перша під ніс бубоніла, шкодуючи хвору:

– йой, неборе, мусиш ся вилікувати, бо тото невалоушно у Божой сято хоріти… У Божой сято треба Паски сятити та й пісні співати… А як співати, кидь комусь недубрі? Будеш здорова, пак заспіваєме…

Хелена зазвичай прикипала до вікна відсутнім поглядом і робила вигляд, що і?й цілком байдуже все, що діється навколо. Проте коли я разом з нянечкою та Янком вперше зайшла до палати провідати Маргіту, вона пожвавилась – відвела очі від вікна і, сидячи на ліжку, стала за мною спостерігати. Невідоме відчуття підказувало мені, що я не повинна боятись – після зустрічі на лікарняному подвір’і? те відчуття зміцніло. А от Янко нервував – він не міг до кінця повірити у те, що Хелена змирилась з моєю присутністю. Чекаючи завершення лікувальних процедур, хлопчина щоразу тривожно поглипував у Хеленин бік, намагаючись передбачити кожен і?і? рух.

Тим часом я спокійно і виважено допомагала Одарці одягати Маргіту, ретельно витираючи сухим рушником старечі пропарені ноги і натягуючи на них тепленькі, схожі на моі?, вовняні шкарпетки, щільно кутати і?х ковдрою, аби зберегти тепло.

– Облиште, Даро, – ніяковіла нянечка, не знаючи, як віддячити за допомогу, – я сама впораюсь… Не ваше діло – бабі догоджати… А я вже звична до того…

І Одарка, прихопивши миску з водою, настояною на рум’янку, і ще раз впевнившись, що хвора – у теплі та спокоі?, покидала палату, аби за кілька годин повернутися для нових процедур.

Я йшла вслід за нею та Янчом, відчуваючи, що Хелена проводжає мене поглядом. Щось і?і? турбувало, і та стурбованість не була спричинена моєю присутністю. В і?і? очах не було вже ані злості, ані презирства. Натомість невідома тривога іскрилася у дивовижно свідомому погляді, цілком не притаманному для «буйних», і ота свідомість лякала. Вона начебто хотіла вберегти від чогось, застерегти від незнаноі? небезпеки, та не знала як.

«Що за маячня», – подумала я, виходячи вслід за Одаркою і сама себе заспокоюючи. Проте тривожний стан, що передався від Хелени, мене не покидав. Здавалось, вона володіє якоюсь інформацією, конче мені потрібною, проте існуючий між нами бар’єр не припускає відвертості.

Від роздумів мене відволікла Одарка. Чуйна сільська жіночка не могла змиритися з Маргітиною бідою і щоразу, покидаючи палату хвороі?, співчутливо нарікала:

– йой, шо ся мучить тота жона… Не годна м уже позерати [46]… Той чоловік і умерти і?й спокуйненько не дасть… Цілоє життя го чекать… Ко тото такоє відів, оби тілько років за ґаздов банувати [47]… Вна як зачинать жвати за ним серед ночі, я не годна ока зімкнути… І і?й спокою неє, і він ся десь у могилі перевертать… Не годен і?й ніхто ани вісточку післати, оби хоть на той світ пішла у мирі із собов… Чом і?й Боженько не поможе?…

Одарка дбайливо вимивала від рум’янку велику миску, в якій Маргіта парила ноги, і не вгавала:

– Най би вже хтось сказав, же схоронили його деська, бодай би знала, же кості го закопані, а не віються за вітром… Нараз би легше стало, – нянечка зітхала, розуміючи, що ніхто і ніколи не надішле Маргіті жодноі? вісточки, яку та чекала піввіку.

– Одарко, як потребуватимете допомоги, кличте мене, я радо підсоблю, – незбагненний щем, спричинений Хелениним неспокоєм, муляв серце. У вікні замаячіла знайома постать – я була певна, що побачу і?і? там. Вона намагалась привернути до себе увагу, і я, на мить завагавшись, розгублено ступила в і?і? бік.

Розмитий молочним інеєм силует губив чіткі обриси, проте я чітко бачила крізь промерзлу шибу, що Хелена закликає мене порухом руки підійти ближче. Нас розділяли грати, що ними були завбачливо відмежовані від світу всі без винятку вікна «янгольського», але навіть через залізні квадратики решітки я безпомилково визначила, що вона намагається вивести на матовому склі якісь знаки. Уважно стежачи за кожним порухом і?і? точених пальців, я цілком чітко і безпомилково, літера за літерою, вичитала однісіньке коротке слово: «ХРОМА». Мені було зрозуміло, що йдеться про підпал.

Важко було у це повірити. Майже неможливо. Пригадуючи, в якому стані Дмитро Михайлович спроваджував кульгаву Анцю додому, не вірилося, що каліка спроможна на вчинок, що потребує неабиякого фізичного навантаження. Невже вона серед ночі наважилась тихцем вибратись із села і, зробивши свою чорну справу, непоміченою вернутись назад? Або ж взагалі нікуди не йти, а причаі?тися неподалік у хащі і чекати ночі, ризикуючи задубіти, бо ж під вечір морозець припікав не на жарт? Останнє припущення я виключила з переліку можливих, адже повернувшись з роботи додому, баба Галька відразу помітилаб відсутність племінниці і здійняла переполох. Отже, залишається перше… Але при умові, що це справді зробила вона… Я чомусь вірила Хелені. Щоправда, я не могла уявити, як вона про це дізналася… Може, здатна, мов кішка, бачити у нічній темряві?.. Втім, і пітьми безпросвітноі? в ту ніч не було: падав сніг і білизна освітлювала все навколо, наче ввімкнені ліхтарі… Стежила з вікна за всім, що діється в той час, коли увесь «Притулок» занурився у сон?.. Чи, може, отака непохитна впевненість – наслідок і?і? хворобливоі? уяви?.. І невже можливо сприймати кілька кривулястих нашкрябаних на віконній щибці літер як прямий доказ злочину, враховуючи, що головний і єдиний свідок – божевільна?

Я чудово усвідомлювала, що цього замало, аби звинуватити людину… Навіть якщо та людина викликає відразу. Проте незрозуміло чому, попри логіку речей і здоровий глузд, я довіряла Хелені. Всоте пригадуючи отой щем, з котрим вона зазивала мене до вікна, аби сповістити важливу, відому і?й одній, таємницю, я вирішила нічого нікому не розповідати, допоки не матиму незаперечних доказів, проте спокою в моєму серці вже не було…

Через кілька днів снігопад ущух, і Дмитро Михайлович збирався до міста у справі Міті. Все, що він мав, це адресу його колишньоі? учениці, але впевненості в тому, що вона піде нам назустріч, не було. Ми це добре розуміли. Все залежало від і?і? бажання допомогти, розворушивши минуле. Нам було невідомо: як вона живе, з ким, чи той хтось схвально сприйме бажання допомогти доволі делікатному розслідуванню. Тому я по-діловому, без зайвих емоцій, проте нишком молячись за успішний перебіг справи, провела лікаря в дорогу і вернулась до буденних притульчанських клопотів.

Маргіті ставало дедалі гірше, і Любаша, що заступила зранку на чергування, підмінивши виснажену Одарку, майже не відходила від хвороі?. Маргіту лихоманило… Жарознижуюче не допомагало, і Любашині «шаманські» відвари теж. Маргіта не відводила погляду від дверей:

– Єйжуш, Маріє, діво пресвята… Був ісь до мене такий чіношний [48], Шоніку… Та чом ісь за мнов не прийшов, кидь я тя весь жівот [49] чекала? – Маргіта беззв’язно бурмотіла, вкотре докоряючи коханому за те, що піввіку тому кинув і?і? напризволяще. – Теперька мусиш шатовати [50], аби Єйжушко [51] не забрав ня скорше, як ти приі?деш…