Кола на воді - Печорна Олена (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT) 📗
Анатолій неквапним рухом зірвав травинку, не озираючись, запитав:
– А чому воювати довелося, коли просто служив?
Молодик опустив голову глибше – ховався.
– Планував заробити… щоб усе так, як вона хотіла. Одразу й не зізнався нікому. Ні їй, ні мамі. Важко було. Серед ночі прокидався і дивився у чуже небо. Дивина. Небо ж ніби одне на всіх, а в тих пісках абсолютно чужим здавалося і глибоким до безкінечності (дивишся і засмоктує тебе у ту вирву). Спека. Люди. Такі дивні люди, теж чужі, і ти для них чужак. Миротворець? Самому смішно. Там діти стріляють ледь не з народження, зброя – річ побуту, ні… необхідна умова життя. Зброя й життя! Парадокс. А вони ж живуть, і так з покоління у покоління – як по колу, воюють, помирають, народжуються – під холодною прірвою неба, яке для них – рідне, найрідніше. А я хотів до свого, та так, що дім снився щоночі, вона снилася, мама. Думав, ось трошечки – до них! Назавжди. Доки смерть не розлучить, а вона…
Друг надіслав листа, мовляв, відгуляв на весіллі. Заміж єдина моя вийшла за спільного знайомого. У нареченого татко добрим крутеликом виявився, от красиве життя собі й забезпечила, і дітям, й онукам. Хепі енд.
Я тоді готовий був увесь світ перестріляти або себе, тільки б так не мучитися. Служив, мов навіжений, кар’єру зробив, розбагатів. Хотів мамі придбати квартиру, най, най, най, а вона… в іншій оселилась, одномісній… Коли повідомили, що її нема, думав зроблю щось собі. Правда. Вже й зброю наготував, зазирнув у дуло, й мороз по шкірі пішов. Це ж я і на тому світі їй спокою не дам. Син – самогубця. Вирішив повертатись. Прилетів, поховав, як належить, сусідки головами кивали, мовляв, дочекалася синочка. Серце у неї не витримало, лікар висловився: «розірвалось». Рідненька, вона ж жодним словом не натякнула, що хворіє, що по лікарнях, турбувати не хотіла. А я все зі своїм коханням носився. Бовдур!
Анатолій дивився на чоловіка, немов побачив уперше. Намагався підрахувати, скільки ж йому років. Це ж треба! На вигляд – дитина, а зсередини… Скільки ж йому насправді?
– І як ти в охоронці потрапив?
Посміхнувся й одразу ж на життя помолодшав. Чудасія.
– А нічого ж не вмію іншого. У школу – після баченого – не зміг. Куди мені до дітей? Ось бавлюся в охоронця.
Пес лизнув руки й заскочив на груди – цілуватися. Молодик обняв собаку й розсміявся:
– Та годі, годі, друг ти мій вірний. Боя мама мені лишила. Чи я їй? Перед самим від’їздом подарував – щоб не сама була. Тепер, бачте, я – не сам. Хороший… Хороший пес.
Анатолій дивився, як собака облизує обличчя господаря, і чомусь саме очі. Вони світились.
– А знаєш, що? Дам я тобі одну адресу. Зроби добру справу, га. Є одна дівчина… Їй потрібно допомогти… повірити у людей. Візьмешся?
Парубок розправив широкі плечі, дужі, кремезні – за такими тільки й вірити.
– Згоден. А що від мене вимагається?
Анатолій посміхнувся:
– Нічого. Квіти потрібно у лікарню завезти, вибери на свій смак. От тільки квіти для дівчини, у якої й ім’я квіткове.
Віталій кивнув, підморгнувши волохатому другу:
– Для Лілії, певно?
Прийшла черга дивуватися Анатолію:
– Як здогадався?
– Сам не знаю. Відчув. Не так багато дівчат з таким іменем… А в мене вже одна була.
– Жартуєш?
– Жартує доля. Давайте адресу. А стосовно друга – забудьте. Це ж у мене досвід невдалий, а люди – різні. Могло й привидітись.
Йдучи до будинку, Анатолій озирався. Віталій так і лишився сидіти на траві під яблунею, йому на коліна поклав голову пес, й обом було зручно мовчати. Можливо, після їхньої тиші по вухах різонув сміх?
Чоловік наштовхнувся на нього, як тільки відкрив двері й зайшов досередини. Саме наштовхнувся, як наштовхуються на стіни. Сміх котився кімнатами, і будинок якось винувато щулився під його тиском, ніби виправдовувався, що так невчасно. Господаря й не помітили одразу. Рената готувала свою коронну каву, а на його місці за обіднім столом сидів Костя – весь у білому, як з обкладинки модного журналу. Дивився грайливо, ковтав каву маленькими ковтками й розтягував задоволення – а заразом і час перебування поруч із солодкою жінкою, до речі, стовідсотковою блондинкою. Помітили, зробили серйозні обличчя, немов надягнули маски.
– Ти вже знаєш?
– Нарешті скінчилось, братику! То скоро до роботи?
Дивився, кивав й до крику хотів чаю, обов’язково зеленого.
Петро посміхався дівчинці на передньому сидінні, вона мовчала й боязко тулилася до вікна, практично втискаючись обличчям у скло. Золотаві хвилі волосся, вимитого й духмяного, затуляли довгу, тонесеньку шию, а плечі здавались ще вужчими, аніж були насправді. Худесенька, вона чимось нагадувала ляльку, шиючи яку, вирішили істотно зекономити на матеріалі. Анатолій не втримався й запитав:
– А її годували?
– Якби ж узялася. Чого тільки дівчата на кухні не вигадували, а вона – ні крихти. Богданко, хочеш поїсти чогось? Можемо у «Макдональс» заїхати. Хочеш?
Сопіння. Майор озирається й розводить руками:
– Діти ж люблять фастфуди. Не надто корисна їжа, але хоча б щось. Богданко, а морозива? Дивись, яка спека. Тобі ж спекотно? Чи гайда в піцерію? А що? Я, наприклад, обожнюю піцу. Бачиш, який виріс?
Мовчить. Зціпила губенята, від чого ті зробилися схожими на тонесеньку смужку, на чолі – довга складка від зосередження. Як з нею бути? Вийшли з машини й пошепки, аби не почула:
– Куди її?
– В лікарні не можна було залишати. Там вона стіни гризла.
– Гризла?
– Угу, лікар порадив змінити умови, бо інакше – взагалі нічого з неї не витягнути. Найкраще б додому, але ж… Переконатися б, що бабуся готова до зустрічі.
Анатолій нишком поглянув на дівча, котре, як тільки вони опинилися по той бік дверцят, одразу ж відсахнулося від вікна й згорнулось калачиком в кріслі.
– Якась вона бліда… аж синюшна. Дивись, навіть капіляри просвічуються.
– Отож. У притулку може бути така сама реакція. Від соціального працівника під ліжко сховалась й гарчала звідти. Ото картинка. Вони вже готові були силоміць витягувати, а я з допитом нагодився… Й уявляєш, побачила – і пішла? Згадала, що у той вечір я біля річки був. Мабуть, думає, що додому відвезу.
– Не можна зараз додому.
– А куди? Не в ліс же дитину везти?
Анатолій зраділо підскочив й вхопився за дверцята:
– Дивлячись, у який ліс! Треба до Антоніни заїхати, там же кімната-метелик. А раптом сподобається?
Майор ожив й кинувся до керма. Дівчатко глибше занурилося у сидіння й злилося з ним усім переляканим тільцем. Анатолій дивився, як підстрибує судина на дитячій шиї, й, здавалося, чув стукіт серця – такого ж маленького і сполоханого. Богданка нишком дивилася у вікно, прагнула побачити свій дім, і якби він раптом вигулькнув з-за кущів бузку, у ту саму хвилину, не роздумуючи, вистрибнула б з машини. Але його не було. Сіро-зелені очі ковтали шеренги чужих будівель й розпачливо змінювали колір, стаючи темними, як цвіла вода пізнього літа. Колір відчаю. Дитячого, а тому всеохоплюючого, як стихія. Коли вони нарешті зупинили авто, дівчинка почала скавчати, а дорослі чоловіки не знаходили собі місця:
– Тихше, тихше, маленька. Не бійся.
Голос майора звучав колисковою, нічого подібного Анатолій від нього ще не чув. На Богданку ця музика подіяла, й вона поволі затихла, час від часу стріляючи оченятами по дорослим: куди мене привезли? Петро обережно відкрив дверцята й кивнув у бік будинку.
– Ходімо, Богданко. Ми зараз покажемо тобі чарівну кімнату. В ній живуть метелики – багато-багато. Ти стільки ніколи не бачила. Їм страшно, як і тобі, бо раніше у тій кімнаті жила дівчинка, а тепер її не стало. Хочеш їм допомогти?
Короткий кивок.
– Молодець. Ти дуже чуйна і добра. Потрібно просто зайти до них і сказати, щоб не сумували.
– І тоді я потраплю додому? – голос тремтів, як обірвані крильця комашки.
– Звичайно. Обов’язково потрапиш.
Антоніна стояла на ґанку. Закутана у чорну хустку до п’ят, вона розглядала худорляве дівча, що несміливо визирало з-за спини майора. Знявся вітер, підхопив краї хустки й роздмухав. Дівчинка зупинилась, довгим поглядом зміряла жінку й тихесенько прошепотіла:
