Кола на воді - Печорна Олена (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT) 📗
Озирнувся. Майор стояв поруч, зосереджений, одразу й не збагнеш, що всередині, мабуть, полегкість. Упіймали.
– Коли допит?
– Одразу ж. Тобі не варто. Правда.
– Ні, потрібно. Я хочу сам почути, чому.
З будинку швидко вийшли й пірнули у машину. Не люди – тіні. Анатолій не встиг зорієнтуватись, як автомобіль вже зник у куряві перехрестя, запам’яталися лише руки – за спиною, на них – блиск металу. Затриманий не пручався, йшов швидко, з опущеною головою, якось спокійно. Ще не вірив чи вже був упевнений, що минеться? У таких все минає, прослизає, як крізь пальці пісок, і не залишається й сліду. Петро важко дивився вслід, мабуть, остерігався того ж самого, зате місто вже вибухало новиною, несло її, стукало у двері, зойкало і зітхало, молилося, кляло, шаленіло. Звільнене від Звіра, воно перетворювалося на вулик, у якому після затяжних дощів раптово прокинулись геть усі бджоли.
– Затримали!
– Невже?
– Нарешті.
– Справді він?
– Убивця!
Анатолій повертався додому, ледь пересуваючи ноги, зупинявся. Дорога сьогодні здавалась безкінечною, такою довгою-довгою, немов на інший кінець світу треба дійти босоніж по розпеченому залізу. Курява стелилась до ніг, чіплялась за одяг, в’їдалась у нього, наповнювала собою світ і думки, а по всьому місту люди спонтанно збирались у групи скрізь: біля магазинів, установ, кіосків і дитячих майданчиків, а то й просто посеред вулиць, – збуджені, розтривожені і… щасливі? Хоча ні. То не могло бути щастям, щось інше. Тоді що? Адже усі, кожен у цьому натовпі душ шепотів, як заклинання: «Нарешті». Анатолій чув той шепіт, вбирав його – шкірою, ловив погляди, нанизував їх на нитку свідомості, аби знову і знову повторити: сталось, не сон. Тоді чому так страшно?
Страшно нарешті дійти до дому й лишитися у ньому – самотнім. Бо тоді… може здатися, що впійманий Звір – усього лише вибрик виснаженої свідомості. Серед людей і їхнього перешіптування простіше, а опиняєшся на самоті – і впевненість розтікається, породжуючи страх. Дивно. Напевно, потрібен час. Навіть для того, аби повірити, потрібен. Та він звикне, раніше чи згодом, звичайно, краще раніше, втім… Надто довго шукав Звіра, встиг врости у ці пошуки мозком й кістками, саме вони надавали серцебиттю бодай якогось сенсу. А що тепер? Скінчилось. Убивця в клітці, сонце не згасло, час біжить – так само впевнено, бо приречений бігти, люди полегшено видихають, діти всміхаються, місто живе. А відчуття, що у клітці – він, з пусткою в грудях, діркою, що росте, засмоктує і кривавить. І чим заповнити її?
Дійшов до двору. Таки дійшов. Спинився, дивився на вікна, якісь… сиротливі… до плачу. Дивно. Оксанка не жила тут ніколи, бувала рідко, час від часу, і завжди ненадовго, то звідки ця пустка? Нехай всередині пустка, але щоб там… Це куди не піди – скрізь. Ні. Є ж озеро. Біля нього все інакше, навіть зараз, коли Оксанка, здається, пішла остаточно, там вона є. І вранці була. Він пішов туди одразу ж, як дізнався. Вогонь шматував зсередини, випікав, гнав і збивав з ніг. Анатолій біг до води, боявся не встигнути, запізнитись… навічно, але вона БУЛА. Примарна? Нехай. Іншої не буде, але і з такою можна побути поруч: заплющити очі, завмерти, розчинитись у таїнстві й відчути… дотик:
– Татку…
Очі, посмішка, веснянки на носі, тоненькі долоньки.
– Ти поруч?
– Я скрізь, я у тобі.
– Я нарешті дізнався, хто твій убивця.
Тиша. Дзвінка. Біжить повітрям й зникає у гущавині дерев.
– Доню!
Зірвався з місця, кинувся за дзвоном, а упіймав вже іншу – суцільну – тишу. Не потрібен донечці убивця. Щоб більше не вбивав – потрібно, а вбивця – ні. Дивно, адже весь цей час він думав, що шукає Звіра заради неї, її спокою, а виявилося – лишень для себе.
З воріт назустріч вибіг Бой, ліг до ніг і чомусь затулив голову лапами. Анатолій здивувався:
– Ховаєшся? Від себе не сховатись, братику. Правда все одно наздожене. Хороший пес.
Нашорошив вуха, лизнув долоню, а потім підірвався й щодуху побіг до будинку – зустрічати господаря. Віталій посміхався, як завжди. Не вміє – не посміхатись назустріч.
– Доброго дня.
– Здрастуй. Все гаразд?
Теплі очі у відповідь.
– Ви вже знаєте?
– Так.
– Горицвіт! Хто б міг подумати?! Серйозна ж ніби людина, спортсмен, тренер, з такої сім’ї впливової – і щоб убивця?
– Монстри бувають скрізь, Віталію. Там – їх навіть більше.
– Так. Знаю-знаю, гроші, влада псують людину, але ж він здається абсолютно нормальним. Якби божевільний, а то… Навіщо дітей? Навіщо топити?
– Якби знаття…
Віталій отямився:
– Вибачте, не подумав і ляскаю язиком. Справді, вибачте.
Анатолій кволо махнув рукою й наштовхнувся поглядом на знайомий автомобіль білого кольору. Костик. Як завжди, респектабельно і зовсім не практично, але такий він вже є, до речі, в усьому. Жінки і ті – лише блондинки, у прямому й переносному значеннях.
– У нас гості?
Парубок чомусь знітився:
– Гості…
Ця реакція видалась дивною. Віталій до всіх ставився привітно, такий собі добрий велетень з казки, а тут раптом:
– Щось не так?
Перевалився з ноги на ногу, вагався – говорити чи ні, але таки застеріг:
– Обережніше б ви з ним.
– Це ти про що? Костя – мій компаньйон і друг давній. До речі, тебе сюди влаштував.
Віталій почервонів. Навіть смішно. Парубок під два метри, міцний, а шаріється, немов дитина. Бой, очевидно відчувши стан господаря, примчав до ніг і тицьнувся мордою у долоню, мовляв, я з тобою. Вірний пес. Пригадалось щеня, яке придбав для Лілі, отієї виснаженої дівчини з лікарні, хоча… Віка раділа йому не менше. Обидві раділи. Пригадав, посміхнувся, а Віталій, помітивши посмішку, заспокоївся:
– Я можу помилятися… І якщо відверто, то дуже хочу, щоб так воно і було. Та ви й не сваріться дуже, бо я… хотів… попередити, правду сказати в обличчя. Якби мені у свій час хтось наважився розповісти, то… помилок би не наробив, а так…
– Ти про що?
Посмішка сповзла, злетіла, як невагома пелюстка за вітром, і навпроти стояв вже зовсім інший чоловік. Такий справді міг служити у гарячих точках: погляд ріже, очі – зболені, рухи виважені, короткі, слова… слова-постріли – натиснув на курок і чекай:
– Ще не звик про це говорити. І не звикну…
Відійшов убік і сів у траву, обпершись спиною об репаний стовбур старої яблуні. Анатолій все поривався її викорчувати, але ніяк не доходили руки. Чи було шкода? Бой поспішив за господарем одразу ж, ліг поруч, немов намагався захистити від болісних спогадів, але марно, ті вже оточили, виструнчились щільним колом й просились у пам’ять – згадай!
Анатолій кинув швидкий погляд на будинок. Потрібно було б іти. Там чекають. Дружина. Друг. А йти не хочеться… в пустку. Присів поруч, відчув під собою живу траву, з якої, здавалось, у їхні тіла перетікало літо, тільки справжнє, оте, яке називають коротким життям, видихнув. Скоро й воно добіжить… життя і літо. Короткі. Вдих, видих – і вже лише пам’ять, як у Віталика. Он очі заплющив так міцно, все одно що замкнув, а під ними – життя у картинках летить – невидиме, здається, що й не було, а болить. Чому? Віталій, немов почувши, раптом заговорив:
– Сам винен. Ніхто ж не змушував. Сам. І житиму тепер з цим до кінця віку. Якщо розповісти, то така банальщина виходить: не дочекалась, вийшла заміж за друга. Просто якось. А скільки було пережито! Це вже зараз розумію, що жінки кохають тих, хто поруч, а тоді… Вона… говорила, що любить. Переконливо говорила. Обіцяла чекати, писала листи. Друзі запевняли, чекала. Я вірив. Рвався у відпустку – не до матері, до неї летів, та під кулями повз би, по мінному полю, аби лиш скоріше її до себе притиснути, міцно-міцно, й не відпускати. Зраділа. Була такою… ніжною. Все мріяла… про майбутнє. Красиво жити хотіла, а я… напівсирота… Мама піднімала на вчительську зарплатню, я теж педагогічний закінчив, тулилися у кімнатці гуртожитку. Яке тут красиве життя? Та й до війська випадково потрапив. Думав, у школі викладати буду, а місця одразу не знайшлося, от служити й забрали.
