Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Морська Башта стояла на острівці, найдалі висунутому в море, на самому кінці зламаного меча. То була найстаріша частина замку, висока і кругла. Самий стовп, стрімкий та прямий, на якому та башта стояла, наполовину з’їли хвилі за незліченні роки своєї безперервної навали. Основа башти вся побіліла за століття від солоних бризок, а її верхні поверхи поросли товстою ковдрою зеленого моху, що заповз нагору, та так і лишився там лежати нерівною короною, почорнілою від сажі нічних вартових вогнів.
Над Морською Баштою вітер смикав та розвівав прапор його батька. «Міраам» йшов надто далеко, аби Теон бачив щось більше, ніж саме полотно, але знак на ньому він добре знав: кракен дому Грейджой з мацаками, що спліталися і простягалися на все чорне поле. Прапор стримів з залізної щогли, яка крутилася і тремтіла від поривів вітру, наче птах, що прагне злетіти в повітря. Тут над кракеном Грейджоїв не маяв лютововк Старків, не кидав на нього свою похмуру тінь.
Теона давно так ніщо не зворушувало. В небі над замком пробивався крізь рідкі летючі хмари червоний хвіст комети. Усю дорогу від Водоплину до Морестражу Малістери сперечалися про знамення, яке вона несе. «Це моя комета», сказав собі Теон, сягнувши під облямованого хутром кобеняка, щоб помацати шкіряного мішечка, запханого у кишеню. Всередині лежав лист, якого йому дав Робб Старк. Лист, вартий королівської корони.
— Чи таким ви пам’ятаєте замок, ваша мосць? — запитала капітанова дочка, притискаючись до його плеча.
— Зараз він здається меншим, — визнав Теон, — а може, то на відстані.
«Міраам» був череватий південський торговельний думбас зі Старограду, який віз вино та крам для обміну на залізну руду. Капітан його був теж череватий південський торговець; від самого вигляду скелястих берегів та пінного моря біля підніжжя замку його товсті губи трусилися, тому, на Теонове незадоволення, він тримався надто далеко від них. Керманич-залізнянин пройшов би на лодії просто під стрімчаками та високим мостом, що з’єднував брамну башту і Велику Вежу. Але жирний староградець не мав ані хисту, ані людей, ані мужності, щоб наважитися на таке. Отож вони йшли вдалині задля безпеки, і Теон мусив задовольнятися видом Пайку здалеку. Та навіть тут керманичеві «Міраам» доводилося поборотися, аби не наближатися до згубних скель.
— Мабуть, там гуляють вітри, — зазначила дочка капітана.
Він засміявся.
— Там вітри, холодно і вогко. Сувора і вбога домівка… але мій вельможний батько колись казав мені, що суворі місця народжують суворих людей, а суворі люди правлять світом.
Капітанове обличчя було зеленіше за море, коли він з уклоном підійшов до Теона і спитав:
— Можна вже іти до порту, ваша мосць?
— Можна, — дозволив Теон, виграючи слабенькою посмішкою на вустах. Обіцянка доброї калити золота перетворила староградця на безсоромного підлабузника. Якби в Морестражі стояла бодай одна лодія з островів, як сподівався Теон, то плавання вийшло б геть іншим. Керманичі залізного роду були гордовиті та свавільні, чиясь там кров та родовід анітрохи їх не бентежили. Острови були замалі, аби схилятися перед родовитістю, а лодії — ще й того менші. Казали, що кожен залізний керманич — король на власному кораблі; отож не дивно, що острови часто величали землею десяти тисяч королів. А коли бачиш, як твій король звішує дупу за поручень, аби скинути лайно, чи зеленіє обличчям у шторм, важкувато схиляти перед ним коліно та вдавати, що перед тобою якийсь небожитель. Колись, тисячі років тому, старий король Уррон Червонорукий сказав: «Людей творить Потоплий Бог, але корони творяться людьми».
Лодія ще й перейшла б до островів удвічі швидше. «Міраам» являв із себе, власне кажучи, неповоротку балію, на якій Теон зовсім не прагнув опинитися у шторм. Все ж приводу ображатися він не мав: дістався місця, не потонув, ще й мав несподівані втіхи дорогою. Теон обійняв капітанову дочку і мовив до її батька:
— Покличеш, як дістанемося Княж-Пристані. Ми будемо внизу, в моїй бесіді.
Полишивши капітана, він повів дівчину до стерна корабля, а її батько зиркав ззаду в похмурому мовчанні.
Насправді помешкання було капітанове, та по виході з Морестражу його віддали Теонові. Капітанову дочку Теонові не віддавали, але вона сама охоче прийшла до нього у ліжко — вистачило келиха вина та кількох шепітків у вушко. Дівча було трохи опецькувате, як на його смак, з рябою, наче вівсяна каша, шкірою, але груди її лежали в руках досить справно, а першого разу виявилося, що вона незаймана. В її віці Теона це здивувало, але й розважило. Капітан, напевне, його втіхи не поділяв, і це Теона теж розважило. Цікаво було дивитися, як чолов’яга намагається проковтнути свою лють, витанцьовуючи на цирлах перед вельможним паном і не забуваючи ані на мить про обіцяний гаман золота.
Поки Теон вибирався з мокрого кобеняка, дівчина запитала:
— Ви, ваша мосць, мабуть, такі щасливі, що знову бачите домівку. Скільки років вас не було вдома?
— Десять, чи щось таке, — відповів він. — Мене повезли до Зимосічі хлопчаком десяти років, на виховання до Едарда Старка.
Називався він вихованцем, але насправді був заручником. Половину свого життя прожити заручником… все, годі. Його життя знову в його руках, і жодного Старка зараз поруч не видно. Він притяг до себе капітанову дочку і поцілував її у вухо.
— Ану скидай свитку.
Вона опустила очі, раптом зніяковівши, але наказ виконала. Коли важка одежина, просякла морськими бризками, впала з її плечей додолу, вона злегка вклонилася і збентежено всміхнулася. Посмішка в неї, правду кажучи, була дурнувата, але він ніколи й не вимагав від жінок великого розуму.
— Іди-но сюди, — наказав він їй.
І вона пішла.
— Я ніколи не бачила Залізні острови.
— То вважай, що тобі пощастило. — Теон попестив її волосся — гарне і темне, хоча розкошлане і сплутане від вітру. — Наші острови кам’янисті й суворі, там нема чим втішатися і на що сподіватися. Смерть завжди чатує поруч, а життя вбоге і гидке. Чоловіки вечорами цмулять пиво і сперечаються, чия доля гірша: рибалок, що воюють з морем, чи селян, що намагаються виколупати якусь зернину з хирлявої безплідної землі. Та насправді гірше за всіх потерпають рудокопи, що ламають собі карки у вічній темряві. А за віщо? Всі наші підземні скарби — залізо, свинець та олово. Не диво, що залізяни старих часів втратили терпець і вирішили жити морськими набігами.
Дівка, здавалося, і не чула.
— От би мені на берег з вами, — скиглила вона. — Я б з охотою, аби тільки ваша ласка…
— Хочеш на берег, то ходи, — дозволив Теон, лапаючи її за груди, — але сама, без мене.
— А я б вам у замку служила, ваша мосць. Я вмію чистити рибу, пекти хліб, збивати масло. Батечко кажуть, ніхто не варить кращої крабової юшки, ніж я. Ви б мені знайшли місце на кухні, а я б вам крабову юшку варила.
— А вночі гріла б постіль? — Він сягнув по поворозки на стані сукні й почав їх розплутувати вправними швидкими пальцями. — Колись я міг би привезти тебе додому як здобич і взяти за дружину силоміць, навіть не питаючи. Так чинили залізяни старих часів. Чоловік мав дружину зі скелі — справжню наречену, таку саму залізянку. Але міг мати і дружин з солі — жінок, взятих у полон в набігу.
Дівка викотила очі, й зовсім не тому, що він оголив її груди.
— От би мені стати вашою дружиною з солі, ваша мосць!
— На жаль, ті дні скінчилися.
Палець Теона обвів по колу одну з важких грудей, наближаючись до дебелого брунатного соска.
— Більше нам не дозволено летіти за вітром з вогнем і мечем, беручи все, що забажаємо. Тепер ми длубаємося у землі та закидаємо вудки у море, як решта людей, і втішаємося, коли на зиму маємо вдосталь солоної тріски та вівсяного кулешу.
Він узяв її соска до рота і трошки прикусив, викликавши пристрасний зойк.
— Якщо ваша ласка, встроміться в мене знову, — прошепотіла вона йому на вухо, поки він смоктав.
Піднявши голову від її грудей, він помітив, що шкіра стала темно-червона там, де його вуста залишили свій слід.
